[Зач. 44.] Пре́жде же пра́здника Па́схи, вѣ́дый Иису́съ, я́ко прiи́де Ему́ ча́съ, да пре́йдетъ от мíра сего́ ко Отцу́, возлю́бль Своя́ су́щыя въ мíрѣ, до конца́ возлюби́ и́хъ.

И ве́чери бы́вшей, дiа́волу уже́ вложи́вшу въ се́рдце Иу́дѣ Си́монову Искарiо́тскому, да Его́ преда́стъ,

вѣ́дый Иису́съ, я́ко вся́ даде́ Ему́ Оте́цъ въ ру́цѣ, и я́ко от Бо́га изы́де и къ Бо́гу гряде́тъ:

воста́ от ве́чери, и положи́ ри́зы, и прiе́мъ ле́нтiонъ, препоя́сася:

пото́мъ влiя́ во́ду во умыва́лницу, и нача́тъ умыва́ти но́ги ученико́мъ и отира́ти ле́нтiемъ, и́мже бѣ́ препоя́санъ.

Прiи́де же къ Си́мону Петру́, и глаго́ла Ему́ то́й: Го́споди, Ты́ ли мои́ умы́еши но́зѣ?

Отвѣща́ Иису́съ и рече́ ему́: е́же А́зъ творю́, ты́ не вѣ́си ны́нѣ, уразумѣ́еши же по си́хъ.

Глаго́ла Ему́ Пе́тръ: не умы́еши но́гу мое́ю во вѣ́ки. Отвѣща́ ему́ Иису́съ: а́ще не умы́ю тебе́, не и́маши ча́сти со Мно́ю.

Глаго́ла Ему́ Си́монъ Пе́тръ: Го́споди, не но́зѣ мои́ то́кмо, но и ру́цѣ и главу́.

Глаго́ла ему́ Иису́съ: измове́нный не тре́буетъ, то́кмо но́зѣ умы́ти, е́сть бо ве́сь чи́стъ: и вы́ чи́сти есте́, но не вси́.

Вѣ́дяше бо предаю́щаго Его́: се́го ра́ди рече́, я́ко не вси́ чи́сти есте́.

[Зач. 45.] Егда́ же умы́ но́ги и́хъ, прiя́тъ ри́зы Своя́, возле́гъ па́ки, рече́ и́мъ: вѣ́сте ли, что́ сотвори́хъ ва́мъ?

Вы́ глаша́ете Мя́ Учи́теля и Го́спода: и до́брѣ глаго́лете, е́смь бо.

А́ще у́бо А́зъ умы́хъ ва́ши но́зѣ, Госпо́дь и Учи́тель, и вы́ до́лжни есте́ дру́гъ дру́гу умыва́ти но́зѣ:

о́бразъ бо да́хъ ва́мъ, да, я́коже А́зъ сотвори́хъ ва́мъ, и вы́ твори́те.

Ами́нь, ами́нь глаго́лю ва́мъ: нѣ́сть ра́бъ бо́лiй го́спода своего́, ни посла́нникъ бо́лiй посла́вшаго его́.

А́ще сiя́ вѣ́сте, блаже́ни есте́, а́ще творите́ я́.

Не о всѣ́хъ ва́съ глаго́лю: А́зъ [бо] вѣ́мъ, и́хже избра́хъ: но да Писа́нiе сбу́дется: яды́й со Мно́ю хлѣ́бъ воздви́же на Мя́ пя́ту свою́.

Отсе́лѣ глаго́лю ва́мъ, пре́жде да́же не бу́детъ, да, егда́ бу́детъ, вѣ́ру и́мете, я́ко А́зъ е́смь.

Ами́нь, ами́нь глаго́лю ва́мъ: прiе́мляй, а́ще кого́ послю́, Мене́ прiе́млетъ: а прiе́мляй Мене́ прiе́млетъ Посла́вшаго Мя́.

