Бы́сть же въ то́ вре́мя, разболѣ́ся езекі́а до сме́рти. И прiи́де къ нему́ Иса́iа проро́къ сы́нъ Амо́совъ и рече́ къ нему́: сiя́ глаго́летъ Госпо́дь: устро́й о до́мѣ твое́мъ, умира́еши бо ты́ и не бу́деши жи́въ.

И обрати́ езекі́а лице́ свое́ ко стѣнѣ́ и помоли́ся ко Го́сподеви глаго́ля:

помяни́, Госпо́дь, ка́ко ходи́хъ предъ тобо́ю со и́стиною и се́рдцемъ и́стиннымъ, и уго́дная предъ тобо́ю сотвори́хъ. И пла́кася езекі́а пла́чемъ вели́кимъ.

И бы́сть сло́во Госпо́дне ко Иса́iи глаго́ля:

иди́ и рцы́ езекі́и: та́ко глаго́летъ Госпо́дь Бо́гъ дави́да отца́ твоего́: услы́шахъ моли́тву твою́ и ви́дѣхъ сле́зы твоя́, се́, прилага́ю къ лѣ́томъ твои́мъ лѣ́тъ пятьна́десять,

и от руки́ царя́ Ассирі́йска изба́влю тя́ и гра́дъ се́й, и защищу́ о гра́дѣ се́мъ:

сiе́ же тебѣ́ зна́менiе от Го́спода, я́ко Бо́гъ сотвори́тъ глаго́лъ се́й, я́коже глаго́ла:

се́, а́зъ возвращу́ сѣ́нь степе́ней, и́миже сни́де со́лнце де́сять степе́ней до́му отца́ твоего́, возвращу́ со́лнце де́сять степе́ней, и́миже сни́де сѣ́нь. И взы́де со́лнце де́сять степе́ней, и́миже сни́де сѣ́нь.

Моли́тва езекі́и царя́ Иуде́йска, егда́ болѣ́ и воста́ от неду́га своего́.

А́зъ реко́хъ въ высотѣ́ дні́й мои́хъ: пойду́ во врата́ а́дова, оста́влю лѣ́та про́чая.

Реко́хъ: ктому́ не узрю́ спасе́нiя Бо́жiя на земли́ живы́хъ, ктому́ не узрю́ спасе́нiя Изра́илева на земли́, ктому́ не узрю́ человѣ́ка со живу́щими:

оста́хъ от сродства́ моего́, оста́вихъ про́чее живота́ моего́, изы́де и отъи́де от мене́ а́ки разруша́яй ку́щу поткну́вый: а́ки платно́ ду́хъ мо́й во мнѣ́ бы́сть, тка́телницѣ приближа́ющейся отрѣ́зати.

Въ то́й де́нь пре́данъ бы́хъ до зау́тра а́ки льву́, та́ко сокруши́ вся́ ко́сти моя́: от дне́ бо до но́щи пре́данъ бы́хъ.

Я́ко ла́стовица, та́ко возопiю́, и я́ко го́лубь, та́ко поучу́ся: исчезо́стѣ бо о́чи мои́, е́же взира́ти на высоту́ небе́сную ко Го́споду, и́же изба́ви мя́ и отъя́ болѣ́знь души́ моея́:

и то́й сотвори́ путево́дство во вся́ лѣ́та моя́.

Го́споди, о то́й бо возвѣсти́ся тебѣ́, и воздви́глъ еси́ дыха́нiе мое́, и утѣ́шився ожи́хъ.

Изба́вилъ бо еси́ ду́шу мою́, да не поги́бнетъ, и заве́рглъ еси́ за мя́ вся́ грѣхи́ моя́.

Не похва́лятъ бо тебе́, и́же во а́дѣ, ни уме́ршiи возблагословя́тъ тя́, и не надѣ́ются, и́же во а́дѣ, ми́лости твоея́.

