Скрыть
51:1
51:4
51:14
51:18
51:20
Церковнославянский (рус)
Послу́шайте мене́, гоня́щiи пра́вду и взыска́ющiи Го́спода, воз­зри́те на тве́рдый ка́мень, его́же изсѣко́сте {Евр.: изъ него́же изсѣ́чени бы́сте.}, и въ юдо́ль пото́ка, ю́же ископа́сте {Евр.: изъ нея́же иско́пани бы́сте.}.
Воззри́те на Авраа́ма отца́ ва́­шего и на Са́рру породи́в­шую вы́: я́ко еди́нъ бѣ́, и при­­зва́хъ его́, и благослови́хъ его́, и воз­люби́хъ его́, и умно́жихъ его́.
И тебе́ ны́нѣ утѣ́шу, Сiо́не, и утѣ́шихъ вся́ пусты́ни его́, и поста́влю пусты́ню его́ я́ко ра́й, и я́же ко за́падомъ его́ а́ки ра́й Госпо́день: ра́дость и весе́лiе обря́щутъ въ не́мъ, исповѣ́данiе и гла́съ хвале́нiя.
Послу́шайте мене́, лю́дiе мо­и́, послу́шайте, и ца́рiе, ко мнѣ́ внуши́те: я́ко зако́нъ от­ мене́ изы́детъ, и су́дъ мо́й во свѣ́тъ язы́комъ.
Приближа́ет­ся ско́ро пра́вда моя́, и изы́детъ я́ко свѣ́тъ спасе́нiе мое́, и на мы́шцу мою́ язы́цы надѣ́ятися бу́дутъ: мене́ о́строви ожида́ти и на мы́шцу мою́ упова́ти бу́дутъ.
Воздви́гните на не́бо о́чи ва́ши и воз­зри́те на зе́млю до́лу, поне́же не́бо я́ко ды́мъ утверди́ся, и земля́ я́ко ри́за обетша́етъ, живу́щiи же на земли́ я́коже сiя́ изо́мрутъ, спасе́нiе же мое́ во вѣ́къ бу́детъ, и пра́вда моя́ не оскудѣ́етъ.
Послу́шайте мене́, вѣ́дящiи су́дъ, лю́дiе мо­и́, и́мже зако́нъ мо́й въ се́рдцы ва́­шемъ, не бо́йтеся укоре́нiя человѣ́ча и похуле́нiю и́хъ не покаря́йтеся.
Я́коже бо ри́за снѣде́на бу́детъ вре́менемъ, и я́ко сукно́ изъя́ст­ся мольми́, пра́вда же моя́ во вѣ́ки бу́детъ и спасе́нiе мое́ въ ро́ды родо́въ.
Воста́ни, воста́ни, Иерусали́ме, и облецы́ся во крѣ́пость мы́шцы тво­ея́, воста́ни я́ко въ нача́лѣ дне́, я́ко ро́дъ вѣ́ка: не ты́ ли еси́ побѣди́лъ го́рдаго и расто́ргнулъ змі́а?
Не ты́ и еси́ опустоша́яй мо́ре, во́ду бе́здны мно́гу? положи́вый глубины́ морскі́я пу́ть прохо́да изъя́тымъ и изба́вленымъ?
Го́сподемъ бо воз­вратя́т­ся и прiи́дутъ въ Сiо́нъ съ ра́достiю и со весе́лiемъ вѣ́чнымъ: на главѣ́ бо и́хъ весе́лiе и хвала́, и ра́дость прiи́метъ я́: от­бѣже́ болѣ́знь и печа́ль и воз­дыха́нiе.
А́зъ е́смь, а́зъ е́смь утѣша́яй тя́: разумѣ́й, кто́ сы́й убоя́л­ся еси́ человѣ́ка сме́ртна и сы́на человѣ́ча, и́же я́ко трава́ изсхо́ша,
и забы́лъ еси́ Бо́га созда́в­шаго тя́, сотво́ршаго не́бо и основа́в­шаго зе́млю: и боя́л­ся еси́ при́сно во вся́ дни́ лица́ я́рости стужа́ющаго тебѣ́: ка́ко бо восхотѣ́ взя́ти тя́, и ны́нѣ гдѣ́ я́рость стужа́ющаго тебѣ́?
