Скрыть
Церковнославянский (рус)
И бы́сть человѣ́къ от­ Армаѳе́мъ Сифы́, от­ горы́ Ефре́мли, и и́мя ему́ Елкана́ сы́нъ Иеремiи́ль, сы́на Илі́ина, сы́на Ѳоке́ля въ Наси́вѣ от­ Армаѳе́ма от­ горы́ Ефре́мли:
и сему́ двѣ́ жены́ [бы́ша]: и́мя еди́нѣй Ан­на и и́мя вторѣ́й Фен­на́на: и бя́ху Фен­на́нѣ дѣ́ти, Ан­нѣ же не бя́ше отроча́те.
И восхожда́­ше человѣ́къ от­ дне́ до дне́ изъ гра́да сво­его́ Армаѳе́ма покланя́тися и жре́ти Го́споду Бо́гу Савао́ѳу въ Сило́мъ. И та́мо бѣ́ Илі́й и два́ сы́на его́ Офни́ и Финее́съ, жерцы́ Госпо́дни.
И бы́сть де́нь, и пожре́ Елкана́ и даде́ Фен­на́нѣ женѣ́ сво­е́й и сыно́мъ ея́ и дще́ремъ ея́ ча́сти:
Ан­нѣ же даде́ ча́сть еди́ну, я́ко не бѣ́ е́й ча́да, оба́че Ан­ну любля́ше Елкана́ па́че Фен­на́ны. И Госпо́дь затвори́ ложесна́ ея́:
зане́же не даде́ е́й Госпо́дь ча́да по ско́рби ея́ и по сѣ́тованiю оскорбле́нiя ея́, и сѣ́товаше сего́ ра́ди, я́ко затвори́ Госпо́дь утро́бу ея́ не да́ти е́й ча́да.
Та́ко творя́ше от­ го́да до го́да, внегда́ при­­ходи́ти е́й въ до́мъ Госпо́день: [укоря́ше ея́ та́ко,] и сѣ́товаше, и пла́каше, и не ядя́ше.
И рече́ е́й Елкана́ му́жъ ея́: Ан­на. И рече́ ему́: се́, а́зъ, го́споди. И рече́ е́й: что́ ти е́сть, я́ко пла́чешися? и почто́ не я́си? и почто́ бiе́ши се́рдце твое́? нѣ́смь ли а́зъ тебѣ́ добрѣ́е па́че десяти́ ча́дъ?
И воста́в­ши Ан­на по яде́нiи и́хъ въ Сило́мѣ, и ста́ предъ Го́сподемъ. Илі́й же жре́цъ сѣдя́ше на престо́лѣ, при­­ пра́зѣ две́ри хра́ма Госпо́дня.
И та́ умиле́н­на душе́ю, и помоли́ся Го́споду и пла́чущи пропла́ка,
и обѣща́ обѣ́тъ Го́споду, глаго́лющи: Адонаи́ Го́споди Елои́ Савао́ѳъ, а́ще при­­зира́я при́зриши на смире́нiе рабы́ тво­ея́ и помяне́ши мя́, и да́си рабѣ́ тво­е́й сѣ́мя му́жеско, то́ да́мъ е́ предъ тобо́ю въ да́ръ до дне́ сме́рти его́: и вина́ и пiя́н­ствен­наго не испiе́тъ, и желѣ́зо не взы́детъ на главу́ его́.
И бы́сть егда́ умно́жи моля́щися предъ Го́сподемъ, Илі́й же жре́цъ смотря́ше на уста́ ея́.
И та́ глаго́лаше въ се́рдцы сво­е́мъ, то́кмо устнѣ́ ея́ двиза́стѣся, а гла́съ ея́ не слы́шашеся: и мня́ше ю́ Илі́й пiя́ну су́щу.
И рече́ е́й Илі́й: доко́лѣ пiя́на бу́деши? от­ими́ вино́ твое́ и иди́ от­ мѣ́ста Госпо́дня.
И от­вѣща́ Ан­на и рече́: ни́, го́споди: жена́ въ же́стокъ де́нь а́зъ е́смь, вина́ и пiя́н­ства не пи́хъ, но излива́ю предъ Го́сподемъ ду́шу мою́:
не да́ждь рабы́ тво­ея́ во дще́рь поги́бели, я́ко от­ мно́же­ст­ва глумле́нiя мо­его́ и от­ мно́же­ст­ва сѣ́тованiя мо­его́ иста́яхъ да́же досе́лѣ.
И от­вѣща́ Илі́й и рече́ къ не́й: иди́ съ ми́ромъ, Бо́гъ Изра́илевъ да да́стъ ти́ все́ проше́нiе твое́, е́же проси́ла еси́ от­ него́.
И рече́ Ан­на: обрѣ́те раба́ твоя́ благода́ть предъ очи́ма тво­и́ма. И и́де жена́ въ пу́ть сво́й, и вни́де во оби́тель свою́, и яде́ съ му́жемъ сво­и́мъ и пи́, и лице́ ея́ не испаде́ ктому́.
