Азбука веры » Би́блия » От Луки́ » гл.15

От Луки́, Глава 15

Толкования

Толкования главы

15:1

15:2

15:3

15:4

см.:Мф.18:12;

15:5

15:6

15:7

15:8

15:9

15:10

15:11

15:12

15:13

15:14

15:15

15:16

15:17

15:18

15:19

15:20

15:21

15:22

15:23

15:24

см.:Еф.2:1;Еф.5:14;Кол.2:13;Откр.3:1;

15:25

15:26

15:27

15:28

15:29

15:30

15:31

15:32

Церковнославянский (рус)

[Зач. 78.] Бя́ху же приближа́ющеся къ Нему́ вси́ мы́тарiе и грѣ́шницы, послу́шати Его́.

И ропта́ху фарисе́е и кни́жницы, глаго́люще, я́ко Се́й грѣ́шники прiе́млетъ и съ ни́ми я́стъ.

Рече́ же къ ни́мъ при́тчу сiю́, глаго́ля:

кі́й человѣ́къ от ва́съ имы́й сто́ ове́цъ, и погу́бль еди́ну от ни́хъ, не оста́витъ ли девяти́десяти и девяти́ въ пусты́ни, и и́детъ вслѣ́дъ поги́бшiя, до́ндеже обря́щетъ ю́?

И обрѣ́тъ возлага́етъ на ра́мѣ свои́ ра́дуяся:

и прише́дъ въ до́мъ, созыва́етъ дру́ги и сосѣ́ды, глаго́ля и́мъ: ра́дуйтеся со мно́ю, я́ко обрѣто́хъ овцу́ мою́ поги́бшую.

Глаго́лю ва́мъ, я́ко та́ко ра́дость бу́детъ на небеси́ о еди́номъ грѣ́шницѣ ка́ющемся, не́жели о девяти́десятихъ и девяти́ пра́ведникъ, и́же не тре́буютъ покая́нiя.

Или́ ка́я жена́ иму́щи де́сять дра́хмъ, а́ще погуби́тъ дра́хму еди́ну, не вжига́етъ ли свѣти́лника, и помете́тъ хра́мину, и и́щетъ прилѣ́жно, до́ндеже обря́щетъ?

И обрѣ́тши созыва́етъ други́ни и сосѣ́ды, глаго́лющи: ра́дуйтеся со мно́ю, я́ко обрѣто́хъ дра́хму поги́бшую.

Та́ко, глаго́лю ва́мъ, ра́дость быва́етъ предъ А́нгелы Бо́жiими о еди́номъ грѣ́шницѣ ка́ющемся.

[Зач. 79.] Рече́ же: человѣ́къ нѣ́кiй имѣ́ два́ сы́на:

и рече́ юнѣ́йшiй ею́ {от ни́хъ} отцу́: о́тче, да́ждь ми́ досто́йную ча́сть имѣ́нiя. И раздѣли́ и́ма имѣ́нiе.

И не по мно́зѣхъ дне́хъ собра́въ все́ мні́й сы́нъ, отъи́де на страну́ дале́че, и ту́ расточи́ имѣ́нiе свое́, живы́й блу́дно.

Изжи́вшу же ему́ все́, бы́сть гла́дъ крѣ́покъ на странѣ́ то́й, и то́й нача́тъ лиша́тися.

И ше́дъ прилѣпи́ся еди́ному от жи́тель тоя́ страны́: и посла́ его́ на се́ла своя́ пасти́ свинiя́.

И жела́ше насы́тити чре́во свое́ от роже́цъ, я́же ядя́ху свинiя́: и никто́же дая́ше ему́.

Въ себе́ же прише́дъ, рече́: коли́ко нае́мникомъ отца́ моего́ избыва́ютъ хлѣ́бы, а́зъ же гла́домъ ги́блю?

Воста́въ иду́ ко отцу́ моему́, и реку́ ему́: о́тче, согрѣши́хъ на небо и предъ тобо́ю,

и уже́ нѣ́смь досто́инъ нарещи́ся сы́нъ тво́й? сотвори́ мя я́ко еди́наго от нае́мникъ твои́хъ.

И воста́въ и́де ко отцу́ своему́. Еще́ же ему́ дале́че су́щу, узрѣ́ его́ оте́цъ его́, и ми́лъ ему́ бы́сть, и те́къ нападе́ на вы́ю его́, и облобыза́ его́.

Рече́ же ему́ сы́нъ: о́тче, согрѣши́хъ на небо и предъ тобо́ю, и уже́ нѣ́смь досто́инъ нарещи́ся сы́нъ тво́й.