Внегда́ бо спасти́ся тебѣ́, не ста́нетъ, ниже́ уме́длитъ:
я́ко а́зъ Бо́гъ тво́й, воз­муща́яй мо́ре и творя́й шу́мъ волна́мъ его́: Госпо́дь Савао́ѳъ и́мя мнѣ́.
Положу́ словеса́ моя́ во уста́ твоя́ и подъ сѣ́нiю руки́ мо­ея́ покры́ю тя́, е́юже поста́вихъ не́бо и основа́хъ зе́млю: и рече́тъ Сiо́ну: лю́дiе мо­и́ есте́ вы́.
Воста́ни, воста́ни, воскре́сни́, Иерусали́ме, испи́вый ча́шу я́рости от­ руки́ Госпо́дни: ча́шу бо паде́нiя, фiа́лъ я́рости испи́лъ и истощи́лъ еси́,
и не бы́сть утѣша́яй тебе́ от­ всѣ́хъ ча́дъ тво­и́хъ, я́же роди́лъ еси́, и не бы́сть подъе́млющаго руки́ тво­ея́, ниже́ от­ всѣ́хъ сыно́въ тво­и́хъ, и́хже воз­не́слъ еси́.
Два́ сiя́ проти́вна тебѣ́, кто́ сожалѣ́етъ тебѣ́? паде́нiе и сокруше́нiе, гла́дъ и ме́чь, кто́ утѣ́шитъ тя́?
Сы́нове тво­и́ обнища́в­шiи, сѣдя́ще на краи́ вся́каго исхо́да, я́ко све́кла недоваре́ная, испо́лнени я́рости Госпо́дни, разсла́блени Го́сподемъ Бо́гомъ.
Сего́ ра́ди слы́ши, смире́н­ный и упи́выйся не вино́мъ:
та́ко глаго́летъ Госпо́дь Бо́гъ судя́й лю́демъ сво­и́мъ: се́, взя́хъ от­ руки́ тво­ея́ ча́шу паде́нiя, фiа́лъ я́рости мо­ея́, и не при­­ложи́ши ксему́ пи́ти ея́:
и вложу́ ю́ въ ру́цѣ преоби́дѣв­шихъ тя́ и смири́в­шихъ тя́, и́же реко́ша души́ тво­е́й: преклони́ся, да мине́мъ: и положи́лъ еси́ ра́вно земли́ плещы́ твоя́ от­внѣ́ мимоходя́щымъ.
Греческий [Greek (Koine)]
ἀκούσατέ μου οἱ διώκον­τες τὸ δίκαιον καὶ ζητοῦν­τες τὸν κύριον ἐμβλέψατε εἰς τὴν στερεὰν πέτραν ἣν ἐλατομήσατε καὶ εἰς τὸν βόθυνον τοῦ λάκκου ὃν ὠρύξατε
ἐμβλέψατε εἰς Αβρααμ τὸν πατέρα ὑμῶν καὶ εἰς Σαρραν τὴν ὠδίνουσαν ὑμᾶς ὅτι εἷς ἦν καὶ ἐκάλεσα αὐτὸν καὶ εὐλόγησα αὐτὸν καὶ ἠγάπησα αὐτὸν καὶ ἐπλή­θυνα αὐτόν
καὶ σὲ νῦν παρα­καλέσω Σιων καὶ παρεκάλεσα πάν­τα τὰ ἔρημα αὐτῆς καὶ θήσω τὰ ἔρημα αὐτῆς ὡς παρα­́δεισον κυρίου εὐφροσύνην καὶ ἀγαλλίαμα εὑρήσουσιν ἐν αὐτῇ ἐξομολόγησιν καὶ φωνὴν αἰνέσεως
ἀκούσατέ μου ἀκούσατε λαός μου καὶ οἱ βασιλεῖς προ­́ς με ἐνωτίσασθε ὅτι νόμος παρ᾿ ἐμοῦ ἐξελεύ­­σε­ται καὶ ἡ κρίσις μου εἰς φῶς ἐθνῶν
