Азбука веры » Би́блия » Дѣя́нїя » гл.27

Дѣя́нїя, Глава 27

Толкования

Толкования главы

27:1

27:2

см.:Деян.20:4;2Кор.11:23;Кол.4:10;

27:3

см.:Деян.24:23;

27:4

27:5

27:6

27:7

27:8

27:9

27:10

27:11

27:12

27:13

27:14

27:15

27:16

27:17

27:18

27:19

27:20

27:21

27:22

27:23

27:24

см.:Быт.39:5;

27:25

27:26

см.:Деян.28:1;

27:27

27:28

27:29

27:30

27:31

27:32

27:33

27:34

см.:Мф.10:30;

27:35

27:36

27:37

27:38

27:39

27:40

27:41

см.:2Кор.11:25;

27:42

27:43

27:44

Церковнославянский (рус)

[Зач. 50.] И я́коже су́ждено бы́сть отплы́ти на́мъ во Италі́ю, преда́ху Па́вла же и ины́я нѣ́кiя ю́зники со́тнику, и́менемъ Иу́лiю, спи́ры Севасті́йскiя.

Вше́дше же въ кора́бль Адрами́тскiй, восхотѣ́вше плы́ти во Аси́йская мѣ́ста, отвезо́хомся, су́щу съ на́ми Ариста́рху Македо́нянину от Солу́ня.

Въ другі́й же приста́хомъ въ Сидо́нѣ: человѣколю́бiе же Иу́лiй Па́влови дѣ́я, повелѣ́ къ друго́мъ ше́дшу прилѣжа́нiе {посо́бiе} улучи́ти.

И отту́ду отве́зшеся приплы́хомъ въ Ки́пръ, зане́ вѣ́три бя́ху проти́вни:

пучи́ну же, я́же проти́ву Киликі́и и Памфилі́и, преплы́вше, прiидо́хомъ въ Ми́ры Лики́йскiя.

И та́мо обрѣ́тъ со́тникъ кора́бль Александрі́йскiй плову́щь во Италі́ю, всади́ ны въ о́нь.

Во мно́ги же дни́ ко́сно пла́вающе и едва́ бы́вше проти́ву Кни́да, не оставля́ющу на́съ вѣ́тру, приплы́хомъ подъ Кри́тъ при Салмо́нѣ:

едва́ же избира́юще кра́й, прiидо́хомъ на мѣ́сто нѣ́кое, нарица́емое До́брое Приста́нище, ему́же бли́зъ бѣ́ гра́дъ Ласе́й.

Мно́гу же вре́мени мину́вшу и су́щу уже́ небезбѣ́дну пла́ванiю, зане́же и по́стъ уже́ бѣ́ преше́лъ, совѣ́товаше Па́велъ,

глаго́ля и́мъ: му́жiе, ви́жду, я́ко съ досажде́нiемъ и мно́гою тщето́ю не то́кмо бре́мене и корабля́, но и ду́шъ на́шихъ хо́щетъ бы́ти пла́ванiе.

Со́тникъ же ко́рмчiя и навкли́ра послу́шаше па́че, не́жели Па́вломъ глаго́лемыхъ.

Не добру́ же приста́нищу су́щу ко озимѣ́нiю, мно́зи совѣ́тъ дая́ху отвезти́ся отту́ду, а́ще ка́ко возмо́гутъ, дости́гше Финикі́и, озимѣ́ти въ приста́нищи Кри́тстѣмъ, зря́щемъ къ ли́ву и къ хо́ру.

Дхну́вшу же ю́гу, мнѣ́вше во́лю свою́ улучи́ти, воздви́гше вѣ́трила, плы́ху вскра́й Кри́та.

Не по мно́зѣ же возвѣ́я проти́венъ ему́ вѣ́тръ бу́ренъ, нарица́емый еврокли́донъ.

Восхище́ну же бы́вшу кораблю́ и не могу́щу сопроти́витися вѣ́тру, вда́вшеся волна́мъ носи́ми бѣ́хомъ.

О́стровъ же нѣ́кiй мимоте́кше, нарица́ющься Клавді́й, едва́ возмого́хомъ удержа́ти ладiю́:

ю́же востя́гше, вся́кимъ о́бразомъ помога́ху, подтвержда́юще кора́бль: боя́щеся же, да не въ Си́рть {въ ме́лкая мѣ́ста} впаду́тъ, низпусти́вше па́русъ, си́це носи́ми бѣ́ху.

