Скрыть
11:1
11:5
11:6
11:7
11:8
11:10
11:12
11:18
11:19
11:21
11:22
11:23
11:25
11:28
11:30
11:35
11:36
11:37
11:40
11:44
11:45
11:47
11:48
11:50
11:53
11:54
Церковнославянский (рус)
[Зач. 55.] И бы́сть внегда́ бы́ти Ему́ на мѣ́стѣ нѣ́ко­емъ моля́щуся, [и] я́ко преста́, рече́ нѣ́кiй от­ учени́къ Его́ къ Нему́: Го́споди, научи́ ны моли́тися, я́коже и Иоа́н­нъ научи́ ученики́ своя́.
Рече́ же и́мъ: егда́ мо́литеся, глаго́лите: О́тче на́шъ, и́же на небесѣ́хъ, да святи́т­ся и́мя Твое́: да прiи́детъ Ца́р­ст­вiе Твое́: да бу́детъ во́ля Твоя́, я́ко на небеси́, и на земли́:
хлѣ́бъ на́шъ насу́щный подава́й на́мъ на вся́къ де́нь:
и оста́ви на́мъ грѣхи́ на́шя, и́бо и са́ми оставля́емъ вся́кому должнику́ на́­шему: и не введи́ на́съ во искуше́нiе, но изба́ви на́съ от­ лука́ваго.
И рече́ къ ни́мъ: кто́ от­ ва́съ и́мать дру́га, и и́детъ къ нему́ въ полу́нощи, и рече́тъ ему́: дру́же, да́ждь ми́ взаи́мъ три́ хлѣ́бы:
поне́же дру́гъ прiи́де съ пу́ти ко мнѣ́, и не и́мамъ чесо́ предложи́ти ему́.
И то́й извну́трь от­вѣща́въ рече́тъ: не твори́ ми труды́: уже́ две́ри затворены́ су́ть, и дѣ́ти моя́ со мно́ю на ло́жи су́ть: [и] не могу́ воста́въ да́ти тебѣ́.
Глаго́лю же ва́мъ: а́ще и не да́стъ ему́ воста́въ, зане́ дру́гъ ему́ е́сть: но за безо́чь­ст­во его́, воста́въ да́стъ ему́, ели́ка тре́буетъ.
[Зач. 56.] И А́зъ ва́мъ глаго́лю: проси́те, и да́ст­ся ва́мъ: ищи́те, и обря́щете: толцы́те, и от­ве́рзет­ся ва́мъ:
вся́къ бо прося́й прiе́млетъ, и ищя́й обрѣта́етъ, и толку́щему от­ве́рзет­ся.
Кото́раго же ва́съ отца́ воспро́ситъ сы́нъ хлѣ́ба, еда́ ка́мень пода́стъ ему́? Или́ ры́бы, еда́ въ ры́бы мѣ́сто змiю́ пода́стъ ему́?
Или́ а́ще попро́ситъ яица́, еда́ пода́стъ ему́ ско́рпiю?
А́ще у́бо вы́ зли́ су́ще, умѣ́ете дая́нiя бла́га дая́ти ча́домъ ва́шымъ, ко́льми па́че Оте́цъ, и́же съ небесе́, да́стъ Ду́ха Свята́го прося́щымъ у Него́?
[Зач. 57.] И бѣ́ изгоня́ бѣ́са, и то́й бѣ́ нѣ́мъ: бы́сть же бѣ́су изше́дшу, проглаго́ла нѣмы́й: и диви́шася наро́ди.
Нѣ́цыи же от­ ни́хъ рѣ́ша: о веельзеву́лѣ кня́зи бѣсо́встѣмъ изго́нитъ бѣ́сы.
Друзі́и же искуша́юще, зна́менiя от­ Него́ иска́ху съ небесе́.
О́нъ же вѣ́дый помышле́нiя и́хъ, рече́ и́мъ: вся́ко ца́р­ст­во само́ въ себѣ́ раздѣля́яся, запустѣ́етъ: и до́мъ на до́мъ, па́даетъ.
А́ще же и сатана́ са́мъ въ себѣ́ раздѣли́ся, ка́ко ста́нетъ ца́р­ст­во его́, я́коже глаго́лете, о веельзеву́лѣ изгоня́щя Мя́ бѣ́сы.
А́ще же А́зъ о веельзеву́лѣ изгоню́ бѣ́сы, сы́нове ва́ши о ко́мъ изго́нятъ? Сего́ ра́ди ті́и бу́дутъ ва́мъ судiи́.
А́ще ли же о пе́рстѣ Бо́жiи изгоню́ бѣ́сы, у́бо пости́же на ва́съ Ца́р­ст­вiе Бо́жiе.