Рече́ же оте́цъ къ рабо́мъ свои́мъ: изнеси́те оде́жду пе́рвую и облецы́те его́, и дади́те пе́рстень на ру́ку его́ и сапоги́ на но́зѣ:

и приве́дше теле́цъ упита́нный заколи́те, и я́дше весели́мся:

я́ко сы́нъ мо́й се́й ме́ртвъ бѣ́, и оживе́: и изги́блъ бѣ́, и обрѣ́теся. И нача́ша весели́тися.

Бѣ́ же сы́нъ его́ ста́рѣй на селѣ́: и я́ко гряды́й прибли́жися къ до́му, слы́ша пѣ́нiе и ли́ки:

и призва́въ еди́наго от о́трокъ, вопроша́ше: что́ [у́бо] сiя́ су́ть?

О́нъ же рече́ ему́, я́ко бра́тъ тво́й прiи́де: и закла́ оте́цъ тво́й телца́ упита́нна, я́ко здра́ва его́ прiя́тъ.

Разгнѣ́вася же, и не хотя́ше вни́ти. Оте́цъ же его́ изше́дъ моля́ше его́.

О́нъ же отвѣща́въ рече́ отцу́: се́ толи́ко лѣ́тъ рабо́таю тебѣ́, и николи́же за́повѣди твоя́ преступи́хъ, и мнѣ́ николи́же да́лъ еси́ козля́те, да со дру́ги свои́ми возвесели́лся бы́хъ:

егда́ же сы́нъ тво́й се́й, изъяды́й твое́ имѣ́нiе съ любодѣ́йцами, прiи́де, закла́лъ еси́ ему́ телца́ пито́маго.

О́нъ же рече́ ему́: ча́до, ты́ всегда́ со мно́ю еси́ и вся́ моя́ твоя́ су́ть:

возвесели́тижеся и возра́довати подоба́ше, я́ко бра́тъ тво́й се́й ме́ртвъ бѣ́, и оживе́: и изги́блъ бѣ́, и обрѣ́теся.

Украинский (Огієнко)

Наближались до Нього всі митники й грішники, щоб послухати Його.

Фарисеї ж та книжники нарікали й казали: Приймає Він грішників та з ними їсть.

А Він їм розповів оцю притчу, говорячи:

Котрий з вас чоловік, мавши сотню овець і загубивши одну з них, не покине в пустині тих дев́ятидесяти й дев́яти, та й не піде шукати загинулої, аж поки не знайде її?

А знайшовши, кладе на рамена свої та радіє.

І, прийшовши додому, скликає він друзів і сусідів, та й каже до них: Радійте зо мною, бо знайшов я вівцю свою тую загублену.

Говорю вам, що так само на небі радітимуть більш за одного грішника, що кається, аніж за дев́ятдесятьох і дев́ятьох праведників, що не потребують покаяння!…

Або яка жінка, що має десять драхм, коли згубить драхму одну, не засвічує світла, і не мете хати, і не шукає уважно, аж поки не знайде?

А знайшовши, кличе приятельок та сусідок та каже: Радійте зо мною, бо знайшла я загублену драхму!

Так само, кажу вам, радість буває в Божих Анголів за одного грішника, який кається.

І Він оповів: У чоловіка одного було два сини.

І молодший із них сказав батькові: Дай мені, батьку, належну частину маєтку!
І той поділив поміж ними маєток.

А по небагатьох днях зібрав син молодший усе, та й подавсь до далекого краю, і розтратив маєток свій там, живучи марнотратно.

А як він усе прожив, настав голод великий у тім краї, і він став бідувати.

І пішов він тоді і пристав до одного з мешканців тієї землі, а той вислав його на поля свої пасти свиней.

І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому.

Тоді він спам́ятався й сказав: Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину!

Устану, і піду я до батька свого, та й скажу йому: Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе…

Недостойний я вже зватись сином твоїм;
прийми ж мене, як одного з своїх наймитів…

І, вставши, пішов він до батька свого.
А коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його!

І озвався до нього той син: Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм…

А батько рабам своїм каже: Принесіть негайно одежу найкращу, і його зодягніть, і персня подайте на руку йому, а сандалі на ноги.

Приведіть теля відгодоване та заколіть, будемо їсти й радіти,

бо цей син мій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся!
І почали веселитись вони.

А син старший його був на полі.
І коли він ішов й наближався до дому, почув музики та танці.

І покликав одного зо слуг, та й спитав: Що це таке?

А той каже йому: То вернувся твій брат, і твій батько звелів заколоти теля відгодоване, бож здоровим його він прийняв.

І розгнівався той, і ввійти не хотів.
Тоді вийшов батько його й став просити його.

А той відповів і до батька сказав: Ото, стільки років служу я тобі, і ніколи наказу твого не порушив, ти ж ніколи мені й козеняти не дав, щоб із приятелями своїми потішився я…

Коли ж син твій вернувся оцей, що проїв твій маєток із блудницями, ти для нього звелів заколоти теля відгодоване…

І сказав він йому: Ти завжди зо мною, дитино, і все моє то твоє!