Вельми́ же обурева́емымъ на́мъ, на у́трiе измета́нiе творя́ху,

и въ тре́тiй де́нь свои́ми рука́ми я́дрило кора́бленое изверго́хомъ.

Ни со́лнцу же, ни звѣзда́мъ я́вльшымся на мно́ги дни́, и зимѣ́ не ма́лѣ належа́щей, про́чее отима́шеся наде́жда вся́, е́же спасти́ся на́мъ.

Мно́гу же неяде́нiю су́щу, тогда́ ста́въ Па́велъ посредѣ́ и́хъ, рече́: подоба́ше у́бо, о, му́жiе, послу́шавше мене́, не отвезти́ся от Кри́та и избы́ти досажде́нiя сего́ и тщеты́:

и се́, ны́нѣ молю́ вы́ благоду́шствовати, поги́бель бо ни еди́нѣй души́ от ва́съ бу́детъ, ра́звѣ корабля́:

предста́ бо ми́ въ сiю́ но́щь А́нгелъ Бо́га, Его́же а́зъ е́смь, Ему́же и служу́,

глаго́ля: не бо́йся, Па́вле, ке́сарю ти́ подоба́етъ предста́ти, и се́, дарова́ тебѣ́ Бо́гъ вся́ пла́вающыя съ тобо́ю.

Тѣ́мже дерза́йте, му́жiе, вѣ́рую бо Богови, я́ко та́ко бу́детъ, и́мже о́бразомъ рѣче́но ми́ бы́сть:

во о́стровъ же нѣ́кiй подоба́етъ на́мъ приста́ти.

И егда́ четвертаяна́десять но́щь бы́сть, носи́мымъ на́мъ во Адрiа́тстѣй [пучи́нѣ], въ полу́нощи непщева́ху кора́бленицы, я́ко приближа́ются къ нѣ́коей странѣ́,

и измѣ́ривше глубину́ обрѣто́ша саже́ней два́десять: ма́ло же преше́дше и па́ки измѣ́ривше, обрѣто́ша саже́ней пятьна́десять.

Боя́щеся же, да не ка́ко въ пру́дная мѣ́ста впаду́тъ, от но́са корабля́ ве́ргше ко́твы четы́ри, моля́хомся, да де́нь бу́детъ.

Кора́бленикомъ же и́щущымъ бѣжа́ти изъ корабля́ и низвѣ́сившымъ ладiю́ въ мо́ре, извѣ́томъ а́ки от но́са хотя́щымъ ко́твы просте́рти,

рече́ Па́велъ со́тнику и во́иномъ: а́ще не сі́и пребу́дутъ въ корабли́, вы́ спасти́ся не мо́жете.

Тогда́ во́ини отрѣ́заша у́жя ладiи́ и оста́виша ю́ отпа́сти.

Егда́ же хотя́ше де́нь бы́ти, моля́ше Па́велъ всѣ́хъ, да прiи́мутъ пи́щу, глаго́ля: четыренадеся́тый дне́сь де́нь жду́ще, не я́дше пребыва́ете, ничто́же вкуси́вше:

тѣ́мже молю́ ва́съ прiя́ти пи́щу, се́ бо къ ва́шему спасе́нiю е́сть: ни еди́ному бо от ва́съ вла́съ главы́ отпаде́тъ.

Ре́къ же сiя́ и прiе́мь хлѣ́бъ, благодари́ Бо́га предъ всѣ́ми и прело́мль нача́тъ я́сти.

Благонаде́жни же бы́вше вси́, и ті́и прiя́ша пи́щу:

бѣ́ же въ корабли́ всѣ́хъ ду́шъ двѣ́стѣ се́дмьдесятъ и ше́сть.

Насы́щшеся же бра́шна, облегчи́ша кора́бль, измета́юще пшени́цу въ мо́ре.

Егда́ же де́нь бы́сть, земли́ не познава́ху: нѣ́дро же нѣ́кое усмотрѣ́ша иму́щее песо́къ {бре́гъ}, въ не́же, а́ще мо́щно е́сть, совѣща́ша извлещи́ кора́бль.

И ко́твы собра́вше, везя́хуся по мо́рю: ку́пно осла́бивше у́жя корми́ломъ и воздви́гше ма́лое вѣ́трило къ ды́шущему вѣ́трецу, везо́хомся на кра́й {бре́гъ}.

