Ве́тхий Заве́т:
Быт.
Исх.
Лев.
Чис.
Втор.
Нав.
Суд.
Руф.
1Цар.
2Цар.
3Цар.
4Цар.
1Пар.
2Пар.
1Езд.
Неем.
2Езд.
Тов.
Иудиф.
Есф.
Иов.
Пс.
Прит.
Еккл.
Песн.
Прем.
Сир.
Ис.
Иер.
Плч.
ПослИер.
Вар.
Иез.
Дан.
Ос.
Иоил.
Ам.
Авд.
Ион.
Мих.
Наум.
Авв.
Соф.
Аг.
Зах.
Мал.
1Мак.
2Мак.
3Мак.
3Езд.
Но́вый Заве́т: Мф. Мк. Лк. Ин. Деян. Иак. 1Пет. 2Пет. 1Ин. 2Ин. 3Ин. Иуд. Рим. 1Кор. 2Кор. Гал. Еф. Флп. Кол. 1Фес. 2Фес. 1Тим. 2Тим. Тит. Флм. Евр. Откр.
Но́вый Заве́т: Мф. Мк. Лк. Ин. Деян. Иак. 1Пет. 2Пет. 1Ин. 2Ин. 3Ин. Иуд. Рим. 1Кор. 2Кор. Гал. Еф. Флп. Кол. 1Фес. 2Фес. 1Тим. 2Тим. Тит. Флм. Евр. Откр.
Скрыть
33:1
33:3
33:4
33:5
33:6
33:9
33:13
см.:1Кор.10:12;
33:14
33:18
33:19
33:23
33:25
см.:Втор.12:23;
33:28
33:30
33:32
33:33
И бы́сть сло́во Госпо́дне ко мнѣ́ глаго́ля:
сы́не человѣ́чь, глаго́ли ко сыно́мъ люді́й твои́хъ и рече́ши къ ни́мъ: земля́, на ню́же а́зъ а́ще наведу́ ме́чь, и по́ймутъ лю́дiе земли́ человѣ́ка еди́наго от себе́ и поста́вятъ его́ себѣ́ во стра́жа,
и у́зритъ ме́чь гряду́щь на зе́млю, и востру́битъ трубо́ю, и проповѣ́сть лю́демъ,
и услы́шитъ услы́шавый гла́съ трубы́, а не сохрани́тся, и на́йдетъ ме́чь и пости́гнетъ его́, кро́вь его́ на главѣ́ его́ бу́детъ:
я́ко слы́ша гла́съ трубы́ и не сохрани́ся, кро́вь его́ на не́мъ бу́детъ: а се́й, поне́же сохрани́ся, ду́шу свою́ изба́вилъ.
И стра́жъ, а́ще уви́дитъ ме́чь гряду́щь, и не востру́битъ трубо́ю, [и не проповѣ́сть лю́демъ,] и лю́дiе не охраня́тъ себе́, и наше́дъ ме́чь во́зметъ от ни́хъ ду́шу, та́ у́бо беззако́нiя ра́ди своего́ взя́ся, а кро́ве ея́ от руки́ стра́жа взыщу́.
И ты́, сы́не человѣ́чь, во стра́жа да́хъ тя́ до́му Изра́илеву, и услы́шиши от у́стъ мои́хъ сло́во, и проповѣ́си и́мъ от мене́.
Егда́ реку́ грѣ́шнику: грѣ́шниче, сме́ртiю у́мреши: и не бу́деши глаго́лати [грѣ́шнику], е́же сохрани́тися нечести́вому, [е́же обрати́тся ему́] от пути́ своего́ [и жи́ву бы́ти ему́], то́й беззако́нникъ во беззако́нiи свое́мъ у́мретъ, а кро́ве его́ от руки́ твоея́ взыщу́.
А́ще же ты́ проповѣ́си нечести́вому пу́ть его́, е́же обрати́тися от него́, и не обрати́тся съ пути́ своего́, то́й въ нече́стiи свое́мъ у́мретъ, а ты́ ду́шу твою́ изба́вилъ еси́.
И ты́, сы́не человѣ́чь, рцы́ до́му Изра́илеву: си́це рѣ́сте глаго́люще: пре́лести на́шя и беззако́нiя на́ша въ на́съ су́ть, и мы́ въ ни́хъ та́емъ, и ка́ко на́мъ живы́мъ бы́ти?
Рцы́ и́мъ: живу́ а́зъ, глаго́летъ Адонаи́ Госпо́дь, не хощу́ сме́рти грѣ́шника, но е́же обрати́тися нечести́вому от пути́ своего́ и жи́ву бы́ти ему́: обраще́нiемъ обрати́теся от пути́ ва́шего зла́го: и вску́ю умира́ете, до́ме Изра́илевъ?
И ты́, сы́не человѣ́чь, рцы́ ко сыно́мъ люді́й твои́хъ: пра́вда пра́ведника не изба́витъ его́, въ о́ньже де́нь прельсти́тся: и беззако́нiе беззако́нника не убiе́тъ, въ о́ньже де́нь обрати́тся от беззако́нiя своего́: и пра́ведникъ не мо́жетъ спасти́ся въ де́нь грѣха́ своего́.