И у́треневаша зау́тра, и поклони́шася Го́споду, и идо́ша путе́мъ сво­и́мъ. И вни́де Елкана́ въ до́мъ сво́й во Армаѳе́мъ и позна́ Елкана́ жену́ свою́ Ан­ну: и помяне́ ю́ Госпо́дь, и зача́тъ.
И бы́сть во вре́мя дні́й, и роди́ Ан­на сы́на и нарече́ и́мя ему́ Самуи́лъ: и рече́: я́ко от­ Го́спода Бо́га Савао́ѳа испроси́хъ его́.
И взы́де человѣ́къ Елкана́ и ве́сь до́мъ его́ въ Сило́мъ пожре́ти же́ртву дні́й и обѣ́ты своя́ и вся́ десяти́ны земли́ сво­ея́.
А́н­на же не взы́де съ ни́мъ, я́ко рече́ му́жеви сво­ему́: до́ндеже взы́детъ отроча́, и а́ще от­дою́ е́, тогда́ яви́т­ся лицу́ Госпо́дню и пребу́детъ та́мо до вѣ́ка.
И рече́ е́й Елкана́ му́жъ ея́: твори́ благо́е предъ очи́ма тво­и́ма, сѣди́ до́ндеже от­до­и́ши е́: но да утверди́тъ Госпо́дь [сло́во твое́], изше́дшее изъ у́стъ тво­и́хъ. И сѣ́де жена́, и млеко́мъ пита́­ше сы́на сво­его́, до́ндеже от­до­и́ его́.
И взы́де съ ни́мъ въ Сило́мъ, егда́ от­до­и́ его́, съ телце́мъ трилѣ́тнымъ и съ хлѣ́бы и со е́фи муки́ пшени́чны и мѣ́хомъ вина́: и внидо́ша въ до́мъ Госпо́день въ Сило́мъ, и отроча́ съ ни́ми.
И при­­ведо́ша е́ предъ Го́спода: и закла́ оте́цъ его́ же́ртву, ю́же творя́ше от­ дні́й на дни́ Го́сподеви: и при­­ведо́ша отроча́, и закла́ телца́. И при­­веде́ Ан­на ма́ти отроча́ ко Илі́ю
И рече́: во мнѣ́, Го́споди, да живе́тъ душа́ твоя́, господи́не мо́й, а́зъ жена́ стоя́в­шая предъ тобо́ю, о се́мъ помоли́тися Го́споду:
О отроча́ти се́мъ моли́хся, и даде́ ми Госпо́дь проше́нiе мое́, е́же проси́хъ у него́:
И а́зъ от­даю́ е́ Го́сподеви во вся́ дни́ живота́ его́ на служе́нiе Го́сподеви. И поклони́ся та́мо Го́сподеви.
Синодальный
Был один человек из Рамафаим-Цофима, с горы Ефремовой, имя ему Елкана, сын Иерохама, сына Илия, сына Тоху, сына Цуфа, – Ефрафянин;
у него были две жены: имя одной Анна, а имя другой Феннана; у Феннаны были дети, у Анны же не было детей.
И ходил этот человек из города своего в положенные дни поклоняться и приносить жертву Господу Саваофу в Силом; там были [Илий и] два сына его, Офни и Финеес, священниками Господа.
В тот день, когда Елкана приносил жертву, давал Феннане, жене своей, и всем сыновьям ее и дочерям ее части;
Анне же давал часть особую, [так как у нее не было детей], ибо любил Анну [более, нежели Феннану], хотя Господь заключил чрево ее.
Соперница ее сильно огорчала ее, побуждая ее к ропоту на то, что Господь заключил чрево ее.
Так бывало каждый год, когда ходила она в дом Господень; та огорчала ее, а эта плакала [и сетовала] и не ела.
И сказал ей Елкана, муж ее: Анна! [Она отвечала ему: вот я. И сказал ей:] что ты плачешь и почему не ешь, и отчего скорбит сердце твое? не лучше ли я для тебя десяти сыновей?
И встала Анна после того, как они ели и пили в Силоме, [и стала пред Господом]. Илий же священник сидел тогда на седалище у входа в храм Господень.