ἐγγίζει ταχὺ ἡ δικαιοσύνη μου καὶ ἐξελεύ­­σε­ται ὡς φῶς τὸ σωτήριόν μου καὶ εἰς τὸν βραχίονά μου ἔθνη ἐλπιοῦσιν ἐμὲ νῆσοι ὑπομενοῦσιν καὶ εἰς τὸν βραχίονά μου ἐλπιοῦσιν
ἄρατε εἰς τὸν οὐρανὸν τοὺς ὀφθαλμοὺς ὑμῶν καὶ ἐμβλέψατε εἰς τὴν γῆν κάτω ὅτι ὁ οὐρανὸς ὡς καπνὸς ἐστε­ρεώ­θη ἡ δὲ γῆ ὡς ἱμάτιον παλαιωθή­σε­ται οἱ δὲ κατοικοῦν­τες τὴν γῆν ὥσπερ ταῦτα ἀπο­θανοῦν­ται τὸ δὲ σωτήριόν μου εἰς τὸν αἰῶνα ἔσται ἡ δὲ δικαιοσύνη μου οὐ μὴ ἐκλίπῃ
ἀκούσατέ μου οἱ εἰδότες κρίσιν λαός μου οὗ ὁ νόμος μου ἐν τῇ καρδίᾳ ὑμῶν μὴ φοβεῖσθε ὀνειδισμὸν ἀνθρώπων καὶ τῷ φαυλισμῷ αὐτῶν μὴ ἡττᾶσθε
ὥσπερ γὰρ ἱμάτιον βρωθή­σε­ται ὑπὸ χρόνου καὶ ὡς ἔρια βρωθή­σε­ται ὑπὸ σητός ἡ δὲ δικαιοσύνη μου εἰς τὸν αἰῶνα ἔσται τὸ δὲ σωτήριόν μου εἰς γενεὰς γενεῶν
ἐξεγείρου ἐξεγείρου Ιερουσαλημ καὶ ἔνδυσαι τὴν ἰσχὺν τοῦ βραχίονός σου ἐξεγείρου ὡς ἐν ἀρχῇ ἡμέρας ὡς γενεὰ αἰῶνος οὐ σὺ εἶ
ἡ ἐρημοῦσα θάλασ­σαν ὕδωρ ἀβύσ­σου πλῆ­θος ἡ θεῖσα τὰ βάθη τῆς θαλάσ­σης ὁδὸν δια­βάσεως ῥυο­μέ­νοις
καὶ λελυτρω­μέ­νοις ὑπὸ γὰρ κυρίου ἀπο­στραφήσον­ται καὶ ἥξουσιν εἰς Σιων μετ᾿ εὐφροσύνης καὶ ἀγαλλιάμα­τος αἰωνίου ἐπι­̀ γὰρ τῆς κεφαλῆς αὐτῶν ἀγαλλίασις καὶ αἴνεσις καὶ εὐφροσύνη κατα­λήμψ­σε­ται αὐτούς ἀπέδρα ὀδύνη καὶ λύπη καὶ στεναγμός
ἐγώ εἰμι ἐγώ εἰμι ὁ παρα­καλῶν σε γνῶθι τίνα εὐλαβηθεῖσα ἐφοβήθης ἀπο­̀ ἀνθρώπου θνητοῦ καὶ ἀπο­̀ υἱοῦ ἀνθρώπου οἳ ὡσεὶ χόρτος ἐξηράνθησαν
καὶ ἐπελάθου θεὸν τὸν ποιήσαν­τά σε τὸν ποιήσαν­τα τὸν οὐρανὸν καὶ θεμελιώσαν­τα τὴν γῆν καὶ ἐφόβου ἀεὶ πάσας τὰς ἡμέρας τὸ προ­́σωπον τοῦ θυμοῦ τοῦ θλίβον­τός σε ὃν τρόπον γὰρ ἐβουλεύ­σατο τοῦ ἆραί σε καὶ νῦν ποῦ ὁ θυμὸς τοῦ θλίβον­τός σε
ἐν γὰρ τῷ σῴζεσθαί σε οὐ στή­σε­ται οὐδὲ χρονιεῖ
ὅτι ἐγὼ ὁ θεός σου ὁ ταράσ­σων τὴν θάλασ­σαν καὶ ἠχῶν τὰ κύματα αὐτῆς κύριος σαβαωθ ὄνομά μοι
θήσω τοὺς λόγους μου εἰς τὸ στόμα σου καὶ ὑπὸ τὴν σκιὰν τῆς χειρός μου σκεπάσω σε ἐν ᾗ ἔστησα τὸν οὐρανὸν καὶ ἐθεμελίωσα τὴν γῆν καὶ ἐρεῖ Σιων λαός μου εἶ σύ
ἐξεγείρου ἐξεγείρου ἀνάστηθι Ιερουσαλημ ἡ πιοῦσα τὸ ποτήριον τοῦ θυμοῦ ἐκ χειρὸς κυρίου τὸ ποτήριον γὰρ τῆς πτώσεως τὸ κόνδυ τοῦ θυμοῦ ἐξέπιες καὶ ἐξεκένωσας