Впа́дше же въ мѣ́сто исо́пное, увязи́ша кора́бль: и но́съ у́бо увя́зшiй пребы́сть недви́жимь, корми́ло же разбива́шеся от ну́жды во́лнъ.

Во́иномъ же совѣ́тъ бы́сть, да у́зники убiю́тъ, да не кто́ поплы́въ избѣ́гнетъ.

Со́тникъ же, хотя́ соблюсти́ Па́вла, возбрани́ совѣ́ту и́хъ, повелѣ́ же могу́щымъ пла́вати, да изскочи́вше пе́рвѣе изы́дутъ на кра́й,

а про́чiи, о́ви у́бо на дщи́цахъ, о́ви же на нѣ́чемъ от корабля́. И та́ко бы́сть всѣ́мъ спасти́ся на зе́млю.

Украинский (Огієнко)

А коли постановлено, щоб відплинули ми до Італії, то віддано Павла та ще деяких інших ув́язнених сотникові, Юлієві на ім́я, з полку Августа.

І посідали ми на корабля адрамітського, що пливсти мав біля місць азійських, та й відчалили.
Із нами був Арістарх македонець із Солуня.

А другого дня ми пристали в Сидоні.
До Павла ж Юлій ставивсь по-людському, і дозволив до друзів піти, та їхньої опіки зазнати.

А вирушивши звідти, припливли ми до Кіпру, бо вітри супротивні були.

Коли ж переплинули море, що біля Кілікії й Памфілії, то ми прибули до Лікійської Міри.

І там сотник знайшов корабля олександрійського, що плинув в Італію, і всадив нас на нього.

І днів багато помалу пливли ми, і насилу насупроти Кніду приплинули, а що вітер нас не допускав, попливли ми додолу на Кріт при Салмоні.

І коли ми насилу минули його, то припливли до одного місця, що зветься Доброю Пристанню, недалеко якого знаходиться місто Ласея.

А як часу минуло багато, і була вже плавба небезпечна, бо минув уже й піст, то зачав Павло радити,

говорячи їм: О мужі!
Я бачу, що буде плавба з перешкодами та з великим ущербком не лиш для вантажу й корабля, але й для наших душ.

Та сотник довіряв більше стерничому та власникові корабля, ніж тому, що Павло говорив.

А що пристань була на зимівлю невигідна, то більшість давала пораду відплинути звідти, щоб, як можна, дістатись до Фініка, і перезимувати в пристані крітській, неприступній західнім вітрам із півдня та з півночі.

А як вітер південний повіяв, то подумали, що бажання вони досягли, тому витягли кітви й попливли покрай Кріту.

Але незабаром ударив на них рвачкий вітер, що зветься евроклідон.

А коли корабель був підхоплений, і не міг противитись вітрові, то йому віддались ми й понеслися.

І наїхали ми на один острівець, що Клавдою зветься, і човна насилу затримати змогли.

Коли ж його витягли, то засобів допомічних добирали й корабля підв́язали.
А боявшись, щоб не впасти на Сірт, поспускали вітрила, і носилися так.

А коли зачала буря міцно нас кидати, то другого дня стали ми розвантажуватись,

а третього дня корабельне знаряддя ми повикидали власноруч.

А коли довгі дні не з́являлось ні сонце, ні зорі, і буря чимала на нас напирала, то останню надію ми втратили, щоб нам урятуватись…

А як довго не їли вони, то Павло став тоді серед них і промовив: О мужі, тож треба було мене слухатися та не відпливати від Кріту, і обминули б були ці терпіння та шкоди.

А тепер вас благаю триматись на дусі, бо ні одна душа з вас не згине, окрім корабля.

Бо ночі цієї з́явився мені Ангол Бога, Якому належу й Якому служу,

та і прорік: Не бійся, Павле, бо треба тобі перед кесарем стати, і ось Бог дарував тобі всіх, хто з тобою пливе.

Тому то тримайтесь на дусі, о мужі, бо я вірую Богові, що станеться так, як було мені сказано.

І ми мусимо наткнутись на острів якійсь.

А коли надійшла чотирнадцята ніч, і ми носились по Адріятицькому морю, то десь коло півночі стали домислюватись моряки, що наближуються до якоїсь землі.

