Сего́ восхотѣ́ Па́велъ съ собо́ю изы́ти: и прiе́мь обрѣ́за его́, Иуде́й ра́ди су́щихъ на мѣ́стѣхъ о́нѣхъ: вѣ́дяху бо вси́ отца́ его́, я́ко Е́ллинъ бя́ше.

И я́коже прохожда́ху гра́ды, предая́ше и́мъ храни́ти уста́вы сужде́нныя от апо́столъ и ста́рецъ, и́же во Иерусали́мѣ.

Це́ркви же утвержда́хуся вѣ́рою и прибыва́ху въ число́ по вся́ дни́.

Проше́дше же Фригі́ю и Галаті́йскую страну́, возбране́ни [бы́ша] от Свята́го Ду́ха глаго́лати сло́во во Асі́и.

Прише́дше же въ Мисі́ю, покуша́хуся въ Виѳині́ю поити́: и не оста́ви и́хъ Ду́хъ.

Преше́дше же Мисі́ю, снидо́ша въ Троа́ду.

И видѣ́нiе въ нощи́ яви́ся Па́влу: му́жъ нѣ́кiй бѣ́ Македо́нянинъ стоя́, моля́ его́ и глаго́ля: прише́дъ въ Македо́нiю, помози́ на́мъ.

И я́коже видѣ́нiе ви́дѣ, а́бiе взыска́хомъ изы́ти въ Македо́нiю, разумѣ́вше, я́ко призва́ ны́ Госпо́дь благовѣсти́ти и́мъ.

Отве́зшеся же от Троа́ды, прiидо́хомъ въ Самоѳра́къ, воу́трiе же въ Неапо́ль,

отту́ду же въ Фили́ппы, и́же е́сть пе́рвый гра́дъ ча́сти Македо́нiи, коло́нiа. Бѣ́хомъ же въ то́мъ гра́дѣ пребыва́юще дни́ нѣ́кiя.

Въ де́нь же суббо́тный изыдо́хомъ во́нъ изъ гра́да при рѣцѣ́, идѣ́же мня́шеся моли́твенница бы́ти, и сѣ́дше глаго́лахомъ къ собра́вшымся жена́мъ.

И нѣ́кая жена́, и́менемъ Лиді́а, порфиропрода́лница от гра́да Ѳиати́рскаго, чту́щи Бо́га, послу́шаше: е́йже Госпо́дь отве́рзе се́рдце внима́ти глаго́лемымъ от Па́вла.

Я́коже крести́ся та́ и до́мъ ея́, моля́ше ны́ глаго́лющи: а́ще усмотри́сте мя́ вѣ́рну Го́сподеви бы́ти, вше́дше въ до́мъ мо́й, пребу́дите. И прину́ди на́съ.

[Зач. 38.] Бы́сть же иду́щымъ на́мъ на моли́тву, отрокови́ца нѣ́кая иму́щая ду́хъ пытли́въ срѣ́те на́съ, я́же стяжа́нiе мно́го дая́ше господе́мъ свои́мъ волхву́ющи.

Та́ послѣ́довавши Па́влу и на́мъ, взыва́ше глаго́лющи: сі́и человѣ́цы раби́ Бо́га Вы́шняго су́ть, и́же возвѣща́ютъ на́мъ пу́ть спасе́нiя.

Се́ же творя́ше на мно́ги дни́. Стужи́въ же си́ Па́велъ и обра́щься, ду́хови рече́: запреща́ю ти́ и́менемъ Иису́са Христа́, изы́ди изъ нея́. И изы́де въ то́мъ часѣ́.

Ви́дѣвше же госпо́дiе ея́, я́ко изы́де наде́жда стяжа́нiя и́хъ, пое́мше Па́вла и Си́лу, влеко́ша на то́ргъ ко князе́мъ,

и приве́дше и́хъ къ воево́дамъ, рѣ́ша: сі́и человѣ́цы возмуща́ютъ гра́дъ на́шъ, Иуде́е су́ще,

и завѣщава́ютъ обы́чаи, я́же не досто́итъ на́мъ прiима́ти ни твори́ти, Ри́мляномъ су́щымъ.