Егда́ реку́ пра́веднику: жи́знiю жи́въ бу́деши: се́й же упова́я на пра́вду свою́ и сотвори́тъ беззако́нiе, вся́ пра́вды его́ не воспомяну́тся, въ непра́вдѣ свое́й, ю́же сотвори́, въ то́й у́мретъ.
И егда́ реку́ нечести́вому: сме́ртiю у́мреши: и обрати́тся от грѣха́ своего́ и сотвори́тъ су́дъ и пра́вду,
и зало́гъ отда́стъ и восхище́ное возврати́тъ, беззако́нникъ въ за́повѣдехъ жи́зни ходи́ти бу́детъ, е́же не сотвори́ти непра́вды, жи́знiю жи́въ бу́детъ и не у́мретъ:
вси́ грѣси́ его́, я́же согрѣши́, не помяну́тся: поне́же су́дъ и пра́вду сотвори́, жи́въ бу́детъ въ ни́хъ.
И реку́тъ сы́нове люді́й твои́хъ: непра́въ пу́ть Госпо́день. И се́, пу́ть и́хъ непра́въ.
Егда́ соврати́тся пра́ведникъ от пра́вды своея́ и сотвори́тъ беззако́нiе, и у́мретъ въ не́мъ.
И егда́ грѣ́шникъ возврати́тся от беззако́нiя своего́ и сотвори́тъ су́дъ и пра́вду, то́й жи́въ бу́детъ въ ни́хъ.
И се́ е́сть, е́же реко́сте: непра́въ пу́ть Госпо́день. Кому́ждо по путе́мъ его́ сужду́ ва́мъ, до́ме Изра́илевъ.
И бы́сть во второена́десять лѣ́то, ме́сяца вторагона́десять, въ пя́тый де́нь ме́сяца плѣне́нiя на́шего, прiи́де ко мнѣ́ от Иерусали́ма уцѣлѣ́вый глаго́ля: плѣне́нъ бы́сть гра́дъ.
И рука́ Госпо́дня бы́сть на мнѣ́ въ ве́черъ, пре́жде прише́ствiя его́, и отве́рзе уста́ моя́, до́ндеже прiи́де ко мнѣ́ зау́тра: и отве́рзшаяся уста́ моя́ не затвори́шася ктому́.
И бы́сть сло́во Госпо́дне ко мнѣ́ глаго́ля:
сы́не человѣ́чь, живу́щiи на опустѣ́вшихъ мѣ́стѣхъ во земли́ Изра́илевѣ глаго́лютъ: еди́нъ бя́ше Авраа́мъ и одержа́ше зе́млю, а мы́ мно́жайшiи есмы́, на́мъ дана́ е́сть земля́ во одержа́нiе.
Того́ ра́ди рцы́ и́мъ: си́це глаго́летъ Адонаи́ Госпо́дь: поне́же съ кро́вiю я́сте и о́чи ва́ши воздвиго́сте ко кумíромъ и кро́вь пролива́ете, и зе́млю ли наслѣ́дите?
ста́сте съ мече́мъ ва́шимъ, сотвори́сте ме́рзости, и кі́йждо жену́ бли́жняго своего́ оскверни́сте, и та́ко ли зе́млю и́мате наслѣ́дити?
Того́ ра́ди рцы́ и́мъ: сiя́ глаго́летъ Адонаи́ Госпо́дь: живу́ а́зъ, я́ко паду́тъ мече́мъ су́щiи во опустѣ́вшихъ, и и́же на лицы́ по́ля, звѣре́мъ по́льнымъ предаду́тся на изъяде́нiе, и су́щыя во градѣ́хъ и и́же въ пеще́рахъ сме́ртiю поражу́,
и да́мъ зе́млю на опустѣ́нiе, и поги́бнетъ го́рдость крѣ́пости ея́, и опустѣ́ютъ го́ры Изра́илевы, зане́же не бу́детъ проходя́щаго:
и увѣ́дятъ, я́ко а́зъ Госпо́дь: и сотворю́ зе́млю и́хъ пу́сту, и опустѣ́етъ всѣ́хъ ра́ди ме́рзостей и́хъ, я́же сотвори́ша.
И ты́, сы́не человѣ́чь, сы́нове люді́й твои́хъ глаго́лющiи о тебѣ́ у забра́лъ и во вратѣ́хъ дворо́въ, и глаго́лютъ кі́йждо ко бли́жнему своему́ и кі́йждо ко бра́ту своему́, глаго́люще: собери́мся и услы́шимъ исходя́щая от у́стъ Госпо́днихъ.
И прихо́дятъ къ тебѣ́, я́коже схо́дятся лю́дiе, и сѣдя́тъ лю́дiе мои́ предъ тобо́ю, и послу́шаютъ глаго́ловъ твои́хъ, и не сотворя́тъ и́хъ: поне́же лжа́ во устѣ́хъ и́хъ, и вслѣ́дъ скве́рнъ и́хъ се́рдце и́хъ хо́дитъ.
И бу́деши и́мъ я́ко гла́съ пѣ́снивца сладкогла́снаго благосли́чнаго, и услы́шатъ глаго́лы твоя́, и не сотворя́тъ и́хъ.
И егда́ прiи́деши, реку́тъ: се́, прiи́де. И увѣ́дятъ, я́ко проро́къ бѣ́ средѣ́ и́хъ.
