^106:38 і кров чисту лили, кров синів своїх і дочок своїх, що їх у жертву приносили божищам ханаанським.
і через кривавий переступ земля посквернилась,

^106:39 і стали нечисті вони через учинки свої, і перелюб чинили ділами своїми…

^106:40 і проти народу Свого запалав гнів Господній, і спадок Його Йому став огидним,

^106:41 і віддав їх у руку народів, і їхні ненависники панували над ними,

^106:42 і їхні вороги їх гнобили, і вони впокорилися під їхню руку…

^106:43 Багато разів Він визволював їх, але вони вперті були своїм задумом, і пригноблено їх через їхню провину!

^106:44 Та побачив Він їхню тісноту, коли почув їхні благання,

^106:45 і Він пригадав їм Свого заповіта, і пожалував був за Своєю великою милістю,

^106:46 і збудив милосердя до них між усіма, що їх полонили!

^106:47 Спаси нас, о Господи, Боже наш, і нас позбирай з-між народів, щоб дякувати Йменню святому Твоєму, щоб Твоєю хвалитися славою!

^106:48 Благословенний Господь, Бог ізраїлів звіку й навіки!
і ввесь народ нехай скаже: Амінь!
Алілуя!

^107:1 Дякуйте Господу, добрий бо Він, бо навіки Його милосердя!

^107:2 хай так скажуть ті всі, що Господь урятував їх, що визволив їх з руки ворога,

^107:3 і з країв їх зібрав, від сходу й заходу, від півночі й моря!

^107:4 Блудили вони по пустині дорогою голою, осілого міста не знаходили,

^107:5 голодні та спрагнені, і в них їхня душа омлівала…

^107:6 і в недолі своїй вони Господа кликали, і Він визволяв їх від утисків їхніх!

^107:7 і Він їх попровадив дорогою простою, щоб до міста осілого йшли.

^107:8 Нехай же подяку складуть Господеві за милість Його, та за чуда Його синам людським,

^107:9 бо наситив Він спрагнену душу, а душу голодну наповнив добром!

^107:10 Ті, хто перебував був у темряві та в смертній тіні, то в́язні біди та заліза,

^107:11 бо вони спротивлялися Божим словам, і відкинули раду Всевишнього.

^107:12 Та Він упокорив їхнє серце терпінням, спіткнулись вони і ніхто не поміг,

^107:13 і в недолі своїй вони Господа кликали, і Він визволяв їх від утисків їхніх!

^107:14 і Він вивів їх з темряви й мороку, їхні ж кайдани сторощив.

^107:15 Нехай же подяку складуть Господеві за милість Його, та за чуда Його синам людським,

^107:16 бо Він поламав мідні двері, і засуви залізні зрубав!

^107:17 Нерозумні страждали за грішну дорогу свою й за свої беззаконня.

^107:18 Душа їхня від усякої їжі відверталася, і дійшли вони аж до брам смерти,

^107:19 і в недолі своїй вони Господа кликали, і Він визволяв їх від утисків їхніх,

^107:20 Він послав Своє слово та їх уздоровив, і їх урятував з їхньої хвороби!

^107:21 Нехай же подяку складуть Господеві за милість Його та за чуда Його синам людським,

^107:22 і хай жертви подяки приносять, і хай розповідають зо співом про чини Його!

^107:23 Ті, хто по морю пливе кораблями, хто чинить зайняття своє на великій воді,

^107:24 вони бачили чини Господні та чуда Його в глибині!

^107:25 Він скаже і буря зривається, і підносяться хвилі Його,

^107:26 до неба вони підіймаються, до безодні спадають, у небезпеці душа їхня хвилюється!

^107:27 Вони крутяться й ходять вперед та назад, як п́яний, і вся їхня мудрість бентежиться!

^107:28 Та в недолі своїй вони Господа кликали, і Він визволяв їх від утисків їхніх!

^107:29 Він змінює бурю на тишу, і стихають їхні хвилі,

^107:30 і раділи, що втихли вони, і Він їх привів до бажаної пристані.

^107:31 Нехай же подяку складуть Господеві за милість, та за чуда Його синам людським!

^107:32 Нехай величають Його на народньому зборі, і нехай вихваляють Його на засіданні старших!