Живі́и же возблагословя́тъ тя́, я́коже и а́зъ: отдне́сь бо дѣ́ти сотворю́, я́же возвѣстя́тъ пра́вду твою́,

Го́споди спасе́нiя моего́: и не преста́ну благословя́ тя съ пѣ́снiю вся́ дни́ живота́ моего́ пря́мо до́му Бо́жiю.

И рече́ Иса́iа ко езекі́и: возми́ от смо́квiй и сотри́, и приложи́ пла́стырь на я́зву и здра́въ бу́деши.

И рече́ езекі́а: сiе́ зна́менiе, я́ко взы́ду въ до́мъ Бо́жiй.

Украинский (Огієнко)

Тими днями смертельно захворів був Єзекія.
І прийшов до нього Ісая, Амосів син, пророк, і сказав до нього: Так сказав Господь: Заряди своєму домові, бо ти вмираєш і не будеш жити…

І відвернув Єзекія обличчя своє до стіни, і помолився до Господа,

та й сказав: О, Господи, згадай же, що я ходив перед обличчям Твоїм правдою та цілим серцем, і робив я добре в очах Твоїх!
І заплакав Єзекія ревним плачем!

І було Господнє слово до Ісаї, говорячи:

Іди й скажеш до Єзекії: Так сказав Господь, Бог батька твого Давида: Почув Я молитву твою, побачив Я сльозу твою!
Ось Я додаю до днів твоїх п́ятнадцять літ,

і з руки асирійського царя врятую тебе та це місто, й обороню це місто.

І оце тобі знак від Господа, що Господь зробить ту річ, про яку говорив:

ось я вертаю тінь ступеня, що від сонця зійшла на ступені Ахазові, назад на десять ступенів.
І вернулося сонце на десять ступенів тими ступенями, якими зійшло було.

Ось писання Єзекії, Юдиного царя, коли він був захворів та видужав з своєї хвороби:

Я сказав був: Опівдні днів своїх відійду до шеолових брам, решти років своїх я не матиму…

Я сказав: Не побачу я Господа, Господа в краї живих, уже між мешканцями царства померлих не побачу людини…

Домівка моя вже розібрана, і від мене відібрана, немов той пастуший намет;
я життя своє звинув, мов ткач, від основи мене Він відірве, покінчить мене з дня до ночі…

Я кричав аж до ранку…
Він, як лев, поторощить всі кості мої, з дня до ночі покінчить зо мною…

Пищу я, мов ластівка чи журавель, воркочу, мов той голуб;
заниділи очі мої, визираючи до високости…
Господи, причавлений я, поручися за мене!

Що маю сказати?
А що Він сказав був мені, те й вчинив.
Тихо змандрую всі літа свої через гіркість моєї душі!

Господи, на них, на словах Твоїх, житимуть люди, і в усьому цьому життя моєї душі, уздоров же мене й оживи Ти мене!

Ось терпіння це вийшло мені на добро, Ти стримав від гробу гниття мою душу, бо Ти кинув за спину Свою всі гріхи мої,

бо не буде ж шеол прославляти Тебе, смерть не буде Тебе вихваляти…
Не мають надії на правду Твою ті, хто сходить до гробу.

Живий, тільки живий Тебе славити буде, як я ось сьогодні, батько синам розголосить про правду Твою!

Господь на спасіння мені, і ми будем співати пісноспіви свої у домі Господнім по всі дні мого життя!

А Ісая сказав: Нехай візьмуть грудку фіґ, і нехай розітруть на тому гнояку, і видужає!

А Єзекія промовив: Який знак, що я ввійду до Господнього дому?

Таджикский

Языки

ДАР он айём Ҳизқиё бемор шуда, наздик ба мурдан буд; ва набӣ, Ишаъё ибни Омӯс, назди ӯ омада, ба ӯ гуфт: «Парвардигор чунин мегӯяд: барои аҳли хонаи худ васият намо, зеро ки ту хоҳӣ мурд ва шифо нахоҳӣ ёфт».