И сни́деся наро́дъ на ни́хъ, и воево́ды растерза́вше и́ма ри́зы, веля́ху па́лицами би́ти и́хъ:

мно́ги же да́вше и́ма ра́ны, всади́ша въ темни́цу, завѣща́вше темни́чному стра́жу тве́рдо стрещи́ и́хъ:

и́же таково́ завѣща́нiе прiе́мь, всади́ и́хъ во вну́треннюю темни́цу и но́ги и́хъ заби́ въ кла́дѣ.

Въ полу́нощи же Па́велъ и Си́ла моля́щася поя́ста Бо́га: послу́шаху же и́хъ ю́зницы.

Внеза́пу же тру́съ бы́сть ве́лiй, я́ко поколеба́тися основа́нiю темни́чному: отверзо́шася же а́бiе две́ри вся́, и всѣ́мъ ю́зы ослабѣ́ша.

Возбу́ждься же темни́чный стра́жъ и ви́дѣвъ отве́рсты две́ри темни́цы, извле́къ но́жъ, хотя́ше себе́ уби́ти, мня́ избѣ́гшя ю́зники.

Возгласи́ же гла́сомъ ве́лiимъ Па́велъ глаго́ля: ничто́же сотвори́ себѣ́ зла́, вси́ бо есмы́ здѣ́.

Проси́въ же свѣщи́ вскочи́, и тре́петенъ бы́въ, припаде́ къ Па́влу и Си́лѣ,

и изве́дъ и́хъ во́нъ, рече́: госпо́дiе, что́ ми подоба́етъ твори́ти, да спасу́ся?

О́на же реко́ста: вѣ́руй въ Го́спода Иису́са Христа́, и спасе́шися ты́ и ве́сь до́мъ тво́й.

И глаго́ласта ему́ сло́во Госпо́дне, и всѣ́мъ, и́же въ дому́ его́.

И пое́мь я́ въ то́йже ча́съ но́щи, измы́ от ра́нъ и крести́ся са́мъ и свои́ ему́ вси́ а́бiе:

вве́дъ же я́ въ до́мъ сво́й, поста́ви трапе́зу и возра́довася со всѣ́мъ до́момъ свои́мъ, вѣ́ровавъ Бо́гу.

Дню́ же бы́вшу, посла́ша воево́ды па́личники, глаго́люще: отпусти́ человѣ́ка о́на.

Сказа́ же темни́чный стра́жъ словеса́ сiя́ Па́влу, я́ко посла́ша воево́ды, да отпуще́на бу́дета: ны́нѣ у́бо изше́дша, иди́та съ ми́ромъ.

Па́велъ же рече́ къ ни́мъ: би́вше на́ю предъ людьми́, неосужде́нна человѣ́ка Ри́млянина су́ща, всади́ша въ темни́цу, и ны́нѣ о́тай изво́дятъ на́ю? Ни́ бо: но да прише́дше са́ми изведу́тъ на́ю.

Сказа́ша же па́личницы воево́дамъ глаго́лы сiя́: и убоя́шася слы́шавше, я́ко Ри́млянина еста́.

И прише́дше умоли́ша и́хъ и изве́дше моля́ху изы́ти изъ гра́да.

Изше́дша же изъ темни́цы прiидо́ста къ Лиді́и, и ви́дѣвша бра́тiю, утѣ́шиста и́хъ и изыдо́ста.

Украинский (Огієнко)

І прибув він у Дервію й Лістру.
І ото був там один учень, на ім́я Тимофій, син наверненої однієї юдеянки, а батько був геллен.

Добре свідоцтво про нього давали брати, що були в Лістрі та в Іконії.

Павло захотів його взяти з собою, і, взявши, обрізав його через юдеїв, що були в тих місцях, бо всі знали про батька його, що був геллен.

Як міста ж переходили, то їм передавали, щоб вони берегли оті постанови, які видали в Єрусалимі апостоли та старші.

А Церкви зміцнювалися в вірі, і щоденно зростали кількістю.

А що Дух Святий їм не звелів провіщати слово в Азії, то вони перейшли через Фрігію та через країну галатську.