^107:33 Він обертає річки в пустиню, а водні джерела на суходіл,

^107:34 плодючу землю на солончак через злобу мешканців її.

^107:35 Він пустиню обертає в водне болото, а землю суху в джерело,

^107:36 і голодних садовить Він там, а вони ставлять місто на мешкання,

^107:37 і поля засівають, і виноградники садять, і отримують плід урожаю!

^107:38 і благословляє Він їх, і сильно розмножуються, і одержують плід урожаю!

^107:39 Та змаліли вони й похилилися з утиску злого та з смутку.

^107:40 Виливає Він ганьбу на можних, і блудять вони без дороги в пустині,

^107:41 а вбогого Він підіймає з убозтва, і розмножує роди, немов ту отару.

^107:42 Це бачать правдиві й радіють, і закриває уста свої всяке безправ́я.

^107:43 Хто мудрий, той все це завважить, і познають вони милосердя Господнє!

^108:1 Пісня.
Псалом Давидів.

^108:2 Моє серце зміцнилося, Боже, я буду співати та славити разом з своєю хвалою!

^108:3 Збудися ж ти, арфо та цитро, я буду будити досвітню зорю!

^108:4 Я буду Тебе вихваляти, о Господи, серед народів, і буду співати Тобі між племенами,

^108:5 бо більше від неба Твоє милосердя, а правда Твоя аж до хмар!

^108:6 Піднесися ж, о Боже, над небо, а слава Твоя над усією землею!

^108:7 Щоб любі Твої були визволені, Своєю правицею допоможи й обізвися до нас!

^108:8 У святині Своїй Бог промовив: Нехай Я звеселюся, розділю Я Сихем, і долину Суккотську поміряю.

^108:9 Належить Мені Ґілеад, і Мені Манасія, а Єфрем охорона Моєї голови, Юда берло Моє.

^108:10 Моав то мідниця Мого миття, на Едом узуттям Своїм кину, над Филистеєю буду погукувати!

^108:11 Хто мене запровадить до міста твердинного, хто до Едому мене приведе?

^108:12 Хіба ж Ти покинув нас, Боже, і серед нашого війська не вийдеш вже, Боже?

^108:13 Подай же нам поміч на ворога, людська бо поміч марнота!

^108:14 Ми мужність покажемо в Бозі, і Він потопче противників наших!

^109:1 Для дириґетна хору.
Псалом Давидів.
Боже слави моєї, не будь мовчазливий,

^109:2 бо мої вороги порозкривали на мене уста нечестиві та пельки лукаві, язиком неправдивим говорять зо мною!

^109:3 і вони оточили мене словами ненависти, і без причини на мене воюють,

^109:4 обмовляють мене за любов мою, а я молюся за них,

^109:5 вони віддають мені злом за добро, і ненавистю за любов мою!

^109:6 Постав же над ним нечестивого, і по правиці його сатана нехай стане!

^109:7 Як буде судитись нехай вийде винним, молитва ж його бодай стала гріхом!

^109:8 Нехай дні його будуть короткі, хай інший маєток його забере!

^109:9 Бодай діти його стали сиротами, а жінка його удовою!

^109:10 і хай діти його все мандрують та жебрають, і нехай вони просять у тих, хто їх руйнував!

^109:11 Бодай їм тенета розставив лихвар на все, що його, і нехай розграбують чужі його працю!

^109:12 Щоб до нього ніхто милосердя не виявив, і бодай не було його сиротам милости!

^109:13 Щоб на знищення стали нащадки його, бодай було скреслене в другому роді ім́я їхнє!

^109:14 Беззаконня батьків його хай пам́ятається в Господа, і хай не стирається гріх його матері!

^109:15 Нехай будуть вони перед Господом завжди, а Він нехай вирве з землі їхню пам́ять,

^109:16 ворог бо не пам́ятав милосердя чинити, і напастував був людину убогу та бідну, та серцем засмучену, щоб убивати її!

^109:17 Полюбив він прокляття, бодай же на нього воно надійшло!
і не хотів благословення, щоб воно віддалилось від нього!

^109:18 Зодягнув він прокляття, немов свою одіж, просякло воно, як вода, в його нутро, та в кості його, мов олива!

