Азбука веры » Би́блия » И́ова » гл.29

И́ова, Глава 29

Толкования

Толкования главы

29:1

29:2

29:3

см.:Иов.18:6;

29:4

29:5

29:6

29:7

29:8

29:9

29:10

29:11

29:12

см.:Пс.71:12;

29:13

29:14

см.:Пс.131:9;

29:15

см.:Лев.19:14;

29:16

см.:Иов.31:18;Притч.29:7;Сир.4:10;

29:17

см.:Притч.30:14;

29:18

29:19

см.:Втор.28:4;

29:20

см.:Быт.49:24;

29:21

29:22

29:23

29:24

29:25

Церковнославянский (рус)

Еще́ же приложи́въ и́овъ, рече́ въ при́тчахъ:

кто́ мя устро́итъ по ме́сяцамъ пре́жднихъ дні́й, въ ни́хже мя́ Бо́гъ храня́ше,

я́коже егда́ свѣтя́шеся свѣти́лникъ его́ надъ главо́ю мое́ю, егда́ свѣ́томъ его́ хожда́хъ во тмѣ́,

егда́ бѣ́хъ тя́жекъ въ путе́хъ, егда́ Бо́гъ посѣще́нiе творя́ше до́му моему́,

егда́ бѣ́хъ бога́тъ зѣло́, о́крестъ же мене́ раби́,

егда́ облива́хуся путiе́ мои́ ма́сломъ кра́вiимъ, го́ры же моя́ облива́хуся млеко́мъ,

егда́ исхожда́хъ изу́тра во гра́дъ, на сто́гнахъ же поставля́шеся ми́ престо́лъ?

Ви́дяще мя́ ю́ноши скрыва́шася, старѣ́йшины же вси́ востава́ша:

вельмо́жи же престава́ху глаго́лати, пе́рстъ возло́жше на уста́ своя́.

Слы́шавшiи же блажи́ша мя́, и язы́къ и́хъ прильпе́ горта́ни и́хъ:

я́ко у́хо слы́ша и ублажи́ мя, о́ко же ви́дѣвъ мя́ уклони́ся.

Спасо́хъ бо убо́гаго от руки́ си́льнаго, и сиротѣ́, ему́же не бѣ́ помо́щника, помого́хъ.

Благослове́нiе погиба́ющаго на мя́ да прiи́детъ, уста́ же вдови́ча благослови́ша мя́.

Въ пра́вду же облача́хся, одѣва́хся же въ су́дъ я́ко въ ри́зу.

О́ко бѣ́хъ слѣпы́мъ, нога́ же хромы́мъ:

а́зъ бы́хъ оте́цъ немощны́мъ, ра́спрю же, ея́же не вѣ́дяхъ, изслѣ́дихъ:

сотро́хъ же члено́вныя непра́ведныхъ, от среды́ же зубо́въ и́хъ грабле́нiе изъя́хъ.

Рѣ́хъ же: во́зрастъ мо́й состарѣ́ется я́коже стебло́ фи́никово, мно́га лѣ́та поживу́.

Ко́рень разве́рзеся при водѣ́, и роса́ пребу́детъ на жа́твѣ мое́й.

Сла́ва моя́ но́ва со мно́ю, и лу́къ мо́й въ руцѣ́ мое́й по́йдетъ.

[Старѣ́йшины] слы́шавшiи мя́ внима́ху, молча́ху же о мое́мъ совѣ́тѣ.

Къ моему́ глаго́лу не прилага́ху, ра́довахуся же, егда́ къ ни́мъ глаго́лахъ:

я́коже земля́ жа́ждущая ожида́етъ дождя́, та́ко сі́и моего́ глаго́ланiя.

А́ще возсмѣю́ся къ ни́мъ, не вѣ́риша: и свѣ́тъ лица́ моего́ не отпада́ше.

Избра́хъ пу́ть и́хъ, и сѣдѣ́хъ кня́зь, и вселя́хся я́коже ца́рь посредѣ́ хра́брыхъ, а́ки утѣша́яй печа́льныхъ.