І, запустивши оливницю, двадцять сяжнів знайшли.
А від́їхавши трохи, запустити оливницю знову, і знайшли сяжнів п́ятнадцять.

І боявшись, щоб не натрапити нам на скелясті місця, ми закинули чотири кітві з корми, і благали, щоб настав день.

А коли моряки намагались утекти з корабля, і човна спускали до моря, вдаючи, ніби кітви закинути з носа хочуть,

то сказав Павло сотникові й воякам: Як вони в кораблі не зостануться, то спастись ви не зможете!

Тоді вояки перерізали мотузи в човна, і дали йому впасти.

А коли розвиднятися стало, то благав Павло всіх, щоб поживу прийняти, і казав: Чотирнадцятий день ось сьогодні без їжі ви перебуваєте, очікуючи та нічого не ївши.

Тому то благаю вас їжу прийняти, бо це на рятунок вам буде, бо жадному з вас не спаде з голови й волосина!

А промовивши це, узяв хліб та подякував Богові перед усіма, і, поламавши, став їсти.

Тоді всі піднеслись на дусі, і, стали поживу приймати.

А всіх душ нас було в кораблі двісті сімдесят шість.

І як наїлись вони, то стали полегшувати корабля, викидаючи збіжжя до моря.

А коли настав день, то вони не могли розпізнати землі, одначе затоку якусь там угледіли, що берега плаского мала, до якого й вирішили, як можна, приплисти з кораблем.

Підняли тоді кітви, і повкидали до моря, і порозв́язували поворозки в стерна, і вітрило мале за вітром поставили, та й покерували до берега.

Та ось ми натрапили на місце, що мало з обох сторін море, і корабель опинивсь на мілкому: ніс загруз й позоставсь нерухомий, а корма розбивалася силою хвиль…

Вояки ж були змовилися повбивати в́язнів, щоб котрийсь не поплив і не втік.

Але сотник хотів урятувати Павла, і заборонив їхній намір, і звелів усім тим, хто пливати вміє, щоб скакали та перші на берег виходили,

а інші хто на дошках, а хто на чімбудь з корабля.
І таким чином сталось, що всі врятувались на землю!

Немецкий (GNB)

Als unsere Abreise nach Italien beschlossen war, übergab man Paulus und einige andere Gefangene einem Hauptmann namens Julius aus einem syrischen Regiment, das den Ehrennamen ́Kaiserliches Regiment́ trug.

Wir gingen an Bord eines Schiffes aus Adramyttion, das die Häfen an der Küste der Provinz Asien anlaufen sollte, und fuhren ab. Der Mazedonier Aristarch aus Thessalonich begleitete uns.

Am nächsten Tag erreichten wir Sidon. Julius war Paulus gegenüber sehr entgegenkommend und erlaubte ihm, seine Glaubensgenossen dort zu besuchen und sich bei ihnen zu erholen.

Als wir von dort weiterfuhren, hatten wir Gegenwind; darum segelten wir auf der Ostseite um Zypern herum.

Zilizien und Pamphylien ließen wir rechts liegen und erreichten schließlich Myra in Lyzien.

Dort fand der Hauptmann ein Schiff aus Alexandria, das nach Italien fuhr, und brachte uns an Bord.

Viele Tage lang machten wir nur wenig Fahrt und kamen mit Mühe bis auf die Höhe von Knidos. Dann zwang uns der Wind, den Kurs zu ändern. Wir hielten auf die Insel Kreta zu, umsegelten Kap Salmone

und erreichten mit knapper Not einen Ort, der Kaloi Limenes (Guthäfen) heißt, nicht weit von der Stadt Lasäa.

Wir hatten inzwischen viel Zeit verloren. Das Herbstfasten war vorbei und die Schifffahrt wurde gefährlich. Deshalb warnte Paulus seine Bewacher.

»Ich sehe voraus«, sagte er, »dass eine Weiterfahrt zu großen Schwierigkeiten führen wird. Sie bringt nicht nur Ladung und Schiff in Gefahr, sondern auch das Leben der Menschen an Bord.«

Aber der Hauptmann hörte mehr auf den Steuermann und den Kapitän als auf das, was Paulus sagte.

