Никто́же глаго́летъ пра́вды, ниже́ е́сть су́дъ и́стиненъ: упова́ютъ на су́етная и глаго́лютъ тще́тная, я́ко зачина́ютъ тру́дъ и ражда́ютъ беззако́нiе.

Я́ица а́спидска разби́ша и поста́въ паучи́нный тку́тъ, и хотя́й от я́ицъ и́хъ я́сти, разби́въ за́портокъ [его́], обрѣ́те и въ не́мъ васили́ска.

Поста́въ и́хъ не бу́детъ на ри́зу, и не оде́ждутся от дѣ́лъ свои́хъ: дѣла́ бо и́хъ дѣла́ беззако́нiя.

Но́зѣ же и́хъ на зло́ теку́тъ, ско́ри пролiя́ти кро́вь, и мы́сли и́хъ мы́сли о убі́йствахъ: сокруше́нiе и бѣ́дность во путе́хъ и́хъ,

и пути́ ми́рнаго не позна́ша, и нѣ́сть суда́ во путе́хъ и́хъ: стези́ бо и́хъ развраще́ны, по ни́хже хо́дятъ, и не вѣ́дятъ ми́ра.

Того́ ра́ди отступи́ от ни́хъ су́дъ, и не пости́гнетъ и́хъ пра́вда: жду́щымъ и́мъ свѣ́та, бы́сть и́мъ тма́, жду́ще зари́ во мра́цѣ ходи́ша.

Ося́жутъ я́ко слѣпі́и стѣ́ну, я́ко су́ще безъ оче́съ осяза́ти бу́дутъ, и паду́тся въ полу́дни я́ко въ полу́нощи, я́ко умира́юще возстену́тъ

я́ко медвѣ́дь, и я́ко го́лубь вку́пѣ по́йдутъ. Жда́хомъ суда́, и нѣ́сть, спасе́нiе дале́че отступи́ от на́съ.

Мно́го бо беззако́нiе на́ше предъ тобо́ю, и грѣси́ на́ши проти́ву ста́ша на́мъ: беззако́нiя бо на́ша въ на́съ, и непра́вды на́шя уразумѣ́хомъ:

нече́ствовахомъ и солга́хомъ и отступи́хомъ от послѣ́дованiя Бо́га на́шего: глаго́лахомъ непра́вду и не покори́хомся, во утро́бѣ зача́хомъ и поучи́хомся от се́рдца на́шего словесе́мъ непра́веднымъ:

и оста́вихомъ созади́ су́дъ, и пра́вда дале́че отступи́ от на́съ: я́ко изнемо́же во путе́хъ и́хъ и́стина, и пра́вымъ [путе́мъ] не возмого́ша прейти́:

и и́стина взя́ся, и преста́виша у́мъ сво́й е́же смы́слити. И ви́дѣ Госпо́дь и негодова́, я́ко не бя́ше суда́:

и ви́дѣ, и не бя́ше му́жа, и помы́сли, и не бя́ше избавля́ющаго: и мсти́ и́мъ мы́шцею свое́ю, и поми́лованiемъ утверди́.

И одѣ́яся пра́вдою я́ко щито́мъ, и возложи́ шле́мъ спасе́нiя на главу́, и облече́ся въ ри́зу отмще́нiя, и оде́ждею свое́ю:

я́ко воздава́яй воздая́нiе укори́зну супоста́томъ.

И убоя́тся, и́же от за́падъ, и́мене Госпо́дня, и и́же от восто́къ со́лнца, и́мене его́ сла́внаго: прiи́детъ бо я́ко рѣка́ наси́льная гнѣ́въ от Го́спода, прiи́детъ со я́ростiю.

И прiи́детъ Сiо́на ра́ди избавля́яй, и отврати́тъ нече́стiе от Иа́кова.