Веселитись та тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся!

Латинский (Nova Vulgata)

Erant autem appropinquan tes ei omnes publicani et pec catores, ut audirent illum.

Et murmurabant pharisaei et scribae dicentes: «Hic peccatores recipit et manducat cum illis».

Et ait ad illos parabolam istam dicens:

«Quis ex vobis homo, qui habet centum oves et si perdiderit unam ex illis, nonne dimittit nonaginta novem in deserto et vadit ad illam, quae perierat, donec inveniat illam?

Et cum invenerit eam, imponit in umeros suos gaudens

et veniens domum convocat amicos et vicinos dicens illis: "Congratulamini mihi, quia inveni ovem meam, quae perierat".

Dico vobis: Ita gaudium erit in caelo super uno peccatore paenitentiam agente quam super nonaginta novem iustis, qui non indigent paenitentia.

Aut quae mulier habens drachmas decem, si perdiderit drachmam unam, nonne accendit lucernam et everrit domum et quaerit diligenter, donec inveniat?

Et cum invenerit, convocat amicas et vicinas dicens: "Congratulamini mihi, quia inveni drachmam, quam perdideram".

Ita dico vobis: Gaudium fit coram angelis Dei super uno peccatore paenitentiam agente».

Ait autem: «Homo quidam habebat duos filios.

Et dixit adulescentior ex illis patri: "Pater, da mihi portionem substantiae, quae me contingit". Et divisit illis substantiam.

Et non post multos dies, congregatis omnibus, adulescentior filius peregre profectus est in regionem longinquam et ibi dissipavit substantiam suam vivendo luxuriose.

Et postquam omnia consummasset, facta est fames valida in regione illa, et ipse coepit egere.

Et abiit et adhaesit uni civium regionis illius, et misit illum in villam suam, ut pasceret porcos;

et cupiebat saturari de siliquis, quas porci manducabant, et nemo illi dabat.

In se autem reversus dixit: "Quanti mercennarii patris mei abundant panibus, ego autem hic fame pereo.

Surgam et ibo ad patrem meum et dicam illi: Pater, peccavi in caelum et coram te

et iam non sum dignus vocari filius tuus; fac me sicut unum de mercennariis tuis".

Et surgens venit ad patrem suum. Cum autem adhuc longe esset, vidit illum pater ipsius et misericordia motus est et accurrens cecidit supra collum eius et osculatus est illum.

Dixitque ei filius: "Pater, peccavi in caelum et coram te; iam non sum dignus vocari filius tuus".

Dixit autem pater ad servos suos: "Cito proferte stolam primam et induite illum et date anulum in manum eius et calceamenta in pedes

et adducite vitulum saginatum, occidite et manducemus et epulemur,

quia hic filius meus mortuus erat et revixit, perierat et inventus est". Et coeperunt epulari.

Erat autem filius eius senior in agro et, cum veniret et appropinquaret domui, audivit symphoniam et choros

et vocavit unum de servis et interrogavit quae haec essent.

Isque dixit illi: "Frater tuus venit, et occidit pater tuus vitulum saginatum, quia salvum illum recepit".

Indignatus est autem et nolebat introire. Pater ergo illius egressus coepit rogare illum.

At ille respondens dixit patri suo: "Ecce tot annis servio tibi et numquam mandatum tuum praeterii, et numquam dedisti mihi haedum, ut cum amicis meis epularer;

sed postquam filius tuus hic, qui devoravit substantiam tuam cum meretricibus, venit, occidisti illi vitulum saginatum".

At ipse dixit illi: "Fili, tu semper mecum es, et omnia mea tua sunt;

epulari autem et gaudere oportebat, quia frater tuus hic mortuus erat et revixit, perierat et inventus est"».

Таджикский

Языки

Ҳамаи боҷгирон ва гуноҳкорон назди Ў меомаданд, то ки суханони Ўро гўш кунанд.

Вале фарисиён ва китобдонон шиквакунон мегуфтанд: “Ў гуноҳкоронро пазироӣ мекунад ва бо онҳо хўрок мехўрад“.

Ва Ў ба онҳо ин масалро гуфт:

„Кист аз шумо, ки сад гўсфанд дошта бошад ва яке аз онҳоро гум кунад, он наваду нўҳро дар биёбон гузошта, аз ақиби он гумшуда намеравад, то даме ки онро биёбад?

Ва чун ёфт, бо шодӣ онро бар китфи худ мегузорад;

Ва ба хонаи худ омада, дўстон ва ҳамсоягонро ҷеғ мезанад ва ба онҳо мегўяд: ́Бо ман шодӣ кунед, ки гўсфанди гумшудаи худро ёфтам́„.