^109:19 Бодай воно стало йому за одежу, в яку зодягнеться, і за пояс, що завжди він ним підпережеться!

^109:20 Це заплата від Господа тим, хто мене обмовляє, на душу мою наговорює зло!

^109:21 А Ти Господи, Владико, зо мною зроби ради Ймення Свого, що добре Твоє милосердя, мене порятуй,

^109:22 бо я вбогий та бідний, і зранене серце моє в моїм нутрі!…

^109:23 Я ходжу, мов та тінь, коли хилиться день, немов сарана я відкинений!

^109:24 Коліна мої знесилилися з посту, і вихудло тіло моє з недостачі оливи,

^109:25 і я став для них за посміховище, коли бачать мене, головою своєю хитають…

^109:26 Поможи мені, Господи, Боже мій, за Своїм милосердям спаси Ти мене!

^109:27 і нехай вони знають, що Твоя це рука, що Ти, Господи, все це вчинив!

^109:28 Нехай проклинають вони, Ти ж поблагослови!
Вони повстають, та нехай засоромлені будуть, а раб Твій радітиме!

^109:29 Хай зодягнуться ганьбою ті, хто мене обмовляє, і хай вони сором свій вдягнуть, як шату!

^109:30 Я устами своїми хвалитиму голосно Господа, і між багатьма Його славити буду,

^109:31 бо стоїть на правиці убогого Він для спасіння від тих, хто осуджує душу його!

Немецкий (GNB)

^106:1Halleluja – Preist den HERRN!

Dankt dem HERRN, denn er ist gut zu uns,
seine Liebe hört niemals auf!

^106:2Wer könnte alle seine großen Taten nennen
und ihn dafür gebührend preisen?

^106:3Wie glücklich sind alle,
die sich nach Gottes Ordnungen richten
und jederzeit tun, was er verlangt!

^106:4Wenn du deinem Volk deine Liebe zeigst,
HERR, dann denk auch an mich!
Wenn du es befreist, dann hilf auch mir!

^106:5Lass mich das Glück deiner Erwählten erleben,
gemeinsam mit deinem Volk mich freuen
und jubeln mit allen, die dir gehören.

^106:6Wir haben uns versündigt,
wir genauso wie unsere Väter,
wir haben Unrecht getan
und Schuld auf uns geladen.

^106:7Unsere Vorfahren haben nichts gelernt
aus Gottes Wundertaten damals in Ägypten.
Sie vergaßen die vielen Zeichen seiner Güte,
schon am Ufer des Schilfmeers widersetzten sie sich ihm.

^106:8Trotzdem rettete er sie
und zeigte seine gewaltige Macht,
denn seine Ehre stand auf dem Spiel.

^106:9Er bedrohte das Schilfmeer
und es trocknete aus.
Wo sonst abgrundtiefes Wasser ist,
ließ er sie wie auf Wüstenboden gehen.

^106:10Er rettete sie vor den hasserfüllten Feinden
und befreite sie aus ihrer Gewalt.

^106:11Das Wasser deckte die Verfolger zu,
nicht einer von ihnen blieb übrig. –

^106:12Da schenkten sie seinen Worten Vertrauen
und priesen ihn mit einem Lied.

^106:13Doch bald schon vergaßen sie seine Taten;
sie warteten nicht, bis sein Plan sich erfüllte.

^106:14In der Wüste forderten sie Gott heraus,
weil sie ihrer Gier nicht widerstanden.

^106:15Er schickte ihnen, was sie verlangten;
dann aber machte er sie so krank,
dass sie immer schwächer wurden.

^106:16Im Lager wurden sie neidisch auf Mose
und auf Aaron, den geweihten Diener des HERRN.

^106:17Da öffnete sich plötzlich die Erde,
verschlang Datan und Abiram samt Anhang
und schloss sich wieder über ihnen.

^106:18Ein Feuer flammte auf in ihrer Mitte
und verzehrte die ganze rebellische Horde.

^106:19Am Horeb machten sie sich ein Stierbild,
sie warfen sich nieder vor gegossenem Metall.

^106:20Die Herrlichkeit ihres Gottes vertauschten sie
mit dem Bild eines Rindviehs, das Gras frisst.