И была она в скорби души, и молилась Господу, и горько плакала,
и дала обет, говоря: Господи [Всемогущий Боже] Саваоф! если Ты призришь на скорбь рабы Твоей и вспомнишь обо мне, и не забудешь рабы Твоей и дашь рабе Твоей дитя мужеского пола, то я отдам его Господу [в дар] на все дни жизни его, [и вина и сикера не будет он пить,] и бритва не коснется головы его.
Между тем как она долго молилась пред Господом, Илий смотрел на уста ее;
и как Анна говорила в сердце своем, а уста ее только двигались, и не было слышно голоса ее, то Илий счел ее пьяною.
И сказал ей Илий: доколе ты будешь пьяною? вытрезвись от вина твоего [и иди от лица Господня].
И отвечала Анна, и сказала: нет, господин мой; я – жена, скорбящая духом, вина и сикера я не пила, но изливаю душу мою пред Господом;
не считай рабы твоей негодною женщиною, ибо от великой печали моей и от скорби моей я говорила доселе.
И отвечал Илий и сказал: иди с миром, и Бог Израилев исполнит прошение твое, чего ты просила у Него.
Она же сказала: да найдет раба твоя милость в очах твоих! И пошла она в путь свой, и ела, и лице ее не было уже печально, как прежде.
И встали они поутру, и поклонились пред Господом, и возвратились, и пришли в дом свой в Раму. И познал Елкана Анну, жену свою, и вспомнил о ней Господь.
Чрез несколько времени зачала Анна и родила сына и дала ему имя: Самуил, ибо, [говорила она], от Господа [Бога Саваофа] я испросила его.
И пошел муж ее Елкана и все семейство его [в Силом] совершить годичную жертву Господу и обеты свои [и все десятины от земли своей].
Анна же не пошла [с ним], сказав мужу своему: когда младенец отнят будет от груди и подрастет, тогда я отведу его, и он явится пред Господом и останется там навсегда.
И сказал ей Елкана, муж ее: делай, что тебе угодно; оставайся, доколе не вскормишь его грудью; только да утвердит Господь слово, [вышедшее из уст твоих]. И осталась жена его, и кормила грудью сына своего, доколе не вскормила.
Когда же вскормила его, пошла с ним в Силом, взяв три тельца [и хлебы] и одну ефу муки и мех вина, и пришла в дом Господа в Силом, [и отрок с ними]; отрок же был еще дитя.
[И привели его пред лице Господа; и принес отец его жертву, какую в установленные дни приносил Господу. И привели отрока] и закололи тельца; и привела отрока [Анна мать] к Илию
и сказала: о, господин мой! да живет душа твоя, господин мой! я – та самая женщина, которая здесь при тебе стояла и молилась Господу;
о сем дитяти молилась я, и исполнил мне Господь прошение мое, чего я просила у Него;
и я отдаю его Господу на все дни жизни его, служить Господу. И поклонилась там Господу.
Арабский
كان رجل من رامتايم صوفيم من جبل افرايم اسمه ألقانة بن يروحام بن اليهو بن توحو بن صوف. هو افرايمي.