Ва Ҳизқиё рӯи худро ба девор гардонида, сӯи Парвардигор дуо хонд,

Ва гуфт: «Лутфан, эй Парвардигор, ба ёд овар, ки чӣ гуна ман ба ҳузури Ту бо ростӣ ва аз самими қалб рафтор намудаам, ва он чи дар назари Ту мақбул буд, ба амал овардаам». Ва Ҳизқиё зор-зор гирист.

Ва каломи Парвардигор бар Ишаъё нузул карда, гуфт:

«Бирав ва ба Ҳизқиё бигӯй: Парвардигор, Худои падарат Довуд, чунин мегӯяд: дуои туро шунидам, ашкҳои туро дидам. Инак, Ман бар рӯзҳои ту понздаҳ сол илова менамоям.

Ва туро ва ин шаҳрро аз дасти подшоҳи Ашшур раҳо хоҳам намуд, ва ин шаҳрро ҳимоят хоҳам кард.

Ва аломат аз ҷониби Парвардигор дар бораи он ки Парвардигор каломеро, ки гуфтааст, ба амал хоҳад овард, барои ту чунин аст:

Инак, Ман сояи зинаҳоро, ки аз офтоб бар зинаҳои Оҳоз фуромадааст, даҳ зина қафо мегардонам». Ва офтоб аз зинаҳое ки фуромада буд, даҳ зина қафо гашт.

Таронаи Ҳизқиё, подшоҳи Яҳудо, вақте ки ӯ бемор шуд ва аз бемории худ шифо ёфт:

Ман гуфтам, ки дар миёнаи рӯзҳои худ ба дарвозаи дӯзах хоҳам рафт: ман аз бақияи солҳои худ маҳрум шудаам.

Ман гуфтам, ки Парвардигорро дигар нахоҳам дид, – Парвардигорро дар замини зиндаҳо; дар миёни сокинони дунё инсонро дигар нахоҳам дид;

Маскани ман барканда шудааст ва мисли хаймаи чӯпон аз ман дур рафтааст; мисли бофандае ман риштаи умри худро кӯтоҳ кардаам; Ӯ маро аз навард хоҳад бурид; аз рӯз то шаб Ту кори маро тамом хоҳӣ кард.

То субҳ ман сокит будам; мисли шер Ӯ ҳамаи устухонҳои маро хоҳад шикаст; аз рӯз то шаб Ту кори маро тамом хоҳӣ кард.

Мисли фароштурук, мисли лайлак ман садо мебаровардам, мисли кабӯтар нолиш мекардам; чашмонам сӯи афроз баланд мешуд: Парвардигоро! Гирифтори ситам ҳастам; маро халосӣ бидеҳ.

Чӣ метавонам бигӯям? Ӯ ба ман гуфт – ва Ӯ ба ҷо овард. Тамоми солҳои худро бо талхии ҷонам оҳиста-оҳиста ба сар хоҳам бурд.

Парвардигоро! Бо ин чизҳо зиндагӣ мекунанд, ва ҳаёти рӯҳи ман бо ҳамаи инҳост; ва Ту маро шифо бидеҳ ва ба ман ҳаёт бибахш.

Инак, талхӣ барои ман ба саломатӣ мубаддал шуд, ва Ту лутф намуда, ҷони маро аз чоҳи ҳалокат баровардӣ, чунки ҳамаи гуноҳҳои маро ба пушти Худ партофтӣ.

Зеро ки дӯзах Туро ҳамд намегӯяд, мамот Туро ситоиш намекунад, ба гӯр фурӯ рафтагон ростии Туро интизор надоранд.

Зинда, фақат зинда Туро ҳамд мегӯяд, чунон ки ман имрӯз мегӯям; падар ба писаронаш ростии Туро мефаҳмонад.

Парвардигор маро наҷот медиҳад, ва сурудҳоямро тамоми рӯзҳои ҳаёти худ дар хонаи Парвардигор хоҳам хонд.

Ва Ишаъё гуфт: «Бигзор кулӯлае аз анҷирқоқ биёранд, ва бар захм бимоланд, ва ӯ шифо хоҳад ёфт».

Ва Ҳизқиё гуфт: «Аломати он ки ба хонаи Парвардигор хоҳам рафт, чист?»