Außerdem war der Hafen zum Überwintern nicht sehr geeignet. So waren die meisten dafür, wieder in See zu stechen und zu versuchen, noch bis nach Phönix zu kommen. Dieser ebenfalls auf Kreta gelegene Hafen ist nach Westen hin offen und man konnte dort den Winter zubringen.

Als ein leichter Südwind einsetzte, nahmen die Seeleute es für ein günstiges Zeichen. Die Anker wurden gelichtet, und das Schiff segelte so dicht wie möglich an der Küste Kretas entlang.

Aber bald brach aus der Richtung der Insel ein Sturm los, der gefürchtete Nordost,

und riss das Schiff mit. Da es unmöglich war, Kurs zu halten, ließen wir uns einfach treiben.

Im Schutz der kleinen Insel Kauda war der Sturm etwas weniger heftig und wir konnten mit einiger Mühe das Beiboot einholen.

Danach legten die Seeleute zur Sicherung ein paar Taue fest um das ganze Schiff. Um nicht in die Große Syrte verschlagen zu werden, brachten sie den Treibanker aus und ließen das Schiff dahintreiben.

Der Sturm setzte dem Schiff stark zu, deshalb warf man am nächsten Tag einen Teil der Ladung ins Meer.

Am Tag darauf warfen die Seeleute eigenhändig die Schiffsausrüstung über Bord.

Tagelang zeigten sich weder Sonne noch Sterne am Himmel. Der Sturm ließ nicht nach, und so verloren wir am Ende jede Hoffnung auf Rettung.

Niemand wollte mehr etwas essen.

Da erhob sich Paulus und sagte: »Ihr hättet auf meine Warnung hören und im Hafen bleiben sollen. Dann wäre uns dies erspart geblieben.

Doch jetzt bitte ich euch: Lasst den Mut nicht sinken! Alle werden am Leben bleiben, nur das Schiff geht verloren.

In der vergangenen Nacht erschien mir nämlich ein Engel des Gottes, dem ich gehöre und dem ich diene,

und sagte zu mir: ́Hab keine Angst, Paulus! Du musst vor den Kaiser treten, und auch alle anderen, die mit dir auf dem Schiff sind, wird Gott deinetwegen retten.́

Also seid mutig, Männer! Ich vertraue Gott, dass alles so kommen wird, wie er es zu mir gesagt hat.

Wir werden an einer Insel stranden.«

Wir trieben nun schon die vierzehnte Nacht im Sturm auf dem Mittelmeer. Gegen Mitternacht vermuteten die Seeleute Land in der Nähe.

Sie warfen ein Lot aus und kamen auf 37 Meter Wassertiefe. Etwas später waren es nur noch 28 Meter.

Sie fürchteten, auf ein Küstenriff aufzulaufen, darum warfen sie vom Heck vier Anker aus und wünschten sehnlichst den Tag herbei.

Aber noch in der Dunkelheit versuchten die Seeleute, das Schiff zu verlassen. Unter dem Vorwand, auch vom Bug aus Anker auswerfen zu wollen, brachten sie das Beiboot zu Wasser.

Doch Paulus warnte den Hauptmann und die Soldaten: »Wenn die Seeleute das Schiff verlassen, habt ihr keine Aussicht auf Rettung mehr.«

Da hieben die Soldaten die Taue durch und ließen das Beiboot davontreiben.

Noch bevor der Tag anbrach, forderte Paulus alle auf, doch etwas zu essen. »Ihr wartet nun schon vierzehn Tage auf Rettung«, sagte er, »und habt die ganze Zeit über nichts gegessen.

Ich bitte euch deshalb, esst etwas; das habt ihr nötig, wenn ihr überleben wollt. Niemand von euch wird auch nur ein Haar von seinem Kopf verlieren.«

Dann nahm Paulus ein Brot, sprach darüber vor allen ein Dankgebet, brach das Brot in Stücke und fing an zu essen.

Da bekamen sie alle wieder Mut und aßen ebenfalls.

Wir waren insgesamt 276 Leute auf dem Schiff.

Als alle satt waren, warfen sie die Getreideladung über Bord, um das Schiff zu erleichtern.

Bei Tagesanbruch sahen die Seeleute eine Küste, die ihnen unbekannt war. Doch entdeckten sie eine Bucht mit einem flachen Strand und wollten versuchen, das Schiff dort auf Grund zu setzen.