И се́й и́мъ и́же от мене́ завѣ́тъ, рече́ Госпо́дь: Ду́хъ мо́й, и́же е́сть въ тебѣ́, и глаго́лы, я́же а́зъ да́хъ во уста́ твоя́, не оскудѣ́ютъ от у́стъ твои́хъ и от у́стъ сѣ́мене твоего́: рече́ бо Госпо́дь отны́нѣ и во вѣ́къ.

Греческий [Greek (Koine)]

μὴ οὐκ ἰσχύει ἡ χεὶρ κυρίου τοῦ σῶσαι ἢ ἐβάρυνεν τὸ οὖς αὐτοῦ τοῦ μὴ εἰσακοῦσαι

ἀλλὰ τὰ ἁμαρτήματα ὑμῶν διιστῶσιν ἀνὰ μέσον ὑμῶν καὶ τοῦ θεοῦ καὶ διὰ τὰς ἁμαρτίας ὑμῶν ἀπέστρεψεν τὸ πρόσωπον αὐτοῦ ἀφ᾿ ὑμῶν τοῦ μὴ ἐλεῆσαι

αἱ γὰρ χεῖρες ὑμῶν μεμολυμμέναι αἵματι καὶ οἱ δάκτυλοι ὑμῶν ἐν ἁμαρτίαις τὰ δὲ χείλη ὑμῶν ἐλάλησεν ἀνομίαν καὶ ἡ γλῶσσα ὑμῶν ἀδικίαν μελετᾷ

οὐδεὶς λαλεῖ δίκαια οὐδὲ ἔστιν κρίσις ἀληθινή πεποίθασιν ἐπὶ ματαίοις καὶ λαλοῦσιν κενά ὅτι κύουσιν πόνον καὶ τίκτουσιν ἀνομίαν

ᾠὰ ἀσπίδων ἔρρηξαν καὶ ἱστὸν ἀράχνης ὑφαίνουσιν καὶ ὁ μέλλων τῶν ᾠῶν αὐτῶν φαγεῖν συντρίψας οὔριον εὗρεν καὶ ἐν αὐτῷ βασιλίσκος

ὁ ἱστὸς αὐτῶν οὐκ ἔσται εἰς ἱμάτιον οὐδὲ μὴ περιβάλωνται ἀπὸ τῶν ἔργων αὐτῶν τὰ γὰρ ἔργα αὐτῶν ἔργα ἀνομίας

οἱ δὲ πόδες αὐτῶν ἐπὶ πονηρίαν τρέχουσιν ταχινοὶ ἐκχέαι αἷμα καὶ οἱ διαλογισμοὶ αὐτῶν διαλογισμοὶ ἀφρόνων σύντριμμα καὶ ταλαιπωρία ἐν ταῖς ὁδοῖς αὐτῶν

καὶ ὁδὸν εἰρήνης οὐκ οἴδασιν καὶ οὐκ ἔστιν κρίσις ἐν ταῖς ὁδοῖς αὐτῶν αἱ γὰρ τρίβοι αὐτῶν διεστραμμέναι ἃς διοδεύουσιν καὶ οὐκ οἴδασιν εἰρήνην

διὰ τοῦτο ἀπέστη ἡ κρίσις ἀπ᾿ αὐτῶν καὶ οὐ μὴ καταλάβῃ αὐτοὺς δικαιοσύνη ὑπομεινάντων αὐτῶν φῶς ἐγένετο αὐτοῖς σκότος μείναντες αὐγὴν ἐν ἀωρίᾳ περιεπάτησαν

ψηλαφήσουσιν ὡς τυφλοὶ τοῖχον καὶ ὡς οὐχ ὑπαρχόντων ὀφθαλμῶν ψηλαφήσουσιν καὶ πεσοῦνται ἐν μεσημβρίᾳ ὡς ἐν μεσονυκτίῳ ὡς ἀποθνῄσκοντες στενάξουσιν

ὡς ἄρκος καὶ ὡς περιστερὰ ἅμα πορεύσονται ἀνεμείναμεν κρίσιν καὶ οὐκ ἔστιν σωτηρία μακρὰν ἀφέστηκεν ἀφ᾿ ἡμῶν