Сiя́ ре́къ Иису́съ возмути́ся ду́хомъ и свидѣ́телствова и рече́: ами́нь, ами́нь глаго́лю ва́мъ, я́ко еди́нъ от ва́съ преда́стъ Мя́.

Сзира́хуся у́бо между́ собо́ю ученицы́, недоумѣ́ющеся, о ко́мъ глаго́летъ.

Бѣ́ же еди́нъ от учени́къ Его́ возлежя́ на ло́нѣ Иису́совѣ, его́же любля́ше Иису́съ:

поману́ же сему́ Си́монъ Пе́тръ вопроси́ти, кто́ бы бы́лъ, о не́мже глаго́летъ.

Напа́дъ же то́й на пе́рси Иису́совы, глаго́ла Ему́: Го́споди, кто́ е́сть?

Отвѣща́ Иису́съ: то́й е́сть, ему́же А́зъ омочи́въ хлѣ́бъ пода́мъ. И омо́чь хлѣ́бъ, даде́ Иу́дѣ Си́монову Искарiо́тскому.

И по хлѣ́бѣ тогда́ вни́де въ о́нь сатана́. Глаго́ла у́бо ему́ Иису́съ: е́же твори́ши, сотвори́ ско́ро.

Се́го же никто́же разумѣ́ от возлежа́щихъ, къ чесому́ рече́ ему́.

Нѣ́цыи же мня́ху, поне́же ковче́жецъ имя́ше Иу́да, я́ко глаго́летъ ему́ Иису́съ: купи́, е́же тре́буемъ на пра́здникъ: или́ ни́щымъ да нѣ́что да́стъ.

Прiи́мъ же о́нъ хлѣ́бъ, а́бiе изы́де: бѣ́ же но́щь. Егда́ изы́де,

глаго́ла Иису́съ: [Зач. 46.] ны́нѣ просла́вися Сы́нъ Человѣ́ческiй, и Бо́гъ просла́вися о Не́мъ:

а́ще Бо́гъ просла́вися о Не́мъ, и Бо́гъ просла́витъ Его́ въ Себѣ́, и а́бiе просла́витъ Его́.

Ча́дца, еще́ съ ва́ми ма́ло е́смь: взы́щете Мене́, и я́коже рѣ́хъ Иуде́омъ, я́ко а́може А́зъ иду́, вы́ не мо́жете прiити́: и ва́мъ глаго́лю ны́нѣ.

За́повѣдь но́вую даю́ ва́мъ, да лю́бите дру́гъ дру́га: я́коже возлюби́хъ вы́, да и вы́ лю́бите себе́:

о се́мъ разумѣ́ютъ вси́, я́ко Мои́ ученицы́ есте́, а́ще любо́вь и́мате между́ собо́ю.

Глаго́ла Ему́ Си́монъ Пе́тръ: Го́споди, ка́мо и́деши? Отвѣща́ ему́ Иису́съ: а́може [А́зъ] иду́, не мо́жеши ны́нѣ по Мнѣ́ ити́: послѣди́ же по Мнѣ́ и́деши.

Глаго́ла Ему́ Пе́тръ: Го́споди, почто́ не могу́ ны́нѣ по Тебѣ́ ити́? Ны́нѣ ду́шу мою́ за Тя́ положу́.

Отвѣща́ ему́ Иису́съ: ду́шу ли твою́ за Мя́ положи́ши? Ами́нь, ами́нь глаго́лю тебѣ́: не возгласи́тъ але́кторъ, до́ндеже отве́ржешися Мене́ три́щи.

Украинский (Огієнко)

Перед святом же Пасхи Ісус, знавши, що настала година Йому перейти до Отця з цього світу, полюбивши Своїх, що на світі були, до кінця полюбив їх.