Егда́ крѣ́пкiй вооружи́вся храни́тъ сво́й дво́ръ, во смире́нiи {въ ми́рѣ} су́ть имѣ́нiя его́:
егда́ же крѣ́плѣй его́ наше́дъ побѣди́тъ его́, все́ ору́жiе его́ во́зметъ, на не́же упова́­ше, и коры́сть его́ раздае́тъ.
[Зач. 58.] И́же нѣ́сть со Мно́ю, на Мя́ е́сть: и и́же не собира́етъ со Мно́ю, расточа́етъ.
Егда́ [же] нечи́стый ду́хъ изы́детъ от­ человѣ́ка, прехо́дитъ сквоз­ѣ́ безво́дная мѣ́ста, ищя́ поко́я: и не обрѣта́я, глаго́летъ: воз­вращу́ся въ до́мъ мо́й, от­ню́дуже изыдо́хъ.
И при­­ше́дъ обря́щетъ и́ помете́нъ и укра́­шенъ:
тогда́ и́детъ и по́йметъ се́дмь други́хъ духо́въ го́ршихъ себе́, и в­ше́дше живу́тъ ту́: и быва́ютъ послѣ́дняя человѣ́ку тому́ го́рша пе́рвыхъ.
Бы́сть же егда́ глаго́лаше сiя́, воз­дви́гши нѣ́кая жена́ гла́съ от­ наро́да, рече́ Ему́: блаже́но чре́во носи́в­шее Тя́, и сосца́, я́же еси́ сса́лъ.
О́нъ же рече́: тѣ́мже у́бо блаже́ни слы́шащiи сло́во Бо́жiе и храня́щiи е́.
[Зач. 59.] Наро́домъ же собира́ющымся нача́тъ глаго́лати: ро́дъ се́й лука́въ е́сть: зна́менiя и́щетъ, и зна́менiе не да́ст­ся ему́, то́кмо зна́менiе Ио́ны проро́ка:
я́коже бо бы́сть Ио́на зна́менiе Ниневи́томъ, та́ко бу́детъ и Сы́нъ Человѣ́ческiй ро́ду сему́.
Цари́ца ю́жская воста́нетъ на су́дъ съ му́жи ро́да сего́, и осу́дитъ и́хъ: я́ко прiи́де от­ коне́цъ земли́ слы́шати прему́дрость Соломо́нову: и се́ мно́жае Соломо́на здѣ́.
Му́жiе Ниневи́тстiи воста́нутъ на су́дъ съ ро́домъ си́мъ, и осу́дятъ и́: я́ко покая́шася про́повѣдiю Ио́ниною: и се́ мно́жае Ио́ны здѣ́.
Никто́же [у́бо] свѣти́лника вже́гъ, въ скро́вѣ полага́етъ, ни подъ спу́домъ, но на свѣ́щницѣ, да входя́щiи свѣ́тъ ви́дятъ.
[Зач. 60.] Свѣти́лникъ тѣ́лу е́сть о́ко: егда́ у́бо о́ко твое́ про́сто бу́детъ, все́ тѣ́ло твое́ свѣ́тло бу́детъ: егда́ же лука́во бу́детъ, и тѣ́ло твое́ те́мно:
блюди́ у́бо, еда́ свѣ́тъ, и́же въ тебѣ́, тма́ е́сть.
А́ще бо тѣ́ло твое́ все́ свѣ́тло, не имы́й нѣ́кiя ча́сти те́мны, бу́детъ свѣ́тло все́, я́коже егда́ свѣти́лникъ блиста́нiемъ просвѣща́етъ тя́.
Егда́ же глаго́лаше, моля́ше Его́ фарисе́й нѣ́кiй, да обѣ́дуетъ у него́: в­ше́дъ же воз­леже́.
Фарисе́й же ви́дѣвъ диви́ся, я́ко не пре́жде крести́ся {не пе́рвѣе умы́ся} пре́жде обѣ́да.
Рече́ же Госпо́дь къ нему́: ны́нѣ вы́, фарисе́е, внѣ́шняя сткля́ницы и блю́да очища́ете, вну́трен­нее же ва́­ше по́лно грабле́нiя е́сть и лука́в­ст­ва.
Безу́мнiи, не И́же ли сотвори́ внѣ́шнее, и вну́трен­нее сотвори́лъ е́сть?
Оба́че от­ су́щихъ дади́те ми́лостыню: и се́ вся́ чи́ста ва́мъ бу́дутъ.
[Зач. 61.] Но го́ре ва́мъ фарисе́омъ, я́ко одеся́т­ст­вуете от­ мя́твы и пига́на и вся́каго зе́лiя, и мимохо́дите су́дъ и любо­́вь Бо́жiю: сiя́ подоба́­ше сотвори́ти, и о́нѣхъ не оставля́ти.
Го́ре ва́мъ фарисе́омъ, я́ко лю́бите предсѣда́нiя на со́нмищехъ и цѣлова́нiя на то́ржищихъ.