πολλὴ γὰρ ἡμῶν ἡ ἀνομία ἐναντίον σου καὶ αἱ ἁμαρτίαι ἡμῶν ἀντέστησαν ἡμῖν αἱ γὰρ ἀνομίαι ἡμῶν ἐν ἡμῖν καὶ τὰ ἀδικήματα ἡμῶν ἔγνωμεν

ἠσεβήσαμεν καὶ ἐψευσάμεθα καὶ ἀπέστημεν ἀπὸ ὄπισθεν τοῦ θεοῦ ἡμῶν ἐλαλήσαμεν ἄδικα καὶ ἠπειθήσαμεν ἐκύομεν καὶ ἐμελετήσαμεν ἀπὸ καρδίας ἡμῶν λόγους ἀδίκους

καὶ ἀπεστήσαμεν ὀπίσω τὴν κρίσιν καὶ ἡ δικαιοσύνη μακρὰν ἀφέστηκεν ὅτι καταναλώθη ἐν ταῖς ὁδοῖς αὐτῶν ἡ ἀλήθεια καὶ δι᾿ εὐθείας οὐκ ἠδύναντο διελθεῖν

καὶ ἡ ἀλήθεια ἦρται καὶ μετέστησαν τὴν διάνοιαν τοῦ συνιέναι καὶ εἶδεν κύριος καὶ οὐκ ἤρεσεν αὐτῷ ὅτι οὐκ ἦν κρίσις

καὶ εἶδεν καὶ οὐκ ἦν ἀνήρ καὶ κατενόησεν καὶ οὐκ ἦν ὁ ἀντιλημψόμενος καὶ ἠμύνατο αὐτοὺς τῷ βραχίονι αὐτοῦ καὶ τῇ ἐλεημοσύνῃ ἐστηρίσατο

καὶ ἐνεδύσατο δικαιοσύνην ὡς θώρακα καὶ περιέθετο περικεφαλαίαν σωτηρίου ἐπὶ τῆς κεφαλῆς καὶ περιεβάλετο ἱμάτιον ἐκδικήσεως καὶ τὸ περιβόλαιον

ὡς ἀνταποδώσων ἀνταπόδοσιν ὄνειδος τοῖς ὑπεναντίοις

καὶ φοβηθήσονται οἱ ἀπὸ δυσμῶν τὸ ὄνομα κυρίου καὶ οἱ ἀπ᾿ ἀνατολῶν ἡλίου τὸ ὄνομα τὸ ἔνδοξον ἥξει γὰρ ὡς ποταμὸς βίαιος ἡ ὀργὴ παρὰ κυρίου ἥξει μετὰ θυμοῦ

καὶ ἥξει ἕνεκεν Σιων ὁ ῥυόμενος καὶ ἀποστρέψει ἀσεβείας ἀπὸ Ιακωβ

καὶ αὕτη αὐτοῖς ἡ παρ᾿ ἐμοῦ διαθήκη εἶπεν κύριος τὸ πνεῦμα τὸ ἐμόν ὅ ἐστιν ἐπὶ σοί καὶ τὰ ῥήματα ἃ ἔδωκα εἰς τὸ στόμα σου οὐ μὴ ἐκλίπῃ ἐκ τοῦ στόματός σου καὶ ἐκ τοῦ στόματος τοῦ σπέρματός σου εἶπεν γὰρ κύριος ἀπὸ τοῦ νῦν καὶ εἰς τὸν αἰῶνα

Украинский (Огієнко)

Ото ж бо, Господня рука не скоротшала, щоб не помагати, і Його вухо не стало тяжким, щоб не чути,

бо то тільки переступи ваші відділювали вас від вашого Бога, і ваші провини ховали обличчя Його від вас, щоб Він не почув,

бо ваші долоні заплямлені кров́ю, ваші ж пальці беззаконням, уста ваші говорять неправду, язик ваш белькоче лихе!