καὶ οὐκ ἦν ὁ παρα­καλῶν σε ἀπο­̀ πάν­των τῶν τέκνων σου ὧν ἔτεκες καὶ οὐκ ἦν ὁ ἀν­τιλαμβανό­με­νος τῆς χειρός σου οὐδὲ ἀπο­̀ πάν­των τῶν υἱῶν σου ὧν ὕψωσας
δύο ταῦτα ἀν­τικείμενά σοι τίς σοι συλλυπηθή­σε­ται πτῶμα καὶ σύν­τριμμα λιμὸς καὶ μάχαιρα τίς σε παρα­καλέσει
οἱ υἱοί σου οἱ ἀπο­ρούμενοι οἱ καθεύ­δον­τες ἐπ᾿ ἄκρου πάσης ἐξόδου ὡς σευτλίον ἡμίεφθον οἱ πλή­ρεις θυμοῦ κυρίου ἐκλελυ­μέ­νοι δια­̀ κυρίου τοῦ θεοῦ
δια­̀ τοῦτο ἄκουε τεταπεινωμένη καὶ μεθύουσα οὐκ ἀπο­̀ οἴνου
οὕτως λέγει κύριος ὁ θεὸς ὁ κρίνων τὸν λαὸν αὐτοῦ ἰδοὺ εἴληφα ἐκ τῆς χειρός σου τὸ ποτήριον τῆς πτώσεως τὸ κόνδυ τοῦ θυμοῦ καὶ οὐ προ­σθήσῃ ἔτι πιεῖν αὐτό
καὶ ἐμβαλῶ αὐτὸ εἰς τὰς χεῖρας τῶν ἀδικησάν­των σε καὶ τῶν ταπεινωσάν­των σε οἳ εἶπαν τῇ ψυχῇ σου κύψον ἵνα παρέλθωμεν καὶ ἔθηκας ἴσα τῇ γῇ τὰ μετάφρενά σου ἔξω τοῖς παρα­πορευο­μέ­νοις
«МАРО бишнавед, эй муштоқони адлу инсоф, эй толибони Парвардигор! Ба сахрае ки аз он канда шудаед, ва ба умқи ҳафрае ки аз он берун оварда шудаед, назар андозед.
Ба падаратон Иброҳим, ва ба Соро, ки шуморо зоидааст, назар андозед; зеро вақте ки Ман ӯро даъват намудам, ӯ як нафар буд, ва ӯро баракат додам, ва ӯро афзун гардонидам.
Ба яқин, Парвардигор Сионро тасаллӣ хоҳад дод, тамоми харобазори онро тасаллӣ хоҳад дод, ва биёбони онро мисли Адан, ва саҳрои онро мисли боғи Парвардигор хоҳад гардонид; шодӣ ва хурсандӣ, шукрона ва овози суруд дар он шунида хоҳад шуд.
Эй қавми Ман, ба Ман диққат намоед, ва эй қабилаи Ман, ба Ман гӯш диҳед! Зеро ки шариат аз ҷониби Ман хоҳад баромад, ва Ман инсофи Худро мисли нуре бар қавмон хоҳам пошид.
Адолати Ман наздик аст, наҷоти Ман зоҳир шудааст, бозуҳои Ман қавмонро доварӣ хоҳад намуд; ҷазираҳо ба Ман умедвор шуда, ба бозуи Ман таваккал хоҳанд кард.
Чашмони худро сӯи осмон баланд кунед, ва ба поён, сӯи замин назар андозед, зеро ки осмон мисли дуд пароканда хоҳад гардид, ва замин мисли ҷомае ҷиғда-ҷиғда хоҳад шуд, ва сокинонаш низ хоҳанд мурд, валекин наҷоти Ман то абад боқӣ хоҳад монд, ва адолати Ман хотима нахоҳад ёфт.