καὶ ἐγένετο λόγος κυρίου πρός με λέγων
υἱὲ ἀνθρώπου λάλησον τοῖς υἱοῖς τοῦ λαοῦ σου καὶ ἐρεῖς πρὸς αὐτούς γῆ ἐφ᾿ ἣν ἂν ἐπάγω ῥομφαίαν καὶ λάβῃ ὁ λαὸς τῆς γῆς ἄνθρωπον ἕνα ἐξ αὐτῶν καὶ δῶσιν αὐτὸν ἑαυτοῖς εἰς σκοπόν
καὶ ἴδῃ τὴν ῥομφαίαν ἐρχομένην ἐπὶ τὴν γῆν καὶ σαλπίσῃ τῇ σάλπιγγι καὶ σημάνῃ τῷ λαῷ
καὶ ἀκούσῃ ὁ ἀκούσας τὴν φωνὴν τῆς σάλπιγγος καὶ μὴ φυλάξηται καὶ ἐπέλθῃ ἡ ῥομφαία καὶ καταλάβῃ αὐτόν τὸ αἷμα αὐτοῦ ἐπὶ τῆς κεφαλῆς αὐτοῦ ἔσται
ὅτι τὴν φωνὴν τῆς σάλπιγγος ἀκούσας οὐκ ἐφυλάξατο τὸ αἷμα αὐτοῦ ἐπ᾿ αὐτοῦ ἔσται καὶ οὗτος ὅτι ἐφυλάξατο τὴν ψυχὴν αὐτοῦ ἐξείλατο
καὶ ὁ σκοπός ἐὰν ἴδῃ τὴν ῥομφαίαν ἐρχομένην καὶ μὴ σημάνῃ τῇ σάλπιγγι καὶ ὁ λαὸς μὴ φυλάξηται καὶ ἐλθοῦσα ἡ ῥομφαία λάβῃ ἐξ αὐτῶν ψυχήν αὕτη διὰ τὴν αὑτῆς ἀνομίαν ἐλήμφθη καὶ τὸ αἷμα ἐκ τῆς χειρὸς τοῦ σκοποῦ ἐκζητήσω
καὶ σύ υἱὲ ἀνθρώπου σκοπὸν δέδωκά σε τῷ οἴκῳ Ισραηλ καὶ ἀκούσῃ ἐκ στόματός μου λόγον
ἐν τῷ εἶπαί με τῷ ἁμαρτωλῷ θανάτῳ θανατωθήσῃ καὶ μὴ λαλήσῃς τοῦ φυλάξασθαι τὸν ἀσεβῆ ἀπὸ τῆς ὁδοῦ αὐτοῦ αὐτὸς ὁ ἄνομος τῇ ἀνομίᾳ αὐτοῦ ἀποθανεῖται τὸ δὲ αἷμα αὐτοῦ ἐκ τῆς χειρός σου ἐκζητήσω
σὺ δὲ ἐὰν προαπαγγείλῃς τῷ ἀσεβεῖ τὴν ὁδὸν αὐτοῦ τοῦ ἀποστρέψαι ἀπ᾿ αὐτῆς καὶ μὴ ἀποστρέψῃ ἀπὸ τῆς ὁδοῦ αὐτοῦ οὗτος τῇ ἀσεβείᾳ αὐτοῦ ἀποθανεῖται καὶ σὺ τὴν ψυχὴν σαυτοῦ ἐξῄρησαι
καὶ σύ υἱὲ ἀνθρώπου εἰπὸν τῷ οἴκῳ Ισραηλ οὕτως ἐλαλήσατε λέγοντες αἱ πλάναι ἡμῶν καὶ αἱ ἀνομίαι ἡμῶν ἐφ᾿ ἡμῖν εἰσιν καὶ ἐν αὐταῖς ἡμεῖς τηκόμεθα καὶ πῶς ζησόμεθα
εἰπὸν αὐτοῖς ζῶ ἐγώ τάδε λέγει κύριος οὐ βούλομαι τὸν θάνατον τοῦ ἀσεβοῦς ὡς τὸ ἀποστρέψαι τὸν ἀσεβῆ ἀπὸ τῆς ὁδοῦ αὐτοῦ καὶ ζῆν αὐτόν ἀποστροφῇ ἀποστρέψατε ἀπὸ τῆς ὁδοῦ ὑμῶν καὶ ἵνα τί ἀποθνῄσκετε οἶκος Ισραηλ
εἰπὸν πρὸς τοὺς υἱοὺς τοῦ λαοῦ σου δικαιοσύνη δικαίου οὐ μὴ ἐξέληται αὐτὸν ἐν ᾗ ἂν ἡμέρᾳ πλανηθῇ καὶ ἀνομία ἀσεβοῦς οὐ μὴ κακώσῃ αὐτὸν ἐν ᾗ ἂν ἡμέρᾳ ἀποστρέψῃ ἀπὸ τῆς ἀνομίας αὐτοῦ καὶ δίκαιος οὐ μὴ δύνηται σωθῆναι
ἐν τῷ εἶπαί με τῷ δικαίῳ οὗτος πέποιθεν ἐπὶ τῇ δικαιοσύνῃ αὐτοῦ καὶ ποιήσῃ ἀνομίαν πᾶσαι αἱ δικαιοσύναι αὐτοῦ οὐ μὴ ἀναμνησθῶσιν ἐν τῇ ἀδικίᾳ αὐτοῦ ᾗ ἐποίησεν ἐν αὐτῇ ἀποθανεῖται
καὶ ἐν τῷ εἶπαί με τῷ ἀσεβεῖ θανάτῳ θανατωθήσῃ καὶ ἀποστρέψῃ ἀπὸ τῆς ἁμαρτίας αὐτοῦ καὶ ποιήσῃ κρίμα καὶ δικαιοσύνην
καὶ ἐνεχύρασμα ἀποδῷ καὶ ἅρπαγμα ἀποτείσῃ ἐν προστάγμασιν ζωῆς διαπορεύηται τοῦ μὴ ποιῆσαι ἄδικον ζωῇ ζήσεται καὶ οὐ μὴ ἀποθάνῃ