Дійшовши ж до Мізії, хотіли піти до Вітінії, та їм не дозволив Дух Ісусів.

Обминувши ж Мізію, прибули до Троади.

І Павлові з́явилось видіння вночі: якийсь македонянин став перед ним і благав його, кажучи: Прийди в Македонію, і нам поможи!

Як побачив він це видіння, то ми зараз хотіли піти в Македонію, зрозумівши, що Господь нас покликав звіщати їм Євангелію.

Тож відпливши з Троади, прибули ми навпрост у Самотракію, а другого дня до Неаполя,

звідтіля ж у Филипи, що є перше місто-осада в тій частині Македонії.
І пробули ми в цім місті днів кілька.

Дня ж суботнього вийшли ми з міста над річку, де, за звичаєм, було місце молитви, і, посідавши, розмовляли з жінками, що посходились.

Прислухалася й жінка одна, що звалася Лідія, купчиха кармазином з міста Тіятір, що Бога вона шанувала.
Господь же їй серце відкрив, щоб уважати на те, що Павло говорив.

А коли охристилась вона й її дім, то благала нас, кажучи: Якщо ви признали, що вірна я Господеві, то прийдіть до господи моєї й живіть.
І змусила нас.

І сталось, як ми йшли на молитву, то нас перестріла служниця одна, що мала віщунського духа, яка ворожбитством давала великий прибуток панам своїм.

Вона йшла слідкома за Павлом та за нами, і кричала, говорячи: Оці люди це раби Всевишнього Бога, що вам провіщають дорогу спасіння!

І багато днів вона це робила.
І обуривсь Павло, і, обернувшись, промовив до духа: У Ім́я Ісуса Христа велю я тобі вийди з неї!
І того часу той вийшов.

А пани її, бачивши, що пропала надія на їхній прибуток, схопили Павла й Силу, і потягли їх на ринок до старших.

Коли ж їх привели до начальників, то сказали: Ці люди, юдеї, наше місто бунтують,

і навчають звичаїв, яких нам, римлянам, не годиться приймати, ані виконувати.

І натовп піднявся на них.
А начальники здерли одежу із них, та звеліли їх різками сікти.

І, завдавши багато їм ран, посадили в в́язницю, наказавши в́язничному дозорцеві, щоб їх пильно стеріг.

Одержавши такого наказа, той їх повкидав до внутрішньої в́язниці, а їхні ноги забив у колоди.

А північної пори Павло й Сила молилися, і Богові співали, а ув́язнені слухали їх.

І ось нагло повстало велике трясіння землі, аж основи в́язничні були захиталися!
І повідчинялися зараз усі двері, а кайдани з усіх поспадали…

Як прокинувся ж сторож в́язничний, і побачив відчинені двері в́язниці, то витяг меча та й хотів себе вбити, мавши думку, що повтікали ув́язнені.

А Павло скрикнув голосом гучним, говорячи: Не чини собі жодного зла, бо всі ми ось тут!

Зажадавши ж той світла, ускочив, і тремтячий припав до Павла та до Сили.

І вивів їх звідти й спитав: Добродії!
Що треба робити мені, щоб спастися?

А вони відказали: Віруй в Господа Ісуса, і будеш спасений ти сам та твій дім.

І Слово Господнє звіщали йому та й усім, хто був у домі його.

І сторож забрав їх того ж часу вночі, їхні рани обмив, і охристився негайно він сам та його всі домашні.

І він їх запровадив до дому свого, і поживу поставив, і радів із усім домом своїм, що ввірував у Бога.

А коли настав день, то прислали начальники слуг поліційних, наказуючи: Відпусти тих людей!

І сказав той в́язничний дозорець слова ці Павлові: що прислали начальники, щоб вас відпустити.
Отож, вийдіть тепер та й з миром ідіть!

А Павло відказав їм: Нас, римлян, незасуджених, різками сікли прилюдно, і до в́язниці всадили, а тепер нас таємно виводять?
Але ні!
Хай вони самі прийдуть, та й виведуть нас!