وله امرأتان اسم الواحدة حنّة واسم الاخرى فننّة. وكان لفننّة اولاد واما حنّة فلم يكن لها اولاد.

وكان هذا الرجل يصعد من مدينته من سنة الى سنة ليسجد ويذبح لرب الجنود في شيلوه. وكان هناك ابنا عالي حفني وفينحاس كاهنا الرب.

ولما كان الوقت وذبح القانة اعطى فننّة امرأته وجميع بنيها وبناتها انصبة.

واما حنّة فاعطاها نصيب اثنين لانه كان يحب حنّة. ولكن الرب كان قد اغلق رحمها.

وكانت ضرّتها تغيظها ايضا غيظا لاجل المراغمة. لان الرب اغلق رحمها.

وهكذا صار سنة بعد سنة كلما صعدت الى بيت الرب هكذا كانت تغيظها. فبكت ولم تأكل.

فقال لها القانة رجلها يا حنّة لماذا تبكين ولماذا لا تأكلين ولماذا يكتئب قلبك. أما انا خير لك من عشرة بنين

فقامت حنّة بعد ما اكلوا في شيلوه وبعد ما شربوا. وعالي الكاهن جالس على الكرسي عند قائمة هيكل الرب.

وهي مرّة النفس. فصلّت الى الرب وبكت بكاء

ونذرت نذرا وقالت يا رب الجنود ان نظرت نظرا الى مذلة امتك وذكرتني ولم تنس امتك بل اعطيت امتك زرع بشر فاني اعطيه للرب كل ايام حياته ولا يعلو راسه موسى.

وكان اذ اكثرت الصلاة امام الرب وعالي يلاحظ فاها.

فان حنّة كانت تتكلم في قلبها وشفتاها فقط تتحركان وصوتها لم يسمع. ان عالي ظنّها سكرى.

فقال لها عالي حتى متى تسكرين. انزعي خمرك عنك.

فاجابت حنّة وقالت لا يا سيدي. اني امرأة حزينة الروح ولم اشرب خمرا ولا مسكرا بل اسكب نفسي امام الرب.

لا تحسب امتك ابنة بليعال. لاني من كثرة كربتي وغيظي قد تكلمت الى الآن.

فاجاب عالي وقال اذهبي بسلام واله اسرائيل يعطيك سؤلك الذي سألته من لدنه.

فقالت لتجد جاريتك نعمة في عينيك. ثم مضت المرأة في طريقها واكلت ولم يكن وجهها بعد مغيّرا

وبكروا في الصباح وسجدوا امام الرب ورجعوا وجاءوا الى بيتهم في الرامة. وعرف ألقانة امرأته حنّة والرب ذكرها.

وكان في مدار السنة ان حنّة حبلت وولدت ابنا ودعت اسمه صموئيل قائلة لاني من الرب سألته.

وصعد الرجل ألقانة وجميع بيته ليذبح للرب الذبيحة السنوية ونذره.

ولكن حنّة لم تصعد لانها قالت لرجلها متى فطم الصبي آتي به ليتراءى امام الرب ويقيم هناك الى الابد.

فقال لها القانة رجلها اعملي ما يحسن في عينيك. امكثي حتى تفطميه. انما الرب يقيم كلامه. فمكثت المرأة وارضعت ابنها حتى فطمته

ثم حين فطمته اصعدته معها بثلاثة ثيران وايفة دقيق وزق خمر وأتت به الى الرب في شيلوه والصبي صغير.

فذبحوا الثور وجاءوا بالصبي الى عالي.

وقالت اسألك يا سيدي. حية هي نفسك يا سيدي انا المرأة التي وقفت لديك هنا تصلّي الى الرب.

لاجل هذا الصبي صلّيت فاعطاني الرب سؤلي الذي سألته من لدنه.