Під час же вечері, як диявол уже був укинув у серце синові Симона Юді Іскаріотському, щоб він видав Його,

то Ісус, знавши те, що Отець віддав все Йому в руки, і що від Бога прийшов Він, і до Бога відходить,

устає від вечері, і здіймає одежу, бере рушника й підперізується.

Потому налив Він води до вмивальниці, та й зачав обмивати ноги учням, і витирати рушником, що ним був підперезаний.

І підходить до Симона Петра, а той каже Йому: Ти, Господи, митимеш ноги мені?

Ісус відказав і промовив йому: Що Я роблю, ти не знаєш тепер, але опісля зрозумієш.

Говорить до Нього Петро: Ти повік мені ніг не обмиєш!
Ісус відповів йому: Коли Я не вмию тебе, ти не матимеш частки зо Мною.

До Нього проказує Симон Петро: Господи, не самі мої ноги, а й руки та голову!

Ісус каже йому: Хто обмитий, тільки ноги обмити потребує, бо він чистий увесь.
І ви чисті, та не всі.

Бо Він знав Свого зрадника, тому то сказав: Ви чисті не всі.

Коли ж пообмивав їхні ноги, і одежу Свою Він надів, засів знову за стіл і промовив до них: Чи знаєте ви, що Я зробив вам?

Ви Мене називаєте: Учитель і Господь, і добре ви кажете, бо Я є.

А коли обмив ноги вам Я, Господь і Вчитель, то повинні й ви один одному ноги вмивати.

Бо то Я вам приклада дав, щоб і ви те чинили, як Я вам учинив.

Поправді, поправді кажу вам: Раб не більший за пана свого, посланець же не більший від того, хто вислав його.

Коли знаєте це, то блаженні ви, якщо таке чините!

Не про всіх вас кажу.
Знаю Я, кого вибрав, але щоб збулося Писання: Хто хліб споживає зо Мною, підняв той на Мене п́яту свою!

Уже тепер вам кажу, перше ніж те настане, щоб як станеться, ви ввірували, що то Я.

Поправді, поправді кажу вам: Хто приймає Мого посланця, той приймає Мене;
хто ж приймає Мене, той приймає Того, Хто послав Мене!

Промовивши це, затривожився духом Ісус, і освідчив, говорячи: Поправді, поправді кажу вам, що один із вас видасть Мене!…

І озиралися учні один на одного, непевними бувши, про кого Він каже.

При столі, при Ісусовім лоні, був один з Його учнів, якого любив Ісус.

От цьому кивнув Симон Петро та й шепнув: Запитай, хто б то був, що про нього Він каже?

І, пригорнувшись до лоня Ісусового, той говорить до Нього: Хто це, Господи?

Ісус же відказує: Це той, кому, умочивши, подам Я куска.
І, вмочивши куска, подав синові Симона, Юді Іскаріотському!…

За тим же куском тоді в нього ввійшов сатана.
А Ісус йому каже: Що ти робиш роби швидше…

Але жаден із тих, хто був при столі, того не зрозумів, до чого сказав Він йому.

А тому, що тримав Юда скриньку на гроші, то деякі думали, ніби каже до нього Ісус: Купи, що потрібно на свято для нас, або щоб убогим подав що.

А той, узявши кусок хліба, зараз вийшов.
Була ж ніч.

Тоді, як він вийшов, промовляє Ісус: Тепер ось прославивсь Син Людський, і в Ньому прославився Бог.

Коли в Ньому прославився Бог, то і Його Бог прославить у Собі, і зараз прославить Його!

Мої дітоньки, не довго вже бути Мені з вами!
Ви шукати Мене будете, але як сказав Я юдеям: Куди Я йду, туди ви прибути не можете, те й вам говорю Я тепер.

Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного!
Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!

По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою.

А Симон Петро Йому каже: Куди, Господи, ідеш Ти?
Ісус відповів: Куди Я йду, туди ти тепер іти за Мною не можеш, але потім ти підеш за Мною.