Ці ж слова поліційні слуги донесли начальникам.
А ті налякались, почувши, що римляни вони.

І прийшли, та їх перепросили, а вивівши, благали, щоб із міста пішли.

І, вийшовши з в́язниці, прибули вони до Лідії, а з братами побачившись, потішили їх та й пішли.

Арабский (Arabic Van Dyke)

ثُمَّ وَصَلَ إِلَى دَرْبَةَ وَلِسْتَرَةَ، وَإِذَا تِلْمِيذٌ كَانَ هُنَاكَ اسْمُهُ تِيمُوثَاوُسُ، ابْنُ امْرَأَةٍ يَهُودِيَّةٍ مُؤْمِنَةٍ وَلكِنَّ أَبَاهُ يُونَانِيٌّ،

وَكَانَ مَشْهُودًا لَهُ مِنَ الإِخْوَةِ الَّذِينَ فِي لِسْتَرَةَ وَإِيقُونِيَةَ.

فَأَرَادَ بُولُسُ أَنْ يَخْرُجَ هذَا مَعَهُ، فَأَخَذَهُ وَخَتَنَهُ مِنْ أَجْلِ الْيَهُودِ الَّذِينَ فِي تِلْكَ الأَمَاكِنِ، لأَنَّ الْجَمِيعَ كَانُوا يَعْرِفُونَ أَبَاهُ أَنَّهُ يُونَانِيٌّ.

وَإِذْ كَانُوا يَجْتَازُونَ فِي الْمُدُنِ كَانُوا يُسَلِّمُونَهُمُ الْقَضَايَا الَّتِي حَكَمَ بِهَا الرُّسُلُ وَالْمَشَايخُ الَّذِينَ فِي أُورُشَلِيمَ لِيَحْفَظُوهَا.

فَكَانَتِ الْكَنَائِسُ تَتَشَدَّدُ فِي الإِيمَانِ وَتَزْدَادُ فِي الْعَدَدِ كُلَّ يَوْمٍ.

وَبَعْدَ مَا اجْتَازُوا فِي فِرِيجِيَّةَ وَكُورَةِ غَلاَطِيَّةَ، مَنَعَهُمُ الرُّوحُ الْقُدُسُ أَنْ يَتَكَلَّمُوا بِالْكَلِمَةِ فِي أَسِيَّا.

فَلَمَّا أَتَوْا إِلَى مِيسِيَّا حَاوَلُوا أَنْ يَذْهَبُوا إِلَى بِثِينِيَّةَ، فَلَمْ يَدَعْهُمُ الرُّوحُ.

فَمَرُّوا عَلَى مِيسِيَّا وَانْحَدَرُوا إِلَى تَرُوَاسَ.

وَظَهَرَتْ لِبُولُسَ رُؤْيَا فِي اللَّيْلِ: رَجُلٌ مَكِدُونِيٌّ قَائِمٌ يَطْلُبُ إِلَيْهِ وَيَقُولُ:«اعْبُرْ إِلَى مَكِدُونِيَّةَ وَأَعِنَّا!».

فَلَمَّا رَأَى الرُّؤْيَا لِلْوَقْتِ طَلَبْنَا أَنْ نَخْرُجَ إِلَى مَكِدُونِيَّةَ، مُتَحَقِّقِينَ أَنَّ الرَّبَّ قَدْ دَعَانَا لِنُبَشِّرَهُمْ.

فَأَقْلَعْنَا مِنْ تَرُوَاسَ وَتَوَجَّهْنَا بِالاسْتِقَامَةِ إِلَى سَامُوثْرَاكِي، وَفِي الْغَدِ إِلَى نِيَابُولِيسَ.

وَمِنْ هُنَاكَ إِلَى فِيلِبِّي، الَّتِي هِيَ أَوَّلُ مَدِينَةٍ مِنْ مُقَاطَعَةِ مَكِدُونِيَّةَ، وَهِيَ كُولُونِيَّةُ. فَأَقَمْنَا فِي هذِهِ الْمَدِينَةِ أَيَّامًا.