وانا ايضا قد اعرته للرب. جميع ايام حياته هو عارية للرب. وسجد هناك للرب

Hubo un hombre de Ramataim, sufita de los montes de Efraín, que se llamaba Elcana hijo de Jeroham hijo de Eliú, hijo de Tohu, hijo de Zuf, efrateo.
Tenía dos mujeres; el nombre de una era Ana, y el de la otra, Penina. Penina tenía hijos, pero Ana no los tenía.
Todos los años, aquel hombre subía de su ciudad para adorar y ofrecer sacrificios a Jehová de los ejércitos en Silo, donde estaban dos hijos de Elí: Ofni y Finees, sacerdotes de Jehová.
Cuando llegaba el día en que Elcana ofrecía sacrificio, daba a Penina, su mujer, la parte que le correspondía, así como a cada uno de sus hijos e hijas.
Pero a Ana le daba una parte escogida, porque amaba a Ana, aunque Jehová no le había concedido tener hijos.
Y su rival la irritaba, enojándola y entristeciéndola porque Jehová no le había concedido tener hijos.
Así hacía cada año; cuando subía a la casa de Jehová, la irritaba así, por lo cual Ana lloraba y no comía.
Y Elcana, su marido, le decía: «Ana, ¿por qué lloras? ¿por qué no comes? ¿y por qué está afligido tu corazón? ¿No te soy yo mejor que diez hijos?»
Después de comer y beber en Silo, Ana se levantó, y mientras el sacerdote Elí estaba sentado en una silla junto a un pilar del templo de Jehová,
ella, con amargura de alma, oró a Jehová y lloró desconsoladamente.
E hizo voto diciendo: «¡Jehová de los ejércitos!, si te dignas mirar a la aflicción de tu sierva, te acuerdas de mí y no te olvidas de tu sierva, sino que das a tu sierva un hijo varón, yo lo dedicaré a Jehová todos los días de su vida, y no pasará navaja por su cabeza.»
Mientras ella oraba largamente delante de Jehová, Elí observaba sus labios.
Pero Ana oraba en silencio y solamente se movían sus labios; su voz no se oía, por lo que Elí la tuvo por ebria.
Entonces le dijo Elí:

—¿Hasta cuándo estarás ebria? ¡Digiere tu vino!

Pero Ana le respondió:

—No, señor mío; soy una mujer atribulada de espíritu. No he bebido vino ni sidra, sino que he derramado mi alma delante de Jehová.

No tengas a tu sierva por una mujer impía, porque sólo por la magnitud de mis congojas y de mi aflicción he estado hablando hasta ahora.
—Ve en paz, y el Dios de Israel te otorgue la petición que le has hecho —le dijo Elí.
—Halle tu sierva gracia delante de tus ojos —respondió ella.

Se fue la mujer por su camino, comió, y no estuvo más triste.

Se levantaron de mañana, adoraron delante de Jehová y volvieron de regreso a su casa en Ramá. Elcana se llegó a Ana su mujer, y Jehová se acordó de ella.
Aconteció que al cumplirse el tiempo, después de haber concebido Ana, dio a luz un hijo, y le puso por nombre Samuel, «por cuanto —dijo— se lo pedí a Jehová».
Después Elcana, el marido, subió con toda su familia para ofrecer a Jehová el sacrificio acostumbrado y su voto.
Pero Ana no subió, sino dijo a su marido:

—Yo no subiré hasta que el niño sea destetado. Entonces lo llevaré, será presentado delante de Jehová y se quedará allá para siempre.

Elcana, su marido, le respondió:

—Haz lo que bien te parezca y quédate hasta que lo destetes; así cumpla Jehová su palabra.

Se quedó la mujer y crió a su hijo hasta que lo destetó.

Después que lo destetó, y siendo el niño aún muy pequeño, lo llevó consigo a la casa de Jehová en Silo, con tres becerros, un efa de harina y una vasija de vino.
Tras inmolar el becerro, trajeron el niño a Elí.
Y Ana le dijo:

—¡Oh, señor mío! Vive tu alma, señor mío, yo soy aquella mujer que estuvo aquí junto a ti, orando a Jehová.

Por este niño oraba, y Jehová me dio lo que le pedí.
Yo, pues, lo dedico también a Jehová; todos los días que viva, será de Jehová.

Y adoró allí a Jehová.


Копировать текст Копировать ссылку Толкования стиха

Настройки