Говорить до Нього Петро: Чому, Господи, іти за Тобою тепер я не можу?
За Тебе я душу свою покладу!

Ісус відповідає: За Мене покладеш ти душу свою?
Поправді, поправді кажу Я тобі: Півень не заспіває, як ти тричі зречешся Мене…

Латинский (Nova Vulgata)

Ante diem autem festum Pa schae, sciens Iesus quia venit eius hora, ut transeat ex hoc mundo ad Patrem, cum dilexisset suos, qui erant in mundo, in finem dilexit eos.

Et in cena, cum Diabolus iam misisset in corde, ut traderet eum Iudas Simonis Iscariotis,

sciens quia omnia dedit ei Pater in manus, et quia a Deo exivit et ad Deum vadit,

surgit a cena et ponit vestimenta sua et, cum accepisset linteum, praecinxit se.

Deinde mittit aquam in pelvem et coepit lavare pedes discipulorum et extergere linteo, quo erat praecinctus.

Venit ergo ad Simonem Petrum. Dicit ei: «Domine, tu mihi lavas pedes?».

Respondit Iesus et dixit ei: «Quod ego facio, tu nescis modo, scies autem postea».

Dicit ei Petrus: «Non lavabis mihi pedes in aeternum!». Respondit Iesus ei: «Si non lavero te, non habes partem mecum».

Dicit ei Simon Petrus: «Domine, non tantum pedes meos sed et manus et caput!».

Dicit ei Iesus: «Qui lotus est, non indiget nisi ut pedes lavet, sed est mundus totus; et vos mundi estis sed non omnes».

Sciebat enim quisnam esset, qui traderet eum; propterea dixit: «Non estis mundi omnes».

Postquam ergo lavit pedes eorum et accepit vestimenta sua, cum recubuisset iterum, dixit eis: «Scitis quid fecerim vobis?

Vos vocatis me: "Magister" et: "Domine", et bene dicitis; sum etenim.

Si ergo ego lavi vestros pedes, Dominus et Magister, et vos debetis alter alterius lavare pedes.

Exemplum enim dedi vobis, ut, quemadmodum ego feci vobis, et vos faciatis.

Amen, amen dico vobis: Non est servus maior domino suo, neque apostolus maior eo, qui misit illum.

Si haec scitis, beati estis, si facitis ea.

Non de omnibus vobis dico, ego scio, quos elegerim, sed ut impleatur Scriptura: "Qui manducat meum panem, levavit contra me calcaneum suum".

Amodo dico vobis priusquam fiat, ut credatis, cum factum fuerit, quia ego sum.

Amen, amen dico vobis: Qui accipit, si quem misero, me accipit; qui autem me accipit, accipit eum, qui me misit».

Cum haec dixisset Iesus, turbatus est spiritu et protestatus est et dixit: «Amen, amen dico vobis: Unus ex vobis tradet me».

Aspiciebant ad invicem discipuli, haesitantes de quo diceret.

Erat recumbens unus ex discipulis eius in sinu Iesu, quem diligebat Iesus.

Innuit ergo huic Simon Petrus, ut interrogaret: «Quis est, de quo dicit?».

Cum ergo recumberet ille ita supra pectus Iesu, dicit ei: «Domine, quis est?».

Respondet Iesus: «Ille est, cui ego intinctam buccellam porrexero». Cum ergo intinxisset buccellam, dat Iudae Simonis Iscariotis.

Et post buccellam tunc introivit in illum Satanas. Dicit ergo ei Iesus: «Quod facis, fac citius».

Hoc autem nemo scivit discumbentium ad quid dixerit ei;

quidam enim putabant quia loculos habebat Iudas, quia dicit ei Iesus: «Eme ea, quae opus sunt nobis ad diem festum», aut egenis ut aliquid daret.

Cum ergo accepisset ille buccellam, exivit continuo; erat autem nox.