πᾶσαι αἱ ἁμαρτίαι αὐτοῦ ἃς ἥμαρτεν οὐ μὴ ἀναμνησθῶσιν ὅτι κρίμα καὶ δικαιοσύνην ἐποίησεν ἐν αὐτοῖς ζήσεται
καὶ ἐροῦσιν οἱ υἱοὶ τοῦ λαοῦ σου οὐκ εὐθεῖα ἡ ὁδὸς τοῦ κυρίου καὶ αὕτη ἡ ὁδὸς αὐτῶν οὐκ εὐθεῖα
ἐν τῷ ἀποστρέψαι δίκαιον ἀπὸ τῆς δικαιοσύνης αὐτοῦ καὶ ποιήσῃ ἀνομίας καὶ ἀποθανεῖται ἐν αὐταῖς
καὶ ἐν τῷ ἀποστρέψαι τὸν ἁμαρτωλὸν ἀπὸ τῆς ἀνομίας αὐτοῦ καὶ ποιήσῃ κρίμα καὶ δικαιοσύνην ἐν αὐτοῖς αὐτὸς ζήσεται
καὶ τοῦτό ἐστιν ὃ εἴπατε οὐκ εὐθεῖα ἡ ὁδὸς κυρίου ἕκαστον ἐν ταῖς ὁδοῖς αὐτοῦ κρινῶ ὑμᾶς οἶκος Ισραηλ
καὶ ἐγενήθη ἐν τῷ δωδεκάτῳ ἔτει ἐν τῷ δωδεκάτῳ μηνὶ πέμπτῃ τοῦ μηνὸς τῆς αἰχμαλωσίας ἡμῶν ἦλθεν ὁ ἀνασωθεὶς πρός με ἀπὸ Ιερουσαλημ λέγων ἑάλω ἡ πόλις
καὶ ἐγενήθη ἐπ᾿ ἐμὲ χεὶρ κυρίου ἑσπέρας πρὶν ἐλθεῖν αὐτὸν καὶ ἤνοιξέν μου τὸ στόμα ἕως ἦλθεν πρός με τὸ πρωί καὶ ἀνοιχθέν μου τὸ στόμα οὐ συνεσχέθη ἔτι
καὶ ἐγενήθη λόγος κυρίου πρός με λέγων
υἱὲ ἀνθρώπου οἱ κατοικοῦντες τὰς ἠρημωμένας ἐπὶ τῆς γῆς τοῦ Ισραηλ λέγουσιν εἷς ἦν Αβρααμ καὶ κατέσχεν τὴν γῆν καὶ ἡμεῖς πλείους ἐσμέν ἡμῖν δέδοται ἡ γῆ εἰς κατάσχεσιν
διὰ τοῦτο εἰπὸν αὐτοῖς τάδε λέγει κύριος κύριος
ζῶ ἐγώ εἰ μὴν οἱ ἐν ταῖς ἠρημωμέναις μαχαίρᾳ πεσοῦνται καὶ οἱ ἐπὶ προσώπου τοῦ πεδίου τοῖς θηρίοις τοῦ ἀγροῦ δοθήσονται εἰς κατάβρωμα καὶ τοὺς ἐν ταῖς τετειχισμέναις καὶ τοὺς ἐν τοῖς σπηλαίοις θανάτῳ ἀποκτενῶ
καὶ δώσω τὴν γῆν ἔρημον καὶ ἀπολεῖται ἡ ὕβρις τῆς ἰσχύος αὐτῆς καὶ ἐρημωθήσεται τὰ ὄρη τοῦ Ισραηλ διὰ τὸ μὴ εἶναι διαπορευόμενον
καὶ γνώσονται ὅτι ἐγώ εἰμι κύριος καὶ ποιήσω τὴν γῆν αὐτῶν ἔρημον καὶ ἐρημωθήσεται διὰ πάντα τὰ βδελύγματα αὐτῶν ἃ ἐποίησαν
καὶ σύ υἱὲ ἀνθρώπου οἱ υἱοὶ τοῦ λαοῦ σου οἱ λαλοῦντες περὶ σοῦ παρὰ τὰ τείχη καὶ ἐν τοῖς πυλῶσι τῶν οἰκιῶν καὶ λαλοῦσιν ἄνθρωπος τῷ ἀδελφῷ αὐτοῦ λέγοντες συνέλθωμεν καὶ ἀκούσωμεν τὰ ἐκπορευόμενα παρὰ κυρίου
ἔρχονται πρὸς σέ ὡς συμπορεύεται λαός καὶ κάθηνται ἐναντίον σου καὶ ἀκούουσιν τὰ ῥήματά σου καὶ αὐτὰ οὐ μὴ ποιήσουσιν ὅτι ψεῦδος ἐν τῷ στόματι αὐτῶν καὶ ὀπίσω τῶν μιασμάτων ἡ καρδία αὐτῶν
καὶ γίνῃ αὐτοῖς ὡς φωνὴ ψαλτηρίου ἡδυφώνου εὐαρμόστου καὶ ἀκούσονταί σου τὰ ῥήματα καὶ οὐ μὴ ποιήσουσιν αὐτά
καὶ ἡνίκα ἂν ἔλθῃ ἐροῦσιν ἰδοὺ ἥκει καὶ γνώσονται ὅτι προφήτης ἦν ἐν μέσῳ αὐτῶν
וַיְהִי דְבַר־יְהוָה אֵלַי לֵאמֹר׃
בֶּן־אָדָם, דַּבֵּר אֶל־בְּנֵי־עַמְּךָ וְאָמַרְתָּ אֲלֵיהֶם, אֶרֶץ כִּי־אָבִיא עָלֶיהָ חָרֶב; וְלָקְחוּ עַם־הָאָרֶץ אִישׁ אֶחָד מִקְצֵיהֶם, וְנָתְנוּ אֹתוֹ לָהֶם לְצֹפֶה׃