Го́ре ва́мъ, кни́жницы и фарисе́е лицемѣ́ри, я́ко есте́ я́ко гро́би невѣ́доми, и человѣ́цы ходя́щiи верху́ не вѣ́дятъ.
Отвѣща́въ же нѣ́кiй от­ зако́н­никъ рече́ Ему́: Учи́телю, сiя́ глаго́ля, и на́мъ досажда́еши.
О́нъ же рече́: и ва́мъ зако́н­никомъ го́ре, я́ко накла́даете на человѣ́ки бремена́ не удо́бь носи́ма, и са́ми еди́нѣмъ персто́мъ ва́шимъ не при­­каса́етеся бремене́мъ.
[Зач. 62.] Го́ре ва́мъ, я́ко зи́ждете гро́бы проро́къ, отцы́ же ва́ши изби́ша и́хъ.
У́бо свидѣ́тел­ст­вуете и соблаговоли́те дѣло́мъ оте́цъ ва́шихъ: я́ко ті́и у́бо изби́ша и́хъ, вы́ же зи́ждете и́хъ гро́бы.
Сего́ ра́ди и прему́дрость Бо́жiя рече́: послю́ въ ни́хъ {къ ни́мъ} проро́ки и апо́столы, и от­ ни́хъ убiю́тъ и изжену́тъ:
да взы́щет­ся кро́вь всѣ́хъ проро́къ, пролива́емая от­ сложе́нiя мíра, от­ ро́да сего́,
от­ кро́ве А́веля да́же до кро́ве Заха́рiи, поги́бшаго ме́жду олтаре́мъ и хра́момъ: е́й, глаго́лю ва́мъ, взы́щет­ся от­ ро́да сего́.
Го́ре ва́мъ зако́н­никомъ, я́ко взя́сте клю́чь разумѣ́нiя: са́ми не внидо́сте, и входя́щымъ воз­брани́сте.
Глаго́лющу же Ему́ сiя́ къ ни́мъ, нача́ша кни́жницы и фарисе́е бѣ́днѣ {зѣло́} гнѣ́ватися На́нь и преста́ти {вопроша́ти} Его́ о мно́зѣ,
ла́юще Его́ {навѣ́ту­ю­ще На́нь}, и́щуще улови́ти нѣ́что от­ у́стъ Его́, да На́нь воз­глаго́лютъ.
Греческий [Greek (Koine)]
καὶ ἐγένετο ἐν τῷ εἶναι αὐτὸν ἐν τόπῳ τινὶ προ­σευχόμενον ὡς ἐπαύσατο εἶπέν τις τῶν μαθητῶν αὐτοῦ προ­̀ς αὐτόν κύριε δίδαξον ἡμᾶς προ­σεύ­χεσθαι καθὼς καὶ Ἰωάννης ἐδίδαξεν τοὺς μαθητὰς αὐτοῦ
εἶπεν δὲ αὐτοῖς ὅταν προ­σεύ­χησθε λέγετε πάτερ ἁγιασθήτω τὸ ὄνομά σου ἐλθέτω ἡ βασιλεία σου
τὸν ἄρτον ἡμῶν τὸν ἐπι­ούσιον δίδου ἡμῖν τὸ καθ᾿ ἡμέραν
καὶ ἄφες ἡμῖν τὰς ἁμαρτίας ἡμῶν καὶ γὰρ αὐτοὶ ἀφίομεν παν­τὶ ὀφείλον­τι ἡμῖν καὶ μὴ εἰσενέγκῃς ἡμᾶς εἰς πειρασμόν
καὶ εἶπεν προ­̀ς αὐτούς τίς ἐξ ὑμῶν ἕξει φίλον καὶ πορεύ­­σε­ται προ­̀ς αὐτὸν μεσονυκτίου καὶ εἴπῃ αὐτῷ φίλε χρῆσόν μοι τρεῖς ἄρτους
ἐπειδὴ φίλος μου παρεγένετο ἐξ ὁδοῦ προ­́ς με καὶ οὐκ ἔχω ὃ παρα­θήσω αὐτῷ
κἀκεῖνος ἔσωθεν ἀπο­κριθεὶς εἴπῃ μή μοι κόπους πάρεχε ἤδη ἡ θύρα κέκλεισται καὶ τὰ παιδία μου μετ᾿ ἐμοῦ εἰς τὴν κοίτην εἰσίν οὐ δύναμαι ἀναστὰς δοῦναί σοι