Рус. (Аверинцев)

И продолжал Иов произносить рассуждение свое сказал:

«О, стать бы мне, как в прежние дни, как в месяцы, когда хранил меня Бог,

возжигал светильник над моей главой, и в свете Его я шел среди тьмы;

как был я во дни моих ранних лет, когда Бог миловал мой шатер,

когда еще Крепкий был со мной и дети мои – вокруг меня;

когда во млеке омывались мои шаги и скала изливала для меня елей!

Выходил ли я к воротам градским, посреди площади восседал –

юноши прятались, завидев меня, а старцы, поднявшись, оставались стоять.

Вельможи смолкали передо мной, прижимали палец к своим губам;

и стихала старейшин речь, и к гортани прилипали их языки.

Слышало ухо – и завидовало мне, видело око – и хвалило меня!

Ибо я спасал кричащего бедняка и сироту, что помощи не найдет;

благословение страдальца было на мне, и утешалось обо мне сердце вдовы.

Как в ризу, в правду облачался я, возлагал на себя справедливость, как тюрбан;

я был глазами для того, кто слеп, и ногами – для бессильного ходить.

Для нищих являл я собой отца, в дело незнакомца вникал умом,

челюсть беззаконного сокрушал, исторгал добычу из его зубов!

И думал я: скончаюсь в моем гнезде, словно птица Феникс, прожив жизнь;

корни мои открыты воде, и роса ночует на моих ветвях;

не стареет слава у меня, и крепок лук в руке моей!

Предо мной стихали, внимали мне, молча выслушивали мой совет;

после слов моих кончали судить, и речь моя росилась на них.

Как проливня вод, ожидали меня, как позднему дождю, открывали рот:

улыбнусь – не смеют верить глазам, просияю ликом – и они не скорбят!

Я назначал им пути, воссев, как глава, как царь в кругу дружины своей, утешая плачущего печаль.

Украинский (Огієнко)

І Йов далі вів мову свою та й сказав:

О, коли б я був той, як за місяців давніх, як за днів тих, коли боронив мене Бог,

коли над головою моєю світився світильник Його, і при світлі його я ходив в темноті,

як був я за днів тих своєї погожої осени, коли Божа милість була над наметом моїм,

коли Всемогутній зо мною ще був, а навколо мене мої діти,

коли мої кроки купалися в маслі, а скеля оливні струмки біля мене лила!…

Коли я виходив до брами при місті, і ставив на площі сидіння своє,

як тільки вбачали мене юнаки то ховались, а старші вставали й стояли,

зверхники стримували свою мову та клали долоню на уста свої,

ховався тоді голос володарів, а їхній язик приліпав їм був до піднебіння…

Бо яке ухо чуло про мене, то звало блаженним мене, і яке око бачило, то свідкувало за мене,

бо я рятував бідаря, що про поміч кричав, і сироту та безпомічного.

Благословення гинучого на мене приходило, а серце вдовиці чинив я співаючим!

Зодягавсь я у праведність, і вона зодягала мене, немов плащ та завій було право моє.

Очима я був для сліпого, а кривому ногами я був.

Бідарям я був батьком, суперечку ж, якої не знав, я досліджував.

Й я торощив злочинцеві щелепи, і виривав із зубів його схоплене.

І я говорив: Умру я в своєму гнізді, і свої дні я помножу, немов той пісок:

для води був відкритий мій корень, а роса зоставалась на вітці моїй…

Моя слава була при мені все нова, і в руці моїй лук мій відновлював силу.

Мене слухалися й дожидали, і мовчали на раду мою.

По слові моїм уже не говорили, і падала мова моя на них краплями.

І чекали мене, як дощу, і уста свої відкривали, немов на весінній той дощик…

Коли я, бувало, сміявся до них, то не вірили, та світла обличчя мого не гасили.

Вибирав я дорогу для них і сидів на чолі, і пробував, немов цар той у війську, коли тішить засмучених він!

Арабский (Arabic Van Dyke)

Языки

وَعَادَ أَيُّوبُ يَنْطِقُ بِمَثَلِهِ فَقَالَ:

«يَا لَيْتَنِي كَمَا فِي الشُّهُورِ السَّالِفَةِ وَكَالأَيَّامِ الَّتِي حَفِظَنِي اللهُ فِيهَا،

حِينَ أَضَاءَ سِرَاجَهُ عَلَى رَأْسِي، وَبِنُورِهِ سَلَكْتُ الظُّلْمَةَ.