^106:21Gott, ihren Retter, vergaßen sie,
seine machtvollen Taten in Ägypten,

^106:22seine Wunder bei den Nachkommen Hams,
sein Ehrfurcht gebietendes Tun am Schilfmeer.

^106:23Darum plante er, sie alle umzubringen;
doch Mose, sein Erwählter, trat dazwischen,
er warf sich für sie in die Bresche
und wandte den Zorn Gottes von ihnen ab,
sodass sie nicht ausgerottet wurden.

^106:24Dann verschmähten sie das herrliche Land,
weil sie der Zusage Gottes misstrauten;

^106:25sie meuterten in ihren Zelten
und wollten dem HERRN nicht mehr gehorchen.

^106:26Da schwor er ihnen mit erhobener Hand,
sie in der Wüste sterben zu lassen

^106:27und ihre Nachkommen in alle Welt zu zerstreuen,
damit sie unter fremden Völkern sterben.

^106:28Sie ließen sich sogar darauf ein,
Baal, den Götzen vom Berg Pegor, zu verehren.
Sie aßen das Fleisch von Opfertieren,
die man toten Götzen dargebracht hatte.

^106:29Sie reizten den HERRN zum Zorn mit ihrem Treiben
und plötzlich kam das Unheil über sie.

^106:30Doch Pinhas trat vor und hielt Gericht
und die Seuche hörte wieder auf.

^106:31Sein Tun fand Gottes Anerkennung;
ihm und seinen Nachkommen
wollte Gott diese Tat nie vergessen.

^106:32Bei der Quelle von Meriba geschah es wieder:
Sie forderten Gottes Zorn heraus
und brachten Mose damit in Bedrängnis.

^106:33Sie hatten ihn so sehr gereizt,
dass er redete, ohne zu überlegen.

^106:34Sie tilgten die anderen Völker nicht aus,
obwohl es der HERR so befohlen hatte.

^106:35Sie verschwägerten sich mit den fremden Völkern
und nahmen deren Gebräuche an.

^106:36Sie warfen sich nieder vor den Götzen,
die ihnen zum Verhängnis wurden.

^106:37Sie nahmen ihre Söhne und Töchter
und brachten sie den Dämonen als Opfer dar.

^106:38Das Blut von Schuldlosen vergossen sie,
das Blut ihrer eigenen Kinder,
die sie für die Götzen Kanaans schlachteten;
dadurch entweihten sie das Land.

^106:39Sie wurden unrein durch ihr Treiben;
was sie taten, war Untreue gegen Gott.

^106:40Der HERR wurde zornig auf sein Volk,
er sah sein Eigentum nur noch mit Abscheu.

^106:41Er lieferte sie an fremde Völker aus
und hasserfüllte Leute herrschten über sie.

^106:42Die Feinde beuteten sie aus
und unterdrückten sie mit harter Hand.

^106:43Oft genug befreite sie der HERR;
sie aber blieben widerspenstig
und gerieten durch ihre Schuld immer tiefer in Not.

^106:44Doch wenn er ihre Hilfeschreie hörte
und ihre Angst und Verzweiflung sah,

^106:45dann dachte er wieder an seinen Bund,
an das, was er ihnen versprochen hatte.
In seiner Güte taten sie ihm Leid.

^106:46Darum ließ er sie Erbarmen finden
bei allen, die sie gefangen hielten.

^106:47HERR, unser Gott, rette uns doch!
Hol uns heraus aus den fremden Völkern
und führe uns wieder zusammen!
Dann werden wir dich preisen,
dich, unseren heiligen Gott;
und unsere größte Freude wird es sein,
dir zu danken!

^106:48Gepriesen sei der HERR, der Gott Israels,
vom Anfang der Zeiten bis in alle Zukunft!
Und alle sollen sagen:
»Amen! Halleluja!«

^107:1Dankt dem HERRN, denn er ist gut zu uns,
seine Liebe hört niemals auf!

^107:2So sollen alle sprechen,
die der HERR befreit hat!
Er hat sie aus der Hand ihrer Bedränger gerettet

^107:3und aus fremden Ländern wieder heimgebracht,
von Ost und West, von Nord und Süd.

^107:4Die einen irrten umher in wegloser Wüste,
fernab von jeder bewohnten Gegend.