Sie kappten die Ankertaue, ließen die Anker im Meer zurück und machten zugleich die Steuerruder klar. Dann hissten sie das Vordersegel, und als das Schiff im Wind wieder Fahrt machte, hielten sie auf die Küste zu.

Sie liefen jedoch auf eine Sandbank auf. Der Bug rammte sich so fest ein, dass das Schiff nicht wieder flottzumachen war, und das Hinterdeck zerbrach unter der Wucht der Wellen.

Da beschlossen die Soldaten, alle Gefangenen zu töten, damit keiner durch Schwimmen entkommen könne.

Aber der Hauptmann wollte Paulus retten und verhinderte es. Er befahl den Schwimmern, sie sollten als Erste über Bord springen und das Land zu erreichen suchen;

die Übrigen sollten sich Planken und anderen Wrackteilen anvertrauen. So kamen alle unversehrt an Land.

Узбекский

Языки

Италияга сузиб боришга қарор қилинганда, Павлус ва бошқа баъзи маҳбусларни Август полкидан Юлий исмли бир юзбошига топширдилар.

Биз Асия соҳиллари бўйлаб сузадиган Адрамит кемасига ўтириб жўнадик. Биз билан бирга Салоникадан келган македониялик Аристарх ҳам бор эди.

Эртаси куни Сидўн шаҳрига келиб тўхтадик. Юлий Павлусга инсоний муомала қилиб, дўстларининг ёнига бориб тирикчилик эҳтиёжларини қондиришига рухсат берди.

У ердан яна жўнаб, шамол рўпарадан эсгани учун Кипр оролини паналаб сузиб ўтдик.

Киликия ва Памфилия қаршисидаги денгиздан ўтиб, Ликиядаги Мира шаҳрига келдик.

Юзбоши у ерда Италияга кетадиган Искандария кемасини топиб, бизни унга ўтқизди.

Анча кун жуда қийналиб сузиб, Книдос шаҳрининг қирғоғига зўрға етиб бордик. Шамол қирғоққа яқинлашишимизга имкон бермади. Шунда Салмон бурнини айланиб, Крит оролини паналаб сузиб ўтдик.

Крит қирғоғи бўйлаб машаққат ила сузиб, Гўзал Бандаргоҳлар деган жойга келдик. Ласея шаҳри бу ерга яқиндир.

Энди орадан кўп вақт ўтиб, ҳатто Рўза куни ҳам кечган, сузиб бориш эса янада хавфли бўлиб қолган эди. Шунинг учун Павлус йўлдошларига маслаҳат бериб:

“Эрлар, кўряпманки, сузишни давом эттириш юк ва кема учунгина эмас, ўз жонимиз учун ҳам хавф-хатарли бўлади”, – деди.

Лекин юзбоши Павлуснинг сўзларидан кўра, кема ҳайдовчисига ва дарғага кўпроқ ишонар эди.

Пристань қишни ўтказишга мослаштирилмагани учун, кўпчилик йўловчилар у ердан жўнаб кетишга ва иложи бўлса, Критнинг Финик портига бориб, қишлашга қарор беришди. Финик жануби-ғарб ва шимоли-ғарб томонлардан эсадиган шамоллардан панада эди.

Хафиф жануб шабадаси эса бошлаганда, улар ўзларини мақсадимизга эришдик, деб ҳисоблаб, лангар кўтариб жўнадилар ва Крит соҳили бўйлаб сузиб кетдилар.

Лекин кўп ўтмай, орол томонидан “боди-шимол” деган шиддатли бир бўрон бостириб келди.

Тўфон кемани шундай исканжага олдики, у шамолга қарши бардош беролмади. Тўлқинларга таслим бўлиб, сузиб борардик.

Клавда деган кичик бир орол ёнидан ўтаётганимизда, кеманинг қайиқчасини зўрға ушлаб қолдик.

Қайиқчани кўтариб олишгандан кейин, кемани арқонлар билан ўраб боғладилар. Саёз жойларга ботиб қолишдан қўрқиб, елканни туширдилар ва сузувчи лангар ташлаб, шамолга таслим бўлдилар.

Тўфон кучаяверганидан, эртаси куни кемадан юкни ота бошлашди.

Учинчи куни эса ўз қўлимиз билан кема жиҳозларини сувга ташлаб юбордик.

Анча кун қуёш ҳам, юлдузлар ҳам кўринмай қолди. Тўфон шиддатли тус олган сари, қутулиб қолишимизга бўлган ҳар қандай умидни йўқотган эдик.