λέγω ὑμῖν εἰ καὶ οὐ δώσει αὐτῷ ἀναστὰς δια­̀ τὸ εἶναι φίλον αὐτοῦ δια­́ γε τὴν ἀναίδειαν αὐτοῦ ἐγερθεὶς δώσει αὐτῷ ὅσων χρῄζει
κἀγὼ ὑμῖν λέγω αἰτεῖτε καὶ δοθή­σε­ται ὑμῖν ζητεῖτε καὶ εὑρήσετε κρούετε καὶ ἀνοιγή­σε­ται ὑμῖν
πᾶς γὰρ ὁ αἰτῶν λαμβάνει καὶ ὁ ζητῶν εὑρίσκει καὶ τῷ κρούον­τι ἀνοιγή­σε­ται
τίνα δὲ ἐξ ὑμῶν τὸν πατέρα αἰτήσει ὁ υἱὸς ἰχθύν καὶ ἀν­τὶ ἰχθύος ὄφιν αὐτῷ ἐπι­δώσει
ἢ καὶ αἰτήσει ᾠόν ἐπι­δώσει αὐτῷ σκορπίον
εἰ οὖν ὑμεῖς πονηροὶ ὑπάρχον­τες οἴδατε δόματα ἀγαθὰ διδόναι τοῖς τέκνοις ὑμῶν πόσῳ μᾶλλον ὁ πατὴρ ὁ ἐξ οὐρανοῦ δώσει πνεῦμα ἅγιον τοῖς αἰτοῦσιν αὐτόν
καὶ ἦν ἐκβάλλων δαιμόνιον καὶ αὐτὸ ἦν κωφόν ἐγένετο δὲ τοῦ δαιμονίου ἐξελθόν­τος ἐλάλησεν ὁ κωφός καὶ ἐθαύμασαν οἱ ὄχλοι
τινὲς δὲ ἐξ αὐτῶν εἶπον ἐν Βεελζεβοὺλ τῷ ἄρχον­τι τῶν δαιμονίων ἐκβάλλει τὰ δαιμόνια
ἕτεροι δὲ πειράζον­τες σημεῖον ἐξ οὐρανοῦ ἐζήτουν παρ᾿ αὐτοῦ
αὐτὸς δὲ εἰδὼς αὐτῶν τὰ δια­νοήματα εἶπεν αὐτοῖς πᾶσα βασιλεία ἐφ᾿ ἑαυτὴν δια­μερισθεῖσα ἐρημοῦται καὶ οἶκος ἐπι­̀ οἶκον πίπτει
εἰ δὲ καὶ ὁ Σατανᾶς ἐφ᾿ ἑαυτὸν διεμερίσθη πῶς σταθή­σε­ται ἡ βασιλεία αὐτοῦ ὅτι λέγετε ἐν Βεελζεβοὺλ ἐκβάλλειν με τὰ δαιμόνια
εἰ δὲ ἐγὼ ἐν Βεελζεβοὺλ ἐκβάλλω τὰ δαιμόνια οἱ υἱοὶ ὑμῶν ἐν τίνι ἐκβάλλουσιν δια­̀ τοῦτο αὐτοὶ ὑμῶν κριταὶ ἔσον­ται
εἰ δὲ ἐν δακτύλῳ θεοῦ ἐγὼ ἐκβάλλω τὰ δαιμόνια ἄρα ἔφθασεν ἐφ᾿ ὑμᾶς ἡ βασιλεία τοῦ θεοῦ
ὅταν ὁ ἰσχυρὸς καθωπλισμένος φυλάσ­σῃ τὴν ἑαυτοῦ αὐλήν ἐν εἰρήνῃ ἐστὶν τὰ ὑπάρχον­τα αὐτοῦ
ἐπὰν δὲ ἰσχυρότερος αὐτοῦ ἐπελθὼν νικήσῃ αὐτόν τὴν πανοπλίαν αὐτοῦ αἴρει ἐφ᾿ ᾗ ἐπεποίθει καὶ τὰ σκῦλα αὐτοῦ δια­δίδωσιν
ὁ μὴ ὢν μετ᾿ ἐμοῦ κατ᾿ ἐμοῦ ἐστιν καὶ ὁ μὴ συν­άγων μετ᾿ ἐμοῦ σκορπίζει
ὅταν τὸ ἀκάθαρτον πνεῦμα ἐξέλθῃ ἀπο­̀ τοῦ ἀνθρώπου διέρχεται δι᾿ ἀνύδρων τόπων ζητοῦν ἀνάπαυσιν καὶ μὴ εὑρίσκον τότε λέγει ὑποστρέψω εἰς τὸν οἶκόν μου ὅθεν ἐξῆλθον
καὶ ἐλθὸν εὑρίσκει σεσαρωμένον καὶ κεκοσμημένον
τότε πορεύ­εται καὶ παρα­λαμβάνει ἕτερα πνεύ­ματα πονηρότερα ἑαυτοῦ ἑπτά καὶ εἰσελθόν­τα κατοικεῖ ἐκεῖ καὶ γίνεται τὰ ἔσχατα τοῦ ἀνθρώπου ἐκείνου χείρονα τῶν πρώτων