„Ба шумо мегўям, ки дар осмон барои як гуноҳкоре ки тавба мекунад, шодӣ зиёдтар хоҳад буд, назар ба навадунўҳ одиле ки ба тавба эҳтиёҷ надоранд“.

Ё кадом зан аст, ки даҳ дирҳам дошта бошад ва як дирҳамро гум карда, шамъе даргиронад ва хонаро рўфта, бодиққат ҷустуҷў накунад, то даме ки онро биёбад?

Ва чун ёфт, дўстон ва ҳамсоягони худро ҷеғ зада мегўяд: ́Бо ман шодӣ кунед, ки дирҳами гумшудаи худро ёфтам́„.

„Ба шумо мегўям, ки дар миёни фариштагони Худо барои як гуноҳкоре ки тавба мекунад, ҳамин тавр шодӣ мешавад“.

Боз гуфт: “Шахсе ду писар дошт;

Ва хурдии онҳо ба падар гуфт: ́Эй падар! Он қисми молу мулкро, ки бояд ба ман расад, ба ман бидеҳ́. Ва падар дороии худро ба онҳо тақсим кард.

Баъд аз чанд рўз писари хурдӣ ҳар он чи дошт, ҷамъ карда, ба кишвари дурдасте рафт ва дар он ҷо дороии худро дар айшу нўш исроф намуд.

Вақте ки ҳамаашро сарф кард, қаҳтии сахте дар он кишвар рўй дод, ва ў ба мўҳтоҷӣ дучор шуд;

Ва рафта, хизматгори яке аз сокинони он кишвар шуд, ки вай ўро ба саҳрои худ фиристод, то ки хукбонӣ кунад;

Ва ў орзу дошт шиками худро аз харнубе ки хукон мехўранд, пур кунад, лекин ҳеҷ кас онро ба ў намедод.

Оқибат ў ба худ омада, гуфт: ́Чӣ қадаре аз муздурони падарам нони фаровон доранд, аммо ман дар ин ҷо аз гуруснагӣ ва ҳалокат мерасам!

Бархоста, назди падарам меравам ва ба вай мегўям: эй падар! Ман пеши осмон ва пеши ту гуноҳ кардаам,

Ва дигар лоиқи он нестам, ки писари ту хонда шавам; маро чун яке аз муздуронат қабул кун́.

Ва ў бархоста, сўи падараш равона шуд. Ва ҳанўз ў хеле дур буд, ки падараш ўро дида, раҳмаш омад; ва тозон рафта, ўро ба оғўш кашиду бўсид.

Ва писар ба вай гуфт: ́Эй падар! Ман пеши осмон ва пеши ту гуноҳ кардаам, ва дигар лоиқи он нестам, ки писари ту хонда шавам́.

Аммо падар ба ғуломони худ гуфт: ́Либоси беҳтарине оварда, ба ў бипўшонед, ва ангуштарин ба дасташ, ва мўза ба пойҳояш бидиҳед;

Ва гўсолаи охуриро оварда, сар бибуред: бихўрем ва димоғчоқӣ кунем,

Зеро ки ин писарам мурда буд ва зинда шуд, гум шуда буд ва ёфт шуд́. Ва ба димоғчоқӣ шурўъ карданд.

Лекин писари калонии вай дар саҳро буд; ва ҳангоме ки баргашта, ба хона наздик шуд, садоҳои суруду сурур ба гўшаш расид;

Ва яке аз хизматгоронро ҷеғ зада, пурсид, ки ин чӣ маъно дорад?

Вай ба ў пуфт: ́Бародарат омад, ва падарат гўсолаи охуриро сар бурид, чунки ўро сиҳат саломат дид́.

Ў ба хашм омада, нахост ба хона дарояд. Ва падараш баромада ўро ҷеғ зад.

Аммо ў дар ҷавоби падараш гуфт: ́Инак, чандин сол аст, ки ман ба ту хизмат мекунам ва ҳаргиз аз фрмони ту гардан натофтаам; вале ту ҳаргиз ба ман як бузғолае ҳам надодаӣ, то ки бо дўстони худ димоғчоқӣ кунам;

Ва чун ин писарат, ки дороии туро ба фоҳишаҳо барбод додааст, гашта омад, ту барои вай гўсолаи охуриро сар буридаӣ́.

Ба ў гуфт: ́Писарам! Ту ҳамеша бо ман ҳастӣ, ва ҳар он чи ман дорам, аз они туст;

Аммо ба он мебоист шодӣ ва димоғчоқӣ мекардем, ки ин бародарат мурда буд ва зинда шуд, гум шуда буд ва ёфт шуд́„.