وَفِي يَوْمِ السَّبْتِ خَرَجْنَا إِلَى خَارِجِ الْمَدِينَةِ عِنْدَ نَهْرٍ، حَيْثُ جَرَتِ الْعَادَةُ أَنْ تَكُونَ صَلاَةٌ، فَجَلَسْنَا وَكُنَّا نُكَلِّمُ النِّسَاءَ اللَّوَاتِي اجْتَمَعْنَ.

فَكَانَتْ تَسْمَعُ امْرَأَةٌ اسْمُهَا لِيدِيَّةُ، بَيَّاعَةُ أُرْجُوَانٍ مِنْ مَدِينَةِ ثَيَاتِيرَا، مُتَعَبِّدَةٌ للهِ، فَفَتَحَ الرَّبُّ قَلْبَهَا لِتُصْغِيَ إِلَى مَا كَانَ يَقُولُهُ بُولُسُ.

فَلَمَّا اعْتَمَدَتْ هِيَ وَأَهْلُ بَيْتِهَا طَلَبَتْ قَائِلَةً: «إِنْ كُنْتُمْ قَدْ حَكَمْتُمْ أَنِّي مُؤْمِنَةٌ بِالرَّبِّ، فَادْخُلُوابَيْتِي وَامْكُثُوا». فَأَلْزَمَتْنَا.

وَحَدَثَ بَيْنَمَا كُنَّا ذَاهِبِينَ إِلَى الصَّلاَةِ، أَنَّ جَارِيَةً بِهَا رُوحُ عِرَافَةٍ اسْتَقْبَلَتْنَا. وَكَانَتْ تُكْسِبُ مَوَالِيَهَا مَكْسَبًا كَثِيرًا بِعِرَافَتِهَا.

هذِهِ اتَّبَعَتْ بُولُسَ وَإِيَّانَا وَصَرَخَتْ قَائِلَةً:«هؤُلاَءِ النَّاسُ هُمْ عَبِيدُ اللهِ الْعَلِيِّ، الَّذِينَ يُنَادُونَ لَكُمْ بِطَرِيقِ الْخَلاَصِ».

وَكَانَتْ تَفْعَلُ هذَا أَيَّامًا كَثِيرَةً. فَضَجِرَ بُولُسُ وَالْتَفَتَ إِلَى الرُّوحِ وَقَالَ:«أَنَا آمُرُكَ بِاسْمِ يَسُوعَ الْمَسِيحِ أَنْ تَخْرُجَ مِنْهَا!». فَخَرَجَ فِي تِلْكَ السَّاعَةِ.

فَلَمَّا رَأَى مَوَالِيهَا أَنَّهُ قَدْ خَرَجَ رَجَاءُ مَكْسَبِهِمْ، أَمْسَكُوا بُولُسَ وَسِيلاَ وَجَرُّوهُمَا إِلَى السُّوقِ إِلَى الْحُكَّامِ.

وَإِذْ أَتَوْا بِهِمَا إِلَى الْوُلاَةِ، قَالُوا:«هذَانِ الرَّجُلاَنِ يُبَلْبِلاَنِ مَدِينَتَنَا، وَهُمَا يَهُودِيَّانِ،

وَيُنَادِيَانِ بِعَوَائِدَ لاَ يَجُوزُ لَنَا أَنْ نَقْبَلَهَا وَلاَ نَعْمَلَ بِهَا، إِذْ نَحْنُ رُومَانِيُّونَ».

فَقَامَ الْجَمْعُ مَعًا عَلَيْهِمَا، وَمَزَّقَ الْوُلاَةُ ثِيَابَهُمَا وَأَمَرُوا أَنْ يُضْرَبَا بِالْعِصِيِّ.

فَوَضَعُوا عَلَيْهِمَا ضَرَبَاتٍ كَثِيرَةً وَأَلْقُوهُمَا فِي السِّجْنِ، وَأَوْصَوْا حَافِظَ السِّجْنِ أَنْ يَحْرُسَهُمَا بِضَبْطٍ.

وَهُوَ إِذْ أَخَذَ وَصِيَّةً مِثْلَ هذِهِ، أَلْقَاهُمَا فِي السِّجْنِ الدَّاخِلِيِّ، وَضَبَطَ أَرْجُلَهُمَا فِي الْمِقْطَرَةِ.