וְרָאָה אֶת־הַחֶרֶב בָּאָה עַל־הָאָרֶץ; וְתָקַע בַּשּׁוֹפָר וְהִזְהִיר אֶת־הָעָם׃
וְשָׁמַע הַשֹּׁמֵעַ אֶת־קוֹל הַשּׁוֹפָר וְלֹא נִזְהָר, וַתָּבוֹא חֶרֶב וַתִּקָּחֵהוּ; דָּמוֹ בְרֹאשׁוֹ יִהְיֶה׃
אֵת קוֹל הַשּׁוֹפָר שָׁמַע וְלֹא נִזְהָר, דָּמוֹ בּוֹ יִהְיֶה; וְהוּא נִזְהָר נַפְשׁוֹ מִלֵּט׃
וְהַצֹּפֶה כִּי־יִרְאֶה אֶת־הַחֶרֶב בָּאָה, וְלֹא־תָקַע בַּשּׁוֹפָר וְהָעָם לֹא־נִזְהָר, וַתָּבוֹא חֶרֶב, וַתִּקַּח מֵהֶם נָפֶשׁ; הוּא בַּעֲוֹנוֹ נִלְקָח, וְדָמוֹ מִיַּד־הַצֹּפֶה אֶדְרֹשׁ׃ ס
וְאַתָּה בֶן־אָדָם, צֹפֶה נְתַתִּיךָ לְבֵית יִשְׂרָאֵל; וְשָׁמַעְתָּ מִפִּי דָּבָר, וְהִזְהַרְתָּ אֹתָם מִמֶּנִּי׃
בְּאָמְרִי לָרָשָׁע, רָשָׁע מוֹת תָּמוּת, וְלֹא דִבַּרְתָּ, לְהַזְהִיר רָשָׁע מִדַּרְכּוֹ; הוּא רָשָׁע בַעֲוֹנוֹ יָמוּת, וְדָמוֹ מִיָּדְךָ אֲבַקֵּשׁ׃
וְאַתָּה כִּי־הִזְהַרְתָּ רָשָׁע מִדַּרְכּוֹ לָשׁוּב מִמֶּנָּה, וְלֹא־שָׁב מִדַּרְכּוֹ; הוּא בַּעֲוֹנוֹ יָמוּת, וְאַתָּה נַפְשְׁךָ הִצַּלְתָּ׃ ס
וְאַתָּה בֶן־אָדָם, אֱמֹר אֶל־בֵּית יִשְׂרָאֵל, כֵּן אֲמַרְתֶּם לֵאמֹר, כִּי־פְשָׁעֵינוּ וְחַטֹּאתֵינוּ עָלֵינוּ; וּבָם אֲנַחְנוּ נְמַקִּים וְאֵיךְ נִחְיֶה׃
אֱמֹר אֲלֵיהֶם חַי־אָנִי נְאֻם אֲדֹנָי יְהוִה, אִם־אֶחְפֹּץ בְּמוֹת הָרָשָׁע, כִּי אִם־בְּשׁוּב רָשָׁע מִדַּרְכּוֹ וְחָיָה; שׁוּבוּ שׁוּבוּ מִדַּרְכֵיכֶם הָרָעִים וְלָמָּה תָמוּתוּ בֵּית יִשְׂרָאֵל׃ פ
וְאַתָּה בֶן־אָדָם, אֱמֹר אֶל־בְּנֵי־עַמְּךָ צִדְקַת הַצַּדִּיק, לֹא תַצִּילֶנּוּ בְּיוֹם פִּשְׁעוֹ, וְרִשְׁעַת הָרָשָׁע לֹא־יִכָּשֶׁל בָּהּ, בְּיוֹם שׁוּבוֹ מֵרִשְׁעוֹ; וְצַדִּיק, לֹא יוּכַל לִחְיוֹת בָּהּ בְּיוֹם חֲטֹאתוֹ׃
בְּאָמְרִי לַצַּדִּיק חָיֹה יִחְיֶה, וְהוּא־בָטַח עַל־צִדְקָתוֹ וְעָשָׂה עָוֶל; כָּל־צִדְקָתוֹ (צִדְקֹתָיו) לֹא תִזָּכַרְנָה, וּבְעַוְלוֹ אֲשֶׁר־עָשָׂה בּוֹ יָמוּת׃
וּבְאָמְרִי לָרָשָׁע מוֹת תָּמוּת; וְשָׁב מֵחַטָּאתוֹ, וְעָשָׂה מִשְׁפָּט וּצְדָקָה׃
חֲבֹל יָשִׁיב רָשָׁע גְּזֵלָה יְשַׁלֵּם, בְּחֻקּוֹת הַחַיִּים הָלַךְ, לְבִלְתִּי עֲשׂוֹת עָוֶל; חָיוֹ יִחְיֶה לֹא יָמוּת׃
כָּל־חַטָּאתוֹ (חַטֹּאתָיו) אֲשֶׁר חָטָא, לֹא תִזָּכַרְנָה לוֹ; מִשְׁפָּט וּצְדָקָה עָשָׂה חָיוֹ יִחְיֶה׃
וְאָמְרוּ בְּנֵי עַמְּךָ, לֹא יִתָּכֵן דֶּרֶךְ אֲדֹנָי; וְהֵמָּה דַּרְכָּם לֹא־יִתָּכֵן׃
בְּשׁוּב־צַדִּיק מִצִּדְקָתוֹ וְעָשָׂה עָוֶל; וּמֵת בָּהֶם׃
וּבְשׁוּב רָשָׁע מֵרִשְׁעָתוֹ, וְעָשָׂה מִשְׁפָּט וּצְדָקָה; עֲלֵיהֶם הוּא יִחְיֶה׃