Маро бишнавед, эй адолатшиносон, эй қавме ки шариати Ман дар дили шумост! Аз мазаммати мардум натарсед, ва аз таҳқири онҳо наҳаросед,
Зеро ки онҳоро мисли либосе куя хоҳад зад, ва кирм онҳоро мисли пашме хоҳад хӯрд, валекин адолати Ман то абад, ва наҷоти Ман ба таври доимӣ боқӣ хоҳад монд».
Бедор шав, эй бозуи Парвардигор, бедор шав, ва ҷомаи қудратро дар бар кун! Мисли айёми қадим ва даврҳои дерин бедор шав! Оё ту ҳамон нестӣ, ки Раҳабро куштаӣ, ва наҳангро нобуд кардаӣ?
Оё ту ҳамон нестӣ, ки баҳр ва обҳои вартаи азимро хушк кардаӣ, ва умқҳои баҳрро ба роҳе табдил додаӣ, то ки растагорон убур намоянд?
Ва растагорони Парвардигор баргашта, бо тараннум ба Сион хоҳанд омад, ва хурсандии абадӣ бар сари онҳо хоҳад буд; онҳо ба шодӣ ва хурсандӣ ноил хоҳанд гардид, ва андӯҳу фиғон нест хоҳад шуд.
«Ман, Ман Тасаллидиҳандаи шумо ҳастам. Ту кистӣ, ки аз инсони миранда метарсӣ, ва аз писари одам, ки мисли гиёҳ аст?
Ва ту Парвардигорро, ки Офаринандаи туст, ва Ӯ осмонро густурдааст ва заминро бунёд кардааст, фаромӯш мекунӣ, ва ҳамеша, ҳар рӯз аз хашми ситамгар, вақте ки вай барои нобуд кардан омода мегардад, ҳаросон мешавӣ. Вале хашми ситамгар куҷост?
Ба зудӣ бандӣ раҳо хоҳад шуд, ва андаруни чоҳ нахоҳад мурд, ва нонаш камӣ нахоҳад кард.
Ман Парвардигор Худои ту ҳастам, ки баҳрро ба ҷӯшу хурӯш меоварам, то ки мавҷҳояш наъра кашад; Парвардигори лашкарҳо номи Ман аст.
Ва Ман каломи Худро дар даҳони ту гузоштаам, ва дар сояи дасти Худ туро пинҳон кардаам, то ки осмонро барқарор намоям, ва заминро бунёд кунам, ва ба Сион бигӯям: ́Ту қавми Ман ҳастӣ́».
Ҳушёр шав, ҳушёр шав, бархез, эй Ерусалим, ки ту аз дасти Парвардигор косаи ғазаби Ӯро нӯшидаӣ, дурди косаи заҳролудро нӯшида, холӣ кардаӣ.
Аз ҳамаи писароне ки вай зоидааст, яке набуд, ки вайро раҳбарӣ намояд, ва аз ҳамаи писароне ки вай ба воя расонидааст, яке набуд, ки дасти вайро гирад.
Ду фалокат ба сари ту омадааст, – кист, ки ба ту ҳамдардӣ изҳор кунад? Таҳлука ва шикаст, қаҳтӣ ва шамшер! Кист, ки туро тасаллӣ диҳад?
Писарони ту бемаҷол гардида, дар сари ҳар кӯча мисли говмеши ба домафтодае хобидаанд, дар ҳолате ки аз ғазаби Парвардигор, аз итоби Худои ту пур шудаанд.
Пас, инро бишнав, эй шӯрбахт, ва эй масту мадҳуш, вале на аз шароб.
Парвардигори ту, Парвардигор ва Худои ту, ки қавми Худро пуштибонӣ мекунад, чунин мегӯяд: «Инак, Ман косаи заҳролудро, дурди косаи ғазаби Худро аз дасти ту мегирам: ту онро дигар нахоҳӣ нӯшид.
Ва онро ба дасти касоне ки бар ту ситам мекунанд, медиҳам, ки онҳо ба ҷони ту мегуфтанд: ́Сарнагун шав, то аз болоят бигзарем́, ва ту тахтапушти худро мисли замин ва мисли кӯча барои роҳгузарон гардондаӣ».

Толкования стиха Скопировать ссылку Скопировать текст Добавить в избранное
Библ. энциклопедия Библейский словарь Словарь библ. образов Практическая симфония
Цитата из Библии каждое утро
TG: t.me/azbible
Viber: vb.me/azbible