Cum ergo exisset, dicit Iesus: «Nunc clarificatus est Filius hominis, et Deus clarificatus est in eo;

si Deus clarificatus est in eo, et Deus clarificabit eum in semetipso et continuo clarificabit eum.

Filioli, adhuc modicum vobiscum sum; quaeretis me, et sicut dixi Iudaeis: Quo ego vado, vos non potestis venire, et vobis dico modo.

Mandatum novum do vobis, ut diligatis invicem; sicut dilexi vos, ut et vos diligatis invicem.

In hoc cognoscent omnes quia mei discipuli estis: si dilectionem habueritis ad invicem».

Dicit ei Simon Petrus: «Domine, quo vadis?». Respondit Iesus: «Quo vado, non potes me modo sequi, sequeris autem postea».

Dicit ei Petrus: «Domine, quare non possum te sequi modo? Animam meam pro te ponam».

Respondet Iesus: «Animam tuam pro me pones? Amen, amen dico tibi: Non cantabit gallus, donec me ter neges.

Таджикский

Языки

Пеш аз иди фисҳ, чун Исо донист, ки соати Ў расидаст, то ки аз ин ҷаҳон назди Падар биравад, Ў, ки мансубони Худро дар ин ҷаҳон дўст медошт, онҳоро то ба охир дўст дошт.

Ва дар вақти таоми шом, ки иблис қасде дар дили Яҳудо ибни Шимъўни Исқарьют андохта буд, ки Ўро таслим кунад,

Ва Исо медонист, ки падар ҳама чизро ба дасти Ў додааст, ва Ў аз ҷониби Худо омада буд ва ба сўи Худо меравад,

Аз сари сурфа бархоста, либоси Худро кашид ва дастмоле гирифта, ба камар баст;

Баъд аз он ба тағорае об рехта, ба шустани пойҳои шогирдонаш ва хушконидани онҳо бо дастмоле ки ба камараш баста буд, шурўъ намуд.

Чун назди Шимъўни Петрус омад, вай гуфт: “Худовандо! Ту пойҳои маро мешўӣ?“

Исо дар ҷавоб вай гуфт: “Он чи Ман мекунам, алҳол намедонӣ, лекин баъд хоҳӣ фаҳмид“.

Петрус ба Ў гуфт: “Пойҳои маро ҳаргиз нахоҳӣ шуст“. Исо ба вай ҷавоб дод: “Агар туро нашўям, туро бо Ман ҳиссае нест“.

Шимъўни Петрус ба Ў гуфт: “Худовандо! На танҳо пойҳои маро, балки низ дастҳо ва сари маро бишўй“.

Исо ба вай гуфт: “Касе ки ғусл кардааст, фақат ба шустани пойҳо эҳтиёҷ дорад, чунки вай тамоман пок аст; ва шумо пок ҳастед, лекин на ҳама“.

Зеро ки таслимкунандаи Худро медонист, бинобар ин гуфт: “На ҳама пок ҳастед“.

Чун пойҳои онҳоро шуст, либоси Худро пўшида, боз нишаст ва ба онҳо гуфт: “Оё медонед, ки барои шумо чӣ кардам?

Шумо Маро Устод ва Худованд мегўед ва рост мегўед, зеро ки Ман чунин ҳастам.

Пас агар ман, ки Устод ва Худованд ҳастам, пойҳои шуморо шустаам, шумо ҳам бояд пойҳои якдигарро бишўед:

Зеро ба шумо намунае нишон додам, то, чунон ки Ман бо шумо кардам, шумо низ бикунед.

Ба ростӣ, ба ростӣ ба шумо мегўям: ғулом аз оғои худ бузургтар нест, ва расул бузургтар аз фиристодаи худ нест.

Ҳар гоҳ инро донистед, хушо шумо, агар инро ба амал оваред.