וַאֲמַרְתֶּם לֹא יִתָּכֵן דֶּרֶךְ אֲדֹנָי; אִישׁ כִּדְרָכָיו אֶשְׁפּוֹט אֶתְכֶם בֵּית יִשְׂרָאֵל׃ פ
וַיְהִי בִּשְׁתֵּי עֶשְׂרֵה שָׁנָה, בָּעֲשִׂרִי בַּחֲמִשָּׁה לַחֹדֶשׁ לְגָלוּתֵנוּ; בָּא־אֵלַי הַפָּלִיט מִירוּשָׁלִַם לֵאמֹר הֻכְּתָה הָעִיר׃
וְיַד־יְהוָה הָיְתָה אֵלַי בָּעֶרֶב, לִפְנֵי בּוֹא הַפָּלִיט, וַיִּפְתַּח אֶת־פִּי, עַד־בּוֹא אֵלַי בַּבֹּקֶר; וַיִּפָּתַח פִּי, וְלֹא נֶאֱלַמְתִּי עוֹד׃ פ
וַיְהִי דְבַר־יְהוָה אֵלַי לֵאמֹר׃
בֶּן־אָדָם, יֹשְׁבֵי הֶחֳרָבוֹת הָאֵלֶּה עַל־אַדְמַת יִשְׂרָאֵל אֹמְרִים לֵאמֹר, אֶחָד הָיָה אַבְרָהָם, וַיִּירַשׁ אֶת־הָאָרֶץ; וַאֲנַחְנוּ רַבִּים, לָנוּ נִתְּנָה הָאָרֶץ לְמוֹרָשָׁה׃ ס
לָכֵן אֱמֹר אֲלֵיהֶם כֹּה־אָמַר אֲדֹנָי יְהוִֹה, עַל־הַדָּם תֹּאכֵלוּ וְעֵינֵכֶם תִּשְׂאוּ אֶל־גִּלּוּלֵיכֶם וְדָם תִּשְׁפֹּכוּ; וְהָאָרֶץ תִּירָשׁוּ׃
עֲמַדְתֶּם עַל־חַרְבְּכֶם עֲשִׂיתֶן תּוֹעֵבָה, וְאִישׁ אֶת־אֵשֶׁת רֵעֵהוּ טִמֵּאתֶם; וְהָאָרֶץ תִּירָשׁוּ׃ ס
כֹּה־תֹאמַר אֲלֵהֶם כֹּה־אָמַר אֲדֹנָי יְהוִה חַי־אָנִי, אִם־לֹא אֲשֶׁר בֶּחֳרָבוֹת בַּחֶרֶב יִפֹּלוּ, וַאֲשֶׁר עַל־פְּנֵי הַשָּׂדֶה, לַחַיָּה נְתַתִּיו לְאָכְלוֹ; וַאֲשֶׁר בַּמְּצָדוֹת וּבַמְּעָרוֹת בַּדֶּבֶר יָמוּתוּ׃
וְנָתַתִּי אֶת־הָאָרֶץ שְׁמָמָה וּמְשַׁמָּה, וְנִשְׁבַּת גְּאוֹן עֻזָּהּ; וְשָׁמְמוּ הָרֵי יִשְׂרָאֵל מֵאֵין עוֹבֵר׃
וְיָדְעוּ כִּי־אֲנִי יְהוָה; בְּתִתִּי אֶת־הָאָרֶץ שְׁמָמָה וּמְשַׁמָּה, עַל כָּל־תּוֹעֲבֹתָם אֲשֶׁר עָשׂוּ׃ ס
וְאַתָּה בֶן־אָדָם, בְּנֵי עַמְּךָ, הַנִּדְבָּרִים בְּךָ אֵצֶל הַקִּירוֹת, וּבְפִתְחֵי הַבָּתִּים; וְדִבֶּר־חַד אֶת־אַחַד, אִישׁ אֶת־אָחִיו לֵאמֹר, בֹּאוּ־נָא וְשִׁמְעוּ, מָה הַדָּבָר, הַיּוֹצֵא מֵאֵת יְהוָה׃
וְיָבוֹאוּ אֵלֶיךָ כִּמְבוֹא־עָם וְיֵשְׁבוּ לְפָנֶיךָ עַמִּי, וְשָׁמְעוּ אֶת־דְּבָרֶיךָ, וְאוֹתָם לֹא יַעֲשׂוּ; כִּי־עֲגָבִים בְּפִיהֶם הֵמָּה עֹשִׂים, אַחֲרֵי בִצְעָם לִבָּם הֹלֵךְ׃
וְהִנְּךָ לָהֶם כְּשִׁיר עֲגָבִים, יְפֵה קוֹל וּמֵטִב נַגֵּן; וְשָׁמְעוּ אֶת־דְּבָרֶיךָ, וְעֹשִׂים אֵינָם אוֹתָם׃
וּבְבֹאָהּ; הִנֵּה בָאָה, וְיָדְעוּ, כִּי נָבִיא הָיָה בְתוֹכָם׃ ס
Таджикский
Языки
- Добавить язык
- Церковнослав. (рус)
- Церковнослав. (цс)
- Рус. (Синодальный)
- Рус. (Синод. с ударе́-ми)
- Рус. (Юнгеров)
- Arab (AVD)
- Azerbaijani
- Armenian
- Bulgarian
- Chinese (simpl.)
- Croatian (S&D)
- English (NKJV)
- English (NRSV)
- English (KJV)
- Estonian
- Finnish (1992)
- French (LSG)
- Georgian
- German (MLU, 1912)
- German (GNB)
- Greek (Koine)