كَمَا كُنْتُ فِي أَيَّامِ خَرِيفِي، وَرِضَا اللهِ عَلَى خَيْمَتِي،

وَالْقَدِيرُ بَعْدُ مَعِي وَحَوْلِي غِلْمَانِي،

إِذْ غَسَلْتُ خَطَوَاتِي بِاللَّبَنِ، وَالصَّخْرُ سَكَبَ لِي جَدَاوِلَ زَيْتٍ.

حِينَ كُنْتُ أَخْرُجُ إِلَى الْبَابِ فِي الْقَرْيَةِ، وَأُهَيِّئُ فِي السَّاحَةِ مَجْلِسِي.

رَآنِي الْغِلْمَانُ فَاخْتَبَأُوا، وَالأَشْيَاخُ قَامُوا وَوَقَفُوا.

الْعُظَمَاءُ أَمْسَكُوا عَنِ الْكَلاَمِ، وَوَضَعُوا أَيْدِيَهُمْ عَلَى أَفْوَاهِهِمْ.

صَوْتُ الشُّرَفَاءِ اخْتَفَى، وَلَصِقَتْ أَلْسِنَتُهُمْ بِأَحْنَاكِهِمْ.

لأَنَّ الأُذُنَ سَمِعَتْ فَطَوَّبَتْنِي، وَالْعَيْنَ رَأَتْ فَشَهِدَتْ لِي،

لأَنِّي أَنْقَذْتُ الْمِسْكِينَ الْمُسْتَغِيثَ وَالْيَتِيمَ وَلاَ مُعِينَ لَهُ.

بَرَكَةُ الْهَالِكِ حَلَّتْ عَلَيَّ، وَجَعَلْتُ قَلْبَ الأَرْمَلَةِ يُسَرُّ.

لَبِسْتُ الْبِرَّ فَكَسَانِي. كَجُبَّةٍ وَعَمَامَةٍ كَانَ عَدْلِي.

كُنْتُ عُيُونًا لِلْعُمْيِ، وَأَرْجُلاً لِلْعُرْجِ.

أَبٌ أَنَا لِلْفُقَرَاءِ، وَدَعْوَى لَمْ أَعْرِفْهَا فَحَصْتُ عَنْهَا.

هَشَّمْتُ أَضْرَاسَ الظَّالِمِ، وَمِنْ بَيْنِ أَسْنَانِهِ خَطَفْتُ الْفَرِيسَةَ.

فَقُلْتُ: إِنِّي فِي وَكْرِي أُسَلِّمُ الرُّوحَ، وَمِثْلَ السَّمَنْدَلِ أُكَثِّرُ أَيَّامًا.

أَصْلِي كَانَ مُنْبَسِطًا إِلَى الْمِيَاهِ، وَالطَّلُّ بَاتَ عَلَى أَغْصَانِي.

كَرَامَتِي بَقِيَتْ حَدِيثَةً عِنْدِي، وَقَوْسِي تَجَدَّدَتْ فِي يَدِي.

لِي سَمِعُوا وَانْتَظَرُوا، وَنَصَتُوا عِنْدَ مَشُورَتِي.

بَعْدَ كَلاَمِي لَمْ يُثَنُّوا، وَقَوْلِي قَطَرَ عَلَيْهِمْ.

وَانْتَظَرُونِي مِثْلَ الْمَطَرِ، وَفَغَرُوا أَفْوَاهَهُمْ كَمَا لِلْمَطَرِ الْمُتَأَخِّرِ.

إِنْ ضَحِكْتُ عَلَيْهِمْ لَمْ يُصَدِّقُوا، وَنُورَ وَجْهِي لَمْ يُعَبِّسُوا.

كُنْتُ أَخْتَارُ طَرِيقَهُمْ وَأَجْلِسُ رَأْسًا، وَأَسْكُنُ كَمَلِكٍ فِي جَيْشٍ، كَمَنْ يُعَزِّي النَّائِحِينَ.