Кемадагилар кўпдан бери овқат емаганлари сабабли, Павлус уларнинг ўртасида туриб: “Эрлар! – деди. – Менга қулоқ солиб Критдан кетмаганингизда эди, бу зарару заҳматларга дучор бўлмасдинглар.

Энди эса сизлардан ўтиниб сўрайман: дадил бўлинглар. Чунки сизлардан ҳеч бир жон ҳалок бўлмайди, фақат кема нобуд бўлади.

Мана, мен Унга мансуб бўлган ва Унга хизмат қилиб юрган Худонинг фариштаси бу кеча менга зоҳир бўлди.

У: “Қўрқма, Павлус! – деди. – Сен Қайсарнинг олдида туришинг керак. Кема йўловчиларига келганда, уларнинг ҳаммасини Худо сенга бағишлади”, – деди.

Шунинг учун, эрлар, дадил бўлинглар! Чунки Худо худди менга айтганидек қилишига қаттиқ ишонаман.

Ҳар ҳолда биронта оролга тушишимиз керак”.

Адрия денгизида шамолга таслим бўлиб юришимизнинг ўн тўртинчи кечасида, қарийб туннинг ярмида денгизчилар қандайдир бир қуруқликка яқинлашганларини пайқадилар.

Чуқурликни ўлчаб, йигирма қулоч эканини билдилар. Кейин бироз масофада яна ўлчаб, ўн беш қулоч эканини аниқладилар.

Тошлоқ жойга урилиб қолишдан қўрқиб, кеманинг орқа тарафидан тўртта лангар ташладилар. Тонг отишини интизор бўлиб кутардилар.

Шу орада денгизчилар кемадан қочмоқ ниятида, гўё кеманинг тумшуғидан лангар ташламоқчи бўлиб, қайиқчани денгизга тушира бошладилар.

Павлус эса юзбоши ва аскарларга қараб:- Агар улар кемада қолмасалар, сизлар қутулолмайсизлар, – деди.

Шунда аскарлар қайиқчанинг арқонларини кесиб, қайиқчани сувга тушириб юбордилар.

Тонг отай деганда, Павлус ҳаммани овқат ейишга ундаб:- Бугун ўн тўртинчи кундирки, ҳеч нарса емай озиқ-овқатсиз қолиб турибсизлар, – деди.

- Шунинг учун овқат ейишингизни ёлвориб сўрайман; бу қутулишингиз учун керакдир. Сизлардан ҳеч кимнинг бошидаги бирор соч толаси ҳам нобуд бўлмайди.

Павлус бу сўзларни айтгандан кейин нонни олди, ҳамманинг олдида Худога шукрона айтиб, нонни синдириб ея бошлади.

Шу тариқа ҳамма дадилланиб, овқат еди.

Кемада жами бўлиб икки юз етмиш олти жон бор эдик.

Овқатга тўйганимиздан кейин буғдойни денгизга отиб, кемани енгиллаштирдилар.

Кундуз бўлгач, кўрган қуруқликларини танимадилар; қирғоғи қумлоқ бўлган бир қўлтиқни пайқадилар. Иложи бўлса, кема билан у жойга бориб тўхташга қарор қилдилар.

Лангарларни узиб ташлаб, денгизда қолдирдилар. Айни замонда рулларнинг ипларини ечиб, олдинги елканни шамолга томон қаратиб, қирғоқ сари кетдилар.

Кема қирғоқнинг саёз ерига дуч келиб, қумга тиқилиб қолди. Кеманинг тумшуғи ботганча қимирламай қолди, қуйруғи эса тўлқинларнинг кучи билан парчалана бошлади.

Ўшанда аскарлар, маҳбуслардан бирон киши сузиб қочиб кетмасин, деб уларни ўлдиришни ният қилдилар.

Лекин юзбоши Павлусни қутқазмоқчи бўлиб, бу ниятларини бажаришдан уларни тўхтатди. Сузишни билганлар биринчи бўлиб ўзларини кемадан ташлаганча қуруқликка чиқсинлар,

қолганлари эса хоҳ тахталарга, хоҳ кеманинг бирон синиқ бўлагига тутиниб, уларнинг кетидан борсинлар, дея амр берди. Шу йўсинда ҳамма соғ-саломат қуруқликка чиқиб олди.