Дар бораи ҳамаи шумо намегўям: онҳоеро ки баргузидаам, медонам. Лекин ин Навишта бояд ба амал ояд: ́Он ки бо Ман нон мехўрд, пошнаи худро бар Ман баланд кардааст́.

Алҳол, пеш аз вуқўъ, ба шумо мегўям, то ки ҳамгоми воқеъ шуданаш бовар кунед, ки Ман ҳастам.

Баростӣ, ба ростӣ ба шумо мегўям: ҳар кӣ фиристодаи Маро қабул кунад, Маро қабул мекунад; ва ҳар кӣ Маро қабул кунад, Фиристодаи Маро қабул мекунад“.

Чун Исо инро гуфт, дар рўҳ музтариб шуд, ва шаҳодт дода, гуфт: “Ба ростӣ, ба ростӣ ба шумо мегўям, ки яке аз шумо Маро таслим хоҳад кард“.

Шогирдон ба якдигар нигоҳ карда, дар ҳайрат шуданд, ки инро дар бораи кӣ мегўяд.

Яке аз шогирдонаш буд, ки дар сандуқи синаи Исо такья мезад: Исо вайро дўст медошт;

Шимъўни Петрус вайро ишорат кард, то бипурсад: он кист, ки дар ҳаққаш чунин гуфт.

Вай ҳамчунон бар сандуқи синаи Исо такья зада, пурсид: “Худовандо! Он кист?“

Исо ҷавоб дод: “Он аст, ки луқмаи нонро ғўтонда ба вай медиҳам“. Ва луқмаро ғўтонда, ба Яҳудо ибни Шимъўни Исқарьют дод.

Пас аз он ки луқмаро гирифт, шайтон дар вай дохил шуд. Он гоҳ Исо ба вай гуфт: “Он чи мекунӣ ба зудӣ бикун“.

Лекин аз нишастагон ҳеҷ кас нафаҳмид, ки чаро ба вай чунин гуфт.

Баъзеҳо гумон карданд, ки чун ҳамьён дар дасти Яҳудост, Исо ба вай фармуд, ки ҳар чи барои ид ба мо лозим аст, харид кунад ё ки чизе ба мискинон бидиҳад.

Вай луқмаро гирифта, дарҳол берун рафт; ва шаб буд.

Чун вай берун рафт, Исо гуфт: “Алҳол Писари Одам ҷалол ёфт, ва Худо дар Ў ҷалол ёфт;

Агар Худо дар Ў ҷалол ёфт, Худо низ Ўро дар Худ ҷалол хоҳад дод, ва ба зудӣ Ўро ҷалол хоҳад дод.

Эй фарзандон! Боз муддати каме бо шумо ҳастам: шумо Маро ҷустуҷў хоҳед кард, ва чунон ки ба яҳудиён гуфтам, акнун ба шумо низ мегўям: ба он ҷое ки Ман меравам, шумо наметавонед биёед“.

„Ба шумо ҳукми тозае медиҳам, ки якдигарро дўст доред; чунон ки Ман шуморо дўст медорам, шумо низ якдигарро дўст доред.

Аз рўи ҳамин ҳама хоҳанд донист, ки шогидони Ман ҳастед, агар якдигарро дўст доред“

Шимъўни Петрус ба Ў гуфт: “Худовандо! Куҷо меравӣ?“ Исо ба вай ҷавоб дод: “Ба ҷое ки ман меравам, алҳол наметавонӣ аз ақиби Ман биёӣ, лекин баъд аз он аз ақиби Ман хоҳӣ омад“.

Петрус ба Ў гуфт: “Худовандо! Чаро алҳол аз ақиби Ту наметавонам биёям? Ҷони худро барои Ту фидо хоҳам кард“.

Исо ба вай ҷавоб дод: “Ҷони худро барои Ман фидо хоҳӣ кард? Ба ростӣ, ба ростӣ ба ту мегўям: пеш аз он ки хурўс бонг занад, Маро се бор инкор хоҳӣ кард“.