ἐγένετο δὲ ἐν τῷ λέγειν αὐτὸν ταῦτα ἐπάρασά τις φωνὴν γυνὴ ἐκ τοῦ ὄχλου εἶπεν αὐτῷ μακαρία ἡ κοιλία ἡ βαστάσασά σε καὶ μαστοὶ οὓς ἐθήλασας
αὐτὸς δὲ εἶπεν μενοῦν μακάριοι οἱ ἀκούον­τες τὸν λόγον τοῦ θεοῦ καὶ φυλάσ­σον­τες
τῶν δὲ ὄχλων ἐπαθροιζομένων ἤρξατο λέγειν ἡ γενεὰ αὕτη γενεὰ πονηρά ἐστιν σημεῖον ζητεῖ καὶ σημεῖον οὐ δοθή­σε­ται αὐτῇ εἰ μὴ τὸ σημεῖον Ἰωνᾶ
καθὼς γὰρ ἐγένετο Ἰωνᾶς τοῖς Νινευίταις σημεῖον οὕτως ἔσται καὶ ὁ υἱὸς τοῦ ἀνθρώπου τῇ γενεᾷ ταύτῃ
βασίλισ­σα νότου ἐγερθή­σε­ται ἐν τῇ κρίσει μετὰ τῶν ἀνδρῶν τῆς γενεᾶς ταύτης καὶ κατα­κρινεῖ αὐτούς ὅτι ἦλθεν ἐκ τῶν περάτων τῆς γῆς ἀκοῦσαι τὴν σοφίαν Σολομῶνος καὶ ἰδοὺ πλεῖον Σολομῶνος ὧδε
ἄνδρες Νινευῖται ἀναστήσον­ται ἐν τῇ κρίσει μετὰ τῆς γενεᾶς ταύτης καὶ κατα­κρινοῦσιν αὐτήν ὅτι μετενόησαν εἰς τὸ κήρυγμα Ἰωνᾶ καὶ ἰδοὺ πλεῖον Ἰωνᾶ ὧδε
οὐδεὶς λύχνον ἅψας εἰς κρύπτην τίθησιν οὐδὲ ὑπὸ τὸν μόδιον ἀλλ᾿ ἐπι­̀ τὴν λυχνίαν ἵνα οἱ εἰσπορευόμενοι τὸ φῶς βλέπωσιν
ὁ λύχνος τοῦ σώματός ἐστιν ὁ ὀφθαλμός σου ὅταν ὁ ὀφθαλμός σου ἁπλοῦς ᾖ καὶ ὅλον τὸ σῶμά σου φωτεινόν ἐστιν ἐπὰν δὲ πονηρὸς ᾖ καὶ τὸ σῶμά σου σκοτεινόν
σκόπει οὖν μὴ τὸ φῶς τὸ ἐν σοὶ σκότος ἐστίν
εἰ οὖν τὸ σῶμά σου ὅλον φωτεινόν μὴ ἔχον μέρος τι σκοτεινόν ἔσται φωτεινὸν ὅλον ὡς ὅταν ὁ λύχνος τῇ ἀστραπῇ φωτίζῃ σε
ἐν δὲ τῷ λαλῆσαι ἐρωτᾷ αὐτὸν Φαρισαῖος ὅπως ἀριστήσῃ παρ᾿ αὐτῷ εἰσελθὼν δὲ ἀνέπεσεν
ὁ δὲ Φαρισαῖος ἰδὼν ἐθαύμασεν ὅτι οὐ πρῶτον ἐβαπτίσθη προ­̀ τοῦ ἀρίστου
εἶπεν δὲ ὁ κύριος προ­̀ς αὐτόν νῦν ὑμεῖς οἱ Φαρισαῖοι τὸ ἔξωθεν τοῦ ποτηρίου καὶ τοῦ πίνακος καθαρίζετε τὸ δὲ ἔσωθεν ὑμῶν γέμει ἁρπαγῆς καὶ πονηρίας
ἄφρονες οὐχ ὁ ποιήσας τὸ ἔξωθεν καὶ τὸ ἔσωθεν ἐποίησεν
πλη­̀ν τὰ ἐνόν­τα δότε ἐλεημοσύνην καὶ ἰδοὺ πάν­τα καθαρὰ ὑμῖν ἐστιν
ἀλλὰ οὐαὶ ὑμῖν τοῖς Φαρισαίοις ὅτι ἀπο­δεκατοῦτε τὸ ἡδύοσμον καὶ τὸ πήγανον καὶ πᾶν λάχανον καὶ παρέρχεσθε τὴν κρίσιν καὶ τὴν ἀγάπην τοῦ θεοῦ ταῦτα δὲ ἔδει ποιῆσαι κἀκεῖνα μὴ παρεῖναι
οὐαὶ ὑμῖν τοῖς Φαρισαίοις ὅτι ἀγαπᾶτε τὴν πρωτοκαθεδρίαν ἐν ταῖς συν­αγωγαῖς καὶ τοὺς ἀσπασμοὺς ἐν ταῖς ἀγοραῖς
οὐαὶ ὑμῖν ὅτι ἐστὲ ὡς τὰ μνημεῖα τὰ ἄδηλα καὶ οἱ ἄνθρωποι οἱ περιπατοῦν­τες ἐπάνω οὐκ οἴδασιν
ἀπο­κριθεὶς δέ τις τῶν νομικῶν λέγει αὐτῷ διδάσκαλε ταῦτα λέγων καὶ ἡμᾶς ὑβρίζεις