وَنَحْوَ نِصْفِ اللَّيْلِ كَانَ بُولُسُ وَسِيلاَ يُصَلِّيَانِ وَيُسَبِّحَانِ اللهَ، وَالْمَسْجُونُونَ يَسْمَعُونَهُمَا.

فَحَدَثَ بَغْتَةً زَلْزَلَةٌ عَظِيمَةٌ حَتَّى تَزَعْزَعَتْ أَسَاسَاتُ السِّجْنِ، فَانْفَتَحَتْ فِي الْحَالِ الأَبْوَابُ كُلُّهَا، وَانْفَكَّتْ قُيُودُ الْجَمِيعِ.

وَلَمَّا اسْتَيْقَظَ حَافِظُ السِّجْنِ، وَرَأَى أَبْوَابَ السِّجْنِ مَفْتُوحَةً، اسْتَلَّ سَيْفَهُ وَكَانَ مُزْمِعًا أَنْ يَقْتُلَ نَفْسَهُ، ظَانًّا أَنَّ الْمَسْجُونِينَ قَدْ هَرَبُوا.

فَنَادَى بُولُسُ بِصَوْتٍ عَظِيمٍ قَائِلاً:«لاَ تَفْعَلْ بِنَفْسِكَ شَيْئًا رَدِيًّا! لأَنَّ جَمِيعَنَا ههُنَا!».

فَطَلَبَ ضَوْءًا وَانْدَفَعَ إِلَى دَاخِل، وَخَرَّ لِبُولُسَ وَسِيلاَ وَهُوَ مُرْتَعِدٌ،

ثُمَّ أَخْرَجَهُمَا وَقَالَ:«يَا سَيِّدَيَّ، مَاذَا يَنْبَغِي أَنْ أَفْعَلَ لِكَيْ أَخْلُصَ؟»

فَقَالاَ:«آمِنْ بِالرَّبِّ يَسُوعَ الْمَسِيحِ فَتَخْلُصَ أَنْتَ وَأَهْلُ بَيْتِكَ».

وَكَلَّمَاهُ وَجَمِيعَ مَنْ فِي بَيْتِهِ بِكَلِمَةِ الرَّبِّ.

فَأَخَذَهُمَا فِي تِلْكَ السَّاعَةِ مِنَ اللَّيْلِ وَغَسَّلَهُمَا مِنَ الْجِرَاحَاتِ، وَاعْتَمَدَ فِي الْحَالِ هُوَ وَالَّذِينَ لَهُ أَجْمَعُونَ.

وَلَمَّا أَصْعَدَهُمَا إِلَى بَيْتِهِ قَدَّمَ لَهُمَا مَائِدَةً، وَتَهَلَّلَ مَعَ جَمِيعِ بَيْتِهِ إِذْ كَانَ قَدْ آمَنَ بِاللهِ.

وَلَمَّا صَارَ النَّهَارُ أَرْسَلَ الْوُلاَةُ الْجَّلاَدِينَ قَائِلِينَ:«أَطْلِقْ ذَيْنِكَ الرَّجُلَيْنِ».

فَأَخْبَرَ حَافِظُ السِّجْنِ بُولُسَ بِهذا الكَلاَّمِ أَنَّ الْوُلاَةَ قَدْ أَرْسَلُوا أَنْ تُطْلَقَا، فَاخْرُجَا الآنَ وَاذْهَبَا بِسَلاَمٍ.

فَقَالَ لَهُمْ بُولُسُ:«ضَرَبُونَا جَهْرًا غَيْرَ مَقْضِيٍّ عَلَيْنَا، وَنَحْنُ رَجُلاَنِ رُومَانِيَّانِ، وَأَلْقَوْنَا فِي السِّجْنِ. أَفَالآنَ يَطْرُدُونَنَا سِرًّا؟ كَلاَّ! بَلْ لِيَأْتُوا هُمْ أَنْفُسُهُمْ وَيُخْرِجُونَا».