- Greek (TGV)
- Hebrew
- Italian
- Kyrgyz
- Latin (Nova Vulgata)
- Romanian
- Polish
- Portuguese
- Serbian (synod.)
- Serbian
- Spanish (RVR 1995)
- Swedish (Folkbibeln)
- Tajik
- Ukrainian (Homenko)
- Ukrainian (Ogienko)
ВА каломи Парвардигор бар ман нозил шуда, гуфт:
«Эй писари одам! Бо писарони қавми худ сухан ронда, ба онҳо бигӯй: агар Ман бар замине шамшер оварам, ва қавми он замин касеро аз миёни худ гирифта, ӯро барои худ дидбон таъин кунанд,
Ва ӯ шамшерро, ки бар он замин меояд, бубинад, ва шох навохта, қавмро огоҳ намояд,
Ва агар касе садои шохро шунида, эҳтиёт нашавад, он гоҳ шамшер омада, ӯро гирифтор хоҳад кард, ва хуни ӯ бар гардани ӯ хоҳад буд.
Ӯ садои шохро шунид, вале эҳтиёт нашуд, хунаш бар гарданаш хоҳад буд; ва агар эҳтиёт мешуд, ҷони худро раҳо мекард.
Ва агар дидбон шамшерро, ки меояд, бубинад, вале шох нанавозад ва қавмро огоҳ нанамояд, ва шамшер омада, ҷонеро аз миёни онҳо гирифтор кунад, вай дар гуноҳи худ гирифтор шудааст, вале хуни вайро аз дасти дидбон талаб хоҳам кард.
Ва ту, эй писари одам! Ман туро барои хонадони Исроил дидбон таъин намудаам, ва ту каломро аз даҳони Ман шунида, онҳоро аз Ман огоҳ хоҳӣ намуд.
Ҳангоме ки Ман ба шарире бигӯям: ́Эй шарир, албатта хоҳӣ мурд!́ – вале ту сухане нагӯӣ барои он ки шарирро аз роҳи ӯ огоҳ намоӣ, он шарир дар гуноҳи худ хоҳад мурд, аммо хуни ӯро Ман аз дасти ту талаб хоҳам кард.
Валекин агар ту шариреро аз роҳи ӯ огоҳ намоӣ, то ки аз он тавба кунад, ва ӯ аз роҳи худ тавба накунад, ӯ дар гуноҳи худ хоҳад мурд, ва ту ҷони худро наҷот додаӣ.
Ва ту, эй писари одам, ба хонадони Исроил бигӯй: ́Шумо сухан ронда, чунин мегӯед: модоме ки маъсиятҳо ва гуноҳҳои мо бар гардани мост, ва мо дар онҳо обу адо шуда истодаем, пас чӣ тавр мо зинда хоҳем монд?́
Ба онҳо бигӯй: ба ҳаёти Худам қасам ки, мегӯяд Парвардигор Худо, Ман мурдани шарирро хоҳон нестам, балки онро, ки шарир аз роҳи худ тавба карда, зинда монад. Аз роҳҳои бади худ тавба кунед, тавба кунед, эй хонадони Исроил! Пас чаро бимиред?
Ва ту, эй писари одам, ба писарони қавми худ бигӯй: адолати одил ӯро дар рӯзе ки гуноҳкор шавад, раҳо нахоҳад кард, ва шарорати шарир дар рӯзе ки ӯ аз шарорати худ тавба кунад, сабаби ҳалокати ӯ нахоҳад шуд; ва одил дар рӯзе ки гуноҳ кунад, ба туфайли адолати худ зинда нахоҳад монд.