ὁ δὲ εἶπεν καὶ ὑμῖν τοῖς νομικοῖς οὐαί ὅτι φορτίζετε τοὺς ἀνθρώπους φορτία δυσβάστακτα καὶ αὐτοὶ ἑνὶ τῶν δακτύλων ὑμῶν οὐ προ­σψαύετε τοῖς φορτίοις
οὐαὶ ὑμῖν ὅτι οἰκοδομεῖτε τὰ μνημεῖα τῶν προ­φητῶν οἱ δὲ πατέρες ὑμῶν ἀπέκτειναν αὐτούς
ἄρα μάρτυρές ἐστε καὶ συν­ευδοκεῖτε τοῖς ἔργοις τῶν πατέρων ὑμῶν ὅτι αὐτοὶ μὲν ἀπέκτειναν αὐτοὺς ὑμεῖς δὲ οἰκοδομεῖτε
δια­̀ τοῦτο καὶ ἡ σοφία τοῦ θεοῦ εἶπεν ἀπο­στελῶ εἰς αὐτοὺς προ­φήτας καὶ ἀπο­στόλους καὶ ἐξ αὐτῶν ἀπο­κτενοῦσιν καὶ διώξουσιν
ἵνα ἐκζητηθῇ τὸ αἷμα πάν­των τῶν προ­φητῶν τὸ ἐκκεχυμένον ἀπο­̀ κατα­βολῆς κόσμου ἀπο­̀ τῆς γενεᾶς ταύτης
ἀπο­̀ αἵμα­τος Ἅβελ ἕως αἵμα­τος Ζαχαρίου τοῦ ἀπο­λο­μέ­νου μεταξὺ τοῦ θυσιαστηρίου καὶ τοῦ οἴκου ναί λέγω ὑμῖν ἐκζητηθή­σε­ται ἀπο­̀ τῆς γενεᾶς ταύτης
οὐαὶ ὑμῖν τοῖς νομικοῖς ὅτι ἤρατε τὴν κλεῖδα τῆς γνώσεως αὐτοὶ οὐκ εἰσήλθατε καὶ τοὺς εἰσερχο­μέ­νους ἐκωλύσατε
κἀκεῖθεν ἐξελθόν­τος αὐτοῦ ἤρξαν­το οἱ γραμματεῖς καὶ οἱ Φαρισαῖοι δεινῶς ἐνέχειν καὶ ἀπο­στοματίζειν αὐτὸν περὶ πλειόνων
ἐνεδρεύ­ον­τες αὐτὸν θηρεῦσαί τι ἐκ τοῦ στόμα­τος αὐτοῦ
Рўзе Ў дар ҷое дуо мегуфт, ва ҳангоме ки тамом кард, яке аз шогирдонаш ба Ў гуфт: “Худовандо! Дуо гуфтанро ба мо ёд деҳ, чунон ки Яҳьё низ ба шогирдонаш ёд додааст“.
Ба онҳо гуфт: „Вақте ки дуо мегўед, чунин бигўед: ́Эй Падари мо, ки дар осмонӣ! Исми Ту муқаддас бод; Малакути Ту биёяд; иродаи Ту, чунон ки дар осмон аст, дар замин ҳам ба амал ояд;
Ризқу рўзии моро ҳар рўз ба мо бидеҳ;
Ва гуноҳҳои моро биомурз, зеро ки мо низ ба ҳар қарздори мо мебахшем; ва моро ба озмоиш дучор накун, балки моро аз иблис раҳоӣ деҳ́„.
Ва ба онҳо гуфт: “Фаразан, яке аз шумо, ки дўст дошта бошад, нисфи шаб пеши ў омада, гўяд: ́Эй дўст! Ба ман се то нон қарз деҳ,
Зеро ки як дўстам аз роҳ назди ман даромадааст, ва ман чизе надорам, ки пешаш бимонам́;
Ва ў аз дарун дар ҷавоби вай гўяд: ́Маро ташвиш надеҳ; дари хонаам баста, ва бачаҳоям бо ман дар ҷогаҳ хобидаанд; наметавонам бархоста, ба ту чизе диҳам́,
Ба шумо мегўям, ки ҳар чанд аз рўи дўсти бархоста ба вай надиҳад ҳам, лекин ба сабаби шилқинии вай бархоста, ҳар қадар, ки пурсад, ба вай хоҳад дод“.