فَأَخْبَرَ الْجَّلاَدُونَ الْوُلاَةَ بِهذَا الْكَلاَمِ، فَاخْتَشَوْا لَمَّا سَمِعُوا أَنَّهُمَا رُومَانِيَّانِ.

فَجَاءُوا وَتَضَرَّعُوا إِلَيْهِمَا وَأَخْرَجُوهُمَا، وَسَأَلُوهُمَا أَنْ يَخْرُجَا مِنَ الْمَدِينَةِ.

فَخَرَجَا مِنَ السِّجْنِ وَدَخَلاَ عِنْدَ لِيدِيَّةَ، فَأَبْصَرَا الإِخْوَةَ وَعَزَّيَاهُمْ ثُمَّ خَرَجَا.

Таджикский

Языки

Ба Дарба ва Лустра омад. Ва инак, Тимотиюс ном шогирде дар он ҷо буд, ки модараш яҳудизани имондор, лекин падараш юнонӣ буд,

Ва бародарони сокинони Лустра ва Иқуния ўро таъриф мекарданд.

Павлус майл дошт ўро ҳамроҳи худ бибарад, ва ўро гирифта, ба хотири яҳудиёне ки дар он ноҳия буданд, хатна кард, зеро ки ҳама падарашро мешинохтанд, ки вай юнонӣ буд.

Онҳо дар ҳар шаҳре ки мегаштанд, дастурҳоеро, ки ҳаввориён ва пирон дар Ерусалим қарор дода буданд, ба онҳо месупурданд, то ки аз рўи дастурҳо амал кунанд.

Калисоҳо дар имон мустаҳакам мешуданд, ва шумораашон рўз ба рўз меафзуд.

Вақте ки аз Фириҷия ва кишвари Ғалотия мегузаштанд, Рўҳулқудс онҳоро нагузошт, ки каломро дар вилояти Осиё мавъиза намоянд.

Ба Мисия расида, аз он ҷо ба Битуния рафтанӣ шуданд, лекин Рўҳ ба онҳо иҷозат надод.

Он гоҳ аз Мисия гузашта, ба Трўос фуромаданд.

Ҳамон шаб ба Павлус рўъёе аён шуд, ки инак шахсе аз аҳли Мақдуния назди ў истода буд ва илтимос карда, мегуфт: “Ба Мақдуния омада, ба мо мадад расон“.

Ҳамин ки ў ин рўъёро дид, мо дарҳол ба Мақдуния рафтанӣ шудем, зеро ки яқин донистем, ки Худованд моро даъват намудааст, ки дар он ҷо башорат диҳем.

Аз Трўос бо киштӣ рафта, рост ба Сомўтрокӣ расидем ва рўзи дигар ба Ниёпўлис равона шудем;

Аз он ҷо ба Филиппӣ рафтем, ки шаҳри аввали вилояти Мақдуния, қасабаи муҳоҷирнишин буд; дар он шаҳр якчанд рўз истодем.

Рўзи шанбе аз шаҳр берун шуда, дар соҳили дарьё, ки дар он ҷо одатан ибодатгоҳ буд, нишастем ва бо заноне ки дар он ҷо ҷамъ омада буданд, гуфтугў кардем.

Лидия ном занаки худопарасти арғувонфурўш, ки аз шаҳри Тиётира буд, гуфтугўи моро гўш мекард; Худованд дили ўро кушода буд, то ки суханони Павлусро бишнавад.

Вақте ки ў ва аҳли байташ таъмид гирифтанд, хоҳиш карда, гуфт: “Агар шумо яқин дониста бошед, ки ман ба Худованд имон овардаам, ба хонаи ман омада, иқомат кунед“. Ў он қадар исрор кард, ки мо розӣ шудем.

Як рўз, ки мо ба ибодатгоҳ мерафтем, ба мо канизе вохўрд, ки рўҳи ғайбгўй дошт ва аз ғайбгўӣ ба оғоёни худ даромади калоне меовард.

Вай аз қафои мо ва Павлус омада, фарьёд зад, ки ин одамон бандагони Худои Таолоянд ва роҳи наҷотро ба мо хабар медиҳанд.