Ҳангоме ки Ман дар бораи одил гӯям: ́Ӯ албатта зинда хоҳад монд́, ва ӯ ба адолати худ эътимод намуда, ноинсофӣ кунад, тамоми адолати ӯ ба ёд оварда нахоҳад шуд, ва ӯ дар ноинсофие ки кардааст, хоҳад мурд.
Ва ҳангоме ки Ман ба шарир гӯям: ́Албатта хоҳӣ мурд́, ва ӯ аз гуноҳи худ тавба карда, аз рӯи адлу инсоф амал намояд,
Яъне ин шарир моли гаравиро баргардонад, баҳои он чиро, ки дуздидааст, адо кунад, бар тибқи фароизи ҳаёт рафтор намояд, бе он ки ноинсофие ба амал оварад, ӯ албатта зинда хоҳад монд ва нахоҳад мурд.
Ҳамаи гуноҳҳое ки ӯ кардааст, ба ёд оварда нахоҳад шуд; модоме ки ӯ аз рӯи адлу инсоф амал намудааст, албатта зинда хоҳад монд.
Валекин писарони қавми ту мегӯянд: ́Роҳи Парвардигор дуруст нест́, ва ҳол он ки роҳи худашон дуруст нест.
Агар одил аз адолати худ баргашта, ноинсофие ба амал оварад, ӯ аз боиси он хоҳад мурд.
Ва агар шарир аз шарорати худ тавба карда, аз рӯи адлу инсоф амал намояд, ӯ аз боиси он зинда хоҳад монд.
Валекин шумо мегӯед: ́Роҳи Парвардигор дуруст нест́. Ман бар ҳар яке аз шумо, эй хонадони Исроил, мувофиқи рафтору кирдораш доварӣ хоҳам намуд».
Ва чунин воқеъ шуд, ки дар соли дувоздаҳуми ҷалои ватан шудани мо, дар рӯзи панҷуми моҳи даҳум, растагоре аз Ерусалим назди ман омада, гуфт: ́Шаҳр мусаххар шуд́.
Ва дасти Парвардигор шомгоҳ, пеш аз омадани он растагор, бар ман ниҳода шуда буд, ва Ӯ даҳони маро пеш аз он ки вай бомдодон назди ман ояд, кушода буд; ва даҳонам кушода шуд, ва ман дигар лол набудам.
Ва каломи Парвардигор бар ман нозил шуда, гуфт:
«Эй писари одам! Сокинони ин вайронаҳои замини Исроил сухан ронда, мегӯянд: ́Иброҳим як нафар буд ва ин заминро мерос гирифт; ва мо бисёр ҳастем, ба мо ин замин мерос дода шудааст́.
Бинобар ин ба онҳо бигӯй: Парвардигор Худо чунин мегӯяд: гӯштро бо хуни он мехӯред, ва чашмони худро сӯи бутҳои худ баланд мекунед, ва хун мерезед, – оё ин заминро мерос хоҳед гирифт?
Бар шамшери худ такя менамоед, корҳои зишт мекунед ва зани якдигарро палид месозед, – оё ин заминро мерос хоҳед гирифт?
Ба онҳо чунин бигӯй: Парвардигор Худо чунин мегӯяд: ба ҳаёти Худам қасам ки онҳое ки дар вайронаҳо мебошанд, аз шамшер хоҳанд афтод; ва онҳоеро, ки дар саҳро ҳастанд, барои хӯрок ба ҳайвонот хоҳам дод; ва онҳое ки дар қалъаҳо ва мағораҳо мебошанд, аз вабо хоҳанд мурд.
Ва ин заминро вайронаю валангор хоҳам гардонид, ва кибриёи қувваташ хотима хоҳад ёфт; ва кӯҳҳои Исроил харобазор хоҳад шуд, ба тавре ки роҳгузаре нахоҳад буд.
Ва хоҳанд донист, ки Ман Парвардигор ҳастам, вақте ки ин заминро барои ҳамаи корҳои зиште ки кардаанд, вайронаю валангор гардонам.
Ва ту, эй писари одам, писарони қавми ту дар сояи деворҳо ва назди дарҳои хонаҳо дар бораи ту сухан меронанд, ва ҳар яке ба дигаре, ҳар кас ба бародараш, сухан ронда, мегӯяд: ́Биёед ва бишнавед, ки чӣ каломе аз ҷониби Парвардигор берун омадааст́.
Ва назди ту мисли ҷамъомади қавм меоянд, ва қавми Ман ба ҳузури ту нишаста, суханони туро мешунаванд, вале онҳоро ба ҷо намеоваранд; зеро ки онҳо бо даҳони худ ишқбозӣ мекунанд, аммо дилашон пайрави ҳирсашон мебошад.
Ва инак, ту барои онҳо мисли суруди ишқбозӣ ҳастӣ, ки овози хуше дорӣ ва ба хубӣ менавозӣ; ва суханонатро мешунаванд, вале онҳоро ба ҷо намеоваранд.
Валекин вақте ки фаро расад, – инак, фаро мерасад, – хоҳанд донист, ки набие андаруни онҳо буд».