Немає нікого, хто б кликав на суд, і нікого нема, хто судився б поправді, кожен надію кладе не марноту й говорить неправду, вагітніє бідою й породжує злочин!

Висиджують яйця гадючі та тчуть павутиння: хто з́їсть з їхніх яєць, помирає, а з розбитого гадина вийде…

Нитки їхні не стануть одежею, і виробами своїми вони не покриються: їхні діла діла кривди, і в їхніх руках чин насильства…

Їхні ноги біжать на лихе, і спішать проливати невинну кров, їхні думки думки кривдні, руїна й погибіль на їхніх дорогах!

Дороги спокою не знають, і правосуддя немає на їхніх стежках, вони покрутили собі свої стежки, і кожен, хто нею ступає, не знає спокою.

Тому віддалилося право від нас, і не сягає до нас справедливість!
чекаємо світла, та ось темнота, чекаємо сяйва та й у темнощах ходимо!

Ми мацаємо, мов невидющі, за стіну, навпомацки ходимо, мов ті безокі;
спотикаємося ми опівдні, немов би смерком, між здоровими ми, як померлі!…

Усі ми ревемо, як ведмеді, і мов голуби ті постійно воркочемо, чекаємо права й немає, спасіння й від нас віддалилось воно…

Бо помножились наші переступи перед Тобою, і свідкують на нас гріхи наші, бо з нами переступи наші, а наші провини ми знаємо їх!

Ми зраджували й говорили неправду на Господа, і повідступали від нашого Бога, казали про утиск та відступ, вагітніли й видумували з свого серця слова неправдиві…

І правосуддя назад відступилося, а справедливість здалека стоїть, бо на майдані спіткнулася істина, правда ж не може прийти,

і істина зникла, а той, хто від злого відходить, грабований…
І це бачить Господь, і лихе в Його очах, що права нема!

І Він бачив, що немає нікого, і дивувавсь, що немає заступника…
Та рамено Його Йому допомогло, і Його справедливість підперла Його,

і Він зодягнув справедливість, як панцер, а шолома спасіння на Свою голову, і зодягнув шати помсти, як одяг, і покрився горливістю, мов би плащем!

Надолужить Він гнівом Своїм ворогам згідно з учинками їхніми, Своїм супротивним заплатою, островам надолужить заплату.

І будуть боятися Ймення Господнього з заходу, а слави Його зо схід сонця, бо прийде, як річка рвучка, вітер Господній її пожене,

і прийде Викупитель Сіонові й тим, хто вернувся із прогріху в Якові, каже Господь.

А Я ось із ними умова Моя, говорить Господь: Мій Дух, який на тобі, та слова Мої, що поклав Я до уст твоїх, не уступлять вони з твоїх уст, і з уст нащадків твоїх, і з уст нащадків потомства твого, говорить Господь, відтепер й аж навіки!

Таджикский

Языки

ОХИР, дасти Парвардигор кӯтоҳ нест, ки наҷот надиҳад, ва гӯши Ӯ вазнин нест, ки нашнавад,

Балки гуноҳҳои шумо дар миёни шумо ва Худои шумо ҷудоӣ андохтааст, ва атоҳои шумо рӯи Ӯро аз шумо пӯшидааст, то ки нашнавад.

Зеро ки дастҳои шумо ба хун, ва ангуштҳои шумо ба гуноҳ олуда шудааст; лабҳои шумо дурӯғ мегӯяд, забони шумо ноинсофона сухан меронад.

Ҳеҷ кас толиби адолат нест, ва ҳеҷ кас аз рӯи ростӣ доварӣ намекунад: ба ҳеҷу пуч умед мебанданд ва суханони ботил мегӯянд, ба хабосат ҳомила мешаванд ва бадиро мезоянд.

Аз тухмҳои афъӣ бача мебароваранд, ва тори анкабӯт метананд; Ҳар кӣ аз тухмҳои онҳо бихӯрад, мемирад, ва агар пахш кунад, афъӣ берун меояд.