„Ва Ман ба шумо мегўям: биталабед, ба шумо дода хоҳад шуд; биҷўед, хоҳед ёфт; дарро бикўбед, он ба рўятон кушода хоҳад шуд;
Зеро ҳар кӣ биталабад, мегирад, ва ҳар кӣ биҷўяд, меёбад, ва ҳар кӣ дарро бикўбад, он ба рўяш кушода мешавад“.
Ва кист аз шумо, ки падар бошад, ва писараш аз ў нон биталабад, ва санге ба вай бидиҳад? Ё моҳӣ биталабад, ва ў ва ҷои моҳӣ, море ба вай бидиҳад?
Ё, агар тухме биталабад, каждуме ба вай бидиҳад?
Пас, агар шумо, ки шарир ҳастед, ба фарзандони худ додани инъомҳои некро медониста бошед, пас Падари шумо, ки дар осмон аст, чанд маротиба зиёдтар ба онҳое ки аз Ў металабанд, Рўҳулқудсро хоҳад дод“.
Боре Ў як девро, ки гунг буд, берун кард; ва ҳангоме ки дев берун шуд, гунг ба гап даромад, ва мардум дар ҳайрат монданд.
Лекин баъзе аз онҳо гуфтанд: “Ў девҳоро ба воситаи Баал- Забул, калони девҳо, берун мекунад“.
Ва дигарон, озмуданӣ шуда, аз Ў аломати осмонӣ талаб мекарданд.
Вале Ў фикру хаёли онҳоро дарьёфта, ба онҳо гуфт: “Ҳар салтанате ки бар зидди худ аз ҳам ҷудо шавад, рў ба харобӣ меоварад, ва ҳар хонае ки аз ҳам ҷудо шавад, фурў меғалтад.
Ва агар шайтон низ аз ҳам ҷудо шавад, салтанати вай чӣ гуна устувор истода метавонад? Зеро шумо мегўед, ки Ман девҳоро ба воситаи Баал- Забул берун мекунам.
Агар Ман девҳоро ба воситаи Баал- Забул берун мекарда бошам, писарони шумо онҳоро ба воситаи кӣ берун мекунанд? Бинобар ин онҳо довари шумо хоҳанд шуд.
Лекин агар Ман девҳоро бо ангушти Худо берун мекарда бошам, пас Малакути Худо ба шумо омада расидааст.
Вақте ки Марди пурзўр хонаи худро бо яроқ нигоҳбинӣ мекунад, дороии вай дар амон аст,
Вале вақте ки шахси аз вай пурзўртар ба вай ҳуҷум карда, ғолиб мебарояд, он гоҳ тамоми яроқи вайро ки ба он умед баста буд, кашида мегирад ва дороии вайро ба тороҷ медиҳад“.
„Ҳар кӣ бо Ман нест, ба Ман муқобил аст; ва ҳар кӣ бо Ман ҷамъ намекунад, вай пароканда мекунад“.
Вақте ки рўҳи палид аз одам берун меояд, дар ҷустуҷўи роҳат дар ҷойҳои беоб гардиш мекунад ва, чун наёфт, мегўяд: “Ба хонаи худ, ки аз он берун омадам, бармегардам“.
„Ва гашта омада, онро ҷорўбзада ва ороста меёбад;
Он гоҳ рафта, ҳафт рўҳи дигари аз худаш бадтарро ҳамроҳи худ меоварад, ва дохил шуда дар он ҷо зиндагӣ мекунанд; ва анҷоми он шахс бадтар аз аввалаш мешавад“.
Ҳангоме ки Ў ин суханонро мегуфт, як зан аз байни мардум овозашро баланд карда, ба Ў гуфт: “Хушо шикаме ки Туро ҳамл кардааст, ва пистонҳое ки Туро шир додааст!“
Лекин Ў гуфт: “Хушо онҳое ки каломи Худоро мешунаванд ва онро риоя мекунанд“.
Вақте ки мардум бештар ҷамъ омадан гирифтанд, Ў ба сухан оғоз карда, гуфт: “Ин насл насли шарир аст; вай аломате металабад, ва ба вай ҷуз аломати Юнуси набӣ, аломате дода нахоҳад шуд;
Зеро, чунон ки Юнус аломате барои мардуми Ниневе буд, ҳамчунин Писари Одам низ барои ин насл хоҳад буд“.
Маликаи Ҷануб дар рўзи доварӣ бо мардуми ин насл бархоста, онҳоро маҳкум хоҳад кард, зеро ки вай барои шунидани ҳикмати Сулаймон аз ақсои замин омада буд; ва инак, дар ин ҷо аз Сулаймон бузургтар аст“.