Азбаски чандин рўз вай ҳамин тавр рафтор кард, павлус дарғазаб шуд ва ба вай рў гардонда, ба он рўҳ гуфт: “Ба исми Исои Масеҳ туро амр мефармоям, ки аз вай берун баро“. Ва дарҳол аз вай берун омад.

Чун оғоёни вай диданд, ки умеди даромадашон аз даст рафт, Павлус ва Силоро дастгир карда, ба майдони шаҳр назди сардорон кашида бурданд;

Вақте ки онҳоро назди волиён оварданд, гуфтанд: “Ин одамон, ки яҳудӣ ҳастанд, шаҳри моро ба шўр овардаанд

Ва расму таомулеро мавъиза мекунанд, ки қабул кардан ва ба ҷо овардан ба мо румиён, ҷоиз нест“.

Мардум низ ба онҳо қиём карданд, ва волиён ҷомаҳои онҳоро канда партофта, фармуданд, ки онҳоро калтаккорӣ кунанд;

Пас аз задани шаттаи бисьёр, онҳоро дар зиндон андохтанд ва ба зиндонбон амр фармуданд, ки онҳоро дурустакак нигоҳбонӣ кунад;

Чун вай ин тавр амре гирифт, онҳоро дар зиндон дохилӣ маҳбус кард ва ба пойҳошон кунда зад.

Дар қарибии нисфи шаб Павлус ва Сило дуо гуфта, Худоро ҳамду сано мехонданд, ва бандиён онҳоро мешуниданд.

Ногаҳон заминҷунбии азиме рўй дод, то ба ҳадде ки таҳкурсии зиндон ба ларза даромад; дарҳол ҳамаи дарҳо кушода шуд, ва ҳама завлонаҳо ба замин афтод.

Зиндонбон бедор шуда, дарҳои зиндонро кушода дид ва шамшери худро кашида, мехост худро бикушад, ба гумони он ки бандиён гурехта рафтаанд.

Аммо Павлус бо овози баланд гуфт: “Ба худ осебе нарасон, зеро ки ҳамаи мо дар ин ҷо ҳастем“.

Зиндонбон чароғе талаб карда, ба дарун давида даромад ва ларзон шуда, пеши пои Павлус ва Сило афтод;

Сонӣ онҳоро берун оварда, гуфт: “Эй оғоён! Чӣ бояд бикунам, то ки наҷот ёбам?“.

Гуфтанд: “Ба Исои Масеҳи Худованд имон овар, ва ту бо аҳли байти худ наҷот хоҳӣ ёфт“.

Он гоҳ каломи Худовандро ба вай ва тамоми аҳли байташ мавъиза карданд.

Дар ҳамон соати шаб зиндонбон онҳоро берун оварда, захмҳошонро шуст, ва фавран худаш ва тамоми аҳли байташ таъмид гирифтанд,

Ва онҳоро ба хонаи худ оварда, дар пешашон хўрок монд, ва бо тамоми аҳли байти худ шод шуд, ки ба Худо имон овард.

Вақте ки субҳ дамид, волиён мулозимонро фиристоданд, ки бигўянд: “Он шахсонро ҷавоб деҳ“.

Зиндонбон инро ба Павлус хабар дода, гуфт: “Волиён кас фиристоданд, ки шуморо ҷавоб диҳам; пас, берун омада, ба саломатӣ биравед“.

Вале павлус ба онҳо гуфт: “Моро, ки румӣ ҳастем, бе муҳокима дар пеши назари тамоми мардум калтаккорӣ карда, дар зиндон андохтанд, ва акнун мехоҳанд пинҳонӣ ҷавоб диҳанд? Не, бигзор худашон омада, моро берун оваранд“.

Мулозимон ин суханонро ба волиён расонданд, ва чун шуниданд, ки румӣ ҳастанд, ба ҳарос афтоданд.

Ва омада, аз онҳо узр пурсиданд ва берун оварда, хоҳиш карданд, ки аз шаҳр бираванд.

Онҳо аз зиндон берун омада, ба хонаи Лидия шитофтанд ва бо бародарон вохўрда ва онҳоро насиҳат карда, равона шуданд.