Тори анкабӯти онҳо барои либос кор намеояд, ва онҳо худро бо самари аъмолашон наметавонанд пӯшонанд; аъмоли онҳо аъмоли ҷафост, ва кори ситам дар дасти онҳост.

Пойҳои онҳо сӯи шарорат медавад, ва ба рехтани хуни шахси бегуноҳ мешитобад; фикрҳои онҳо фикрҳои ҷафост; тороҷ ва шикаст дар ҷоддаҳои онҳост.

Онҳо роҳи осоиштагиро намедонанд, ва дар тариқҳои онҳо инсофе нест; ҷоддаҳои худро каҷу килеб кардаанд: ҳар кӣ бо онҳо қадамгузор бошад, осоиштагиро намедонад.

Бинобар ин инсоф аз мо дур шудааст, ва адолат ба мо намерасад; ба нур умедвор мешавем, ва инак зулмот аст, ба дурахшҳо нигарон ҳастем – дар торикӣ қадам мемонем.

Мисли кӯрон деворро даст-даст мекунем, ва мисли касони бечашм даст-дасткунон роҳ меравем; дар нимирӯзӣ мисли торикии шом пешпо мехӯрем, дар мйёни тандурустон мисли мурдагонем.

Ҳамаамон мисли хирсон наъра мезанем, ва мисли кабӯтарон нолиш мекунем; ба инсоф умедворем – ва нест, ба наҷот умедворем – аз мо дур аст.

Зеро ки ҷиноятҳои мо пеши Ту бисёр шудааст, ва хатоҳои мо ба муқобили мо шаҳодат медиҳад; зеро ки ҷиноятҳои мо бо мост, ва гуноҳҳои худро медонем.

Хиёнат карда, мункири Парвардигор шудаем, ва аз Худои худ дурӣ гузидаем; каломи зулм ва куфрро ба забон рондаем, суханони дурӯғро аз дил гузаронида, ифода намудаем.

Ва инсоф ақиб гаштааст, ва адолат дар ҷои дур истодааст, зеро ки ростӣ дар майдон пешпо хӯрдааст, ва дурусткорӣ наметавонад биёяд.

Ва ростӣ нест шудааст, ва ҳар кӣ аз бадӣ канорагирӣ кунад, гирифтори таҳқир мешавад; ва Парвардигор дид, ва дар назари Ӯ бад омад, ки инсофе нест.

Ва дид, ки одаме нест, ва тааҷҷуб намуд, ки пуштибоне нест; ва бозуи Ӯ ба Ӯ мададгор шуд, ва адолати Ӯ Ӯро дастгирӣ намуд.

Ва Ӯ адолатро мисли зиреҳ дар бар кард, ва хӯди наҷотро бар сари Худ ниҳод, ва пероҳани интиқомро дар ивази либос дар бар кард, ва рашкро мисли ҷомае пӯшид, –

Бар тибқи аъмоли онҳо; бар тибқи он Ӯ подош хоҳад дод: ғазабро ба адуёни Худ, подошро ба душманони Худ, сазоро ба ҷазираҳо хоҳад дод.

Ва дар ғарб аз номи Парвардигор, ва дар тарафи тулӯи офтоб аз ҷалоли Ӯ хоҳанд тарсид; вақте ки душман мисли наҳре ба ҳуҷум ояд, нафаси Парвардигор вайро хоҳад ронд.

«Ва Раҳокунандае барои Сион хоҳад омад, ва барои онҳое ки дар Яъқуб аз маъсият баргашта бошанд, – мегӯяд Парвардигор.

Ва Ман, чунин аст паймони Ман бо онҳо, – мегӯяд Парвардигор: Рӯҳи Ман, ки бар туст, ва каломи Ман, ки Ман дар даҳони ту гузоштаам, аз даҳони ту, ва аз даҳони насли ту, ва аз даҳони насли насли ту дур нахоҳад шуд, – мегӯяд Парвардигор, – аз алҳол ва то абад».