„Мардуми Ниневе дар рўзи доварӣ бо ин насл бархоста, онро маҳкум хоҳад кард, зеро ки онҳо аз мавъизаи Юнус тавба карданд; ва инак, дар ин ҷо аз Юнус бузург аст“.
„Ҳеҷ кас шамъро даргиронда, дар ҷои ниҳоне ё дар зери зарфе намегузорад, балки бар шамъдон мегузорад, то онҳое ки ба хона мадароянд, рўшноиро бубинанд.
Чароғи бадан чашм аст; пас, агар чашмат солим бошад, тамоми баданат низ равшан хоҳад буд; аммо агар хира бошад, баданат низ торик хоҳад буд“.
Пас, ҳазар намо: мабодо нуре ки дар туст, зулмот бошад.
Вале агар баданат комилан равшан буда, ҳеҷ як қисми торики надошта бошад, он тамоман нуронӣ хоҳад буд, ба монанди он ки чароғе бо дурахши худ туро мунаввар карда бошад.
Вақте ки Ў ин суханонро гуфт, як фарисӣ Ўро ба хонаи худ барои хўрок таклиф кард; Ў омада, назди суфра нишаст.
Фарисӣ чун дид, ки Ў пеш аз хўрок даст нашуст, мутааҷҷиб шуд.
Лекин Худованд ба вай гуфт: “Ҳоло шумо, эй фарисиён, беруни пиёла ва табақро тоза мекунед, аммо даруни шумо аз дуздӣ ва шарорат пур аст.
Эй беақлон! Оё Ҳамон ки берунро офаридааст, дарунро низ наофаридааст?
Беҳтар аст, ки аз он чи доред, садақа диҳед, он гоҳ ҳама чиз барои шумо тоза хоҳад буд.
Аммо вой баар ҳоли шумо, эй фарисиён, ки аз наъно, садоб ва ҳар навъ сабзавот ушр медиҳед, вале ба адолат ва муҳаббати Худо беэътиноӣ макунед; мебоист онҳоро ба ҷо оварда, инҳоро низ тарк намекардед.
Вой бар ҳоли шумо, эй фарисиён, ки дўст медоред дар куништҳо болонишин бошед ва дар кўчаю бозорҳо салому тарикҳо бишнавед.
Вой бар ҳоли шумо, эй китобдонон ва фирисиёни риёкор, ки шумо ба қабрҳои аз назар пинҳон монанд ҳастед, ки мардум дар болои онҳо роҳ мераванд ва инро намедонанд“.
Дар ҷавоб яке аз шариатдонон ба Ў гуфт: “Эй Устод! Бо ин суханонат моро низ таҳқир мекунӣ“.
Аммо Ў гуфт: “Вой бар ҳоли шумо низ, эй шариатдонон, ки борҳои душворро бар дўши мардум мегузоред, лекин худатон як ангуштро ҳам ба он борҳо намерасонед.
Вой бар ҳоли шумо, ки мақбараҳои анбиёро бино мекунед, ва ҳол он ки падарони шумо онҳоро куштаанд;
Бо ҳамин шумо шоҳид ва шарики аъмоли падарони худ мегардед, зеро ки онҳо анбиёро куштанд, ва шумо мақбараҳошонро бино мекунед“.
Барои ҳамин ҳам ҳикмати Худо гуфтааст: “Ба наздашон анбиё ва ҳаввориёнро мефиристам, ва аз онҳо баъзеро хоҳанд кушт, ва баъзеро таъқиб хоҳанд кард;
То ки хуни тамоми анбиё, ки аз аввали офариниши ҷаҳон рехта шудааст, ба гардани ин насл гузошта шавад:
Аз хуни Ҳобил то хуни Закарьё, ки дар миёни қурбонгоҳ ва маъбад кушта шудааст“. Оре, ба шумо мегўям, ки он ба гардани ин насл гузошта хоҳад шуд.
„Вой бар ҳоли шумо, эй шариатдонон, ки шумо калиди донишро гирифтаед, худатон надаромадед, ва ба онҳое ки даромадан хостанд, монеъ шудед“
Вақте ки Ў ин суханонро ба онҳо мегуфт, китобдонон ва фирисиён бошиддат Ўро фишор дода, боз бисьёр чизҳо аз Ў пурсидан гирифтанд.
Ва мунтазир буданд, то ки аз забонаш чизе бишнаванду Ўро айбдор кунанд.
Толкования стиха Скопировать ссылку Скопировать текст Добавить в избранное
Библ. энциклопедия Библейский словарь Словарь библ. образов Практическая симфония
Цитата из Библии каждое утро
TG: t.me/azbible
Viber: vb.me/azbible