^107:5Sie wurden gequält von Hunger und Durst
und hatten alle Hoffnung aufgegeben.

^107:6Sie schrien zum HERRN in ihrer Not,
der rettete sie aus der Todesangst.

^107:7Er brachte sie auf den richtigen Weg
und ließ sie zu menschlichen Siedlungen finden.

^107:8Nun sollen sie dem HERRN danken für seine Güte,
ihn preisen für ihre wunderbare Rettung!

^107:9Er hat den Verdurstenden zu trinken gegeben
und den Hungernden reiche Nahrung verschafft.

^107:10Andere hockten in finsteren Kerkern,
gefangen in Elend und eisernen Ketten,
ohne Hoffnung, die Sonne je wiederzusehen.

^107:11Sie hatten sich gegen Gott empört,
die Weisungen des Höchsten in den Wind geschlagen.

^107:12Da zerbrach er ihren Trotz durch harte Schläge;
sie lagen am Boden
und niemand half ihnen auf.

^107:13Sie schrien zum HERRN in ihrer Not,
der rettete sie aus der Todesangst.

^107:14Er holte sie aus dem finsteren Kerker
und riss ihre Fesseln in Stücke.

^107:15Nun sollen sie dem HERRN danken für seine Güte,
ihn preisen für ihre wunderbare Rettung!

^107:16Er hat die gepanzerten Türen zerschlagen,
die eisernen Riegel hat er zerbrochen.

^107:17Andere waren so uneinsichtig,
dass sie sich dem HERRN widersetzten;
ihre Vergehen stürzten sie in schlimmes Unglück.

^107:18Sie ekelten sich vor jeder Speise,
ihr Leben hing nur noch an einem Faden.

^107:19Sie schrien zum HERRN in ihrer Not,
der rettete sie aus der Todesangst.

^107:20Er sprach ein Wort und sie waren geheilt;
so bewahrte er sie vor dem Grab.

^107:21Nun sollen sie dem HERRN danken für seine Güte,
ihn preisen für ihre wunderbare Rettung!

^107:22Sie sollen ihm danken mit Opfergaben
und voll Freude verkünden, was er getan hat!

^107:23Andere wieder fuhren übers Meer
und trieben Handel an vielen Küsten.

^107:24Sie erlebten voll Staunen, was der HERR kann
und wie er die Elemente beherrscht.

^107:25Auf seinen Befehl erhob sich ein Sturm
und haushoch türmten sich die Wellen.

^107:26Ihr Schiff wurde zum Himmel hinaufgeschleudert
und stürzte hinab in den gähnenden Abgrund.
Sie vergingen vor Angst und Elend.

^107:27Wie Betrunkene schwankten und taumelten sie,
sie waren mit ihrer Weisheit am Ende.

^107:28Sie schrien zum HERRN in ihrer Not,
der rettete sie aus der Todesangst.

^107:29Er ließ den Sturm zur leichten Brise werden
und die tobenden Wellen legten sich.

^107:30Da wurde ihnen wieder leicht ums Herz
und er brachte sie zum ersehnten Hafen.

^107:31Nun sollen sie dem HERRN danken für seine Güte,
ihn preisen für ihre wunderbare Rettung!

^107:32In der Gemeinde sollen sie davon erzählen,
im Rat der Ältesten ihn dafür rühmen!

^107:33Gott kann Ströme versiegen lassen,
wasserreiche Täler zu Steppen machen

^107:34und fruchtbares Land zur salzigen Wüste,
wenn die Bewohner das Recht nicht achten.

^107:35Er kann auch Wüsten zu Weiden machen
und in Steppen Quellen aufbrechen lassen.

^107:36Dort können die Ausgehungerten leben;
sie bauen eine Stadt, in der sie wohnen.

^107:37Sie bestellen die Felder,
legen Weinberge an
und bringen reiche Ernte ein.

^107:38Gott schenkt ihnen Glück und Gelingen
und sie bekommen viele Kinder,
auch ihre Herden nehmen zu. –

^107:39Doch wenn sie immer geringer werden,
gebeugt von Unglück und Unterdrückung,

^107:40dann bringt er die Vornehmen in Schande
und lässt sie umherirren in wegloser Wüste.

^107:41Die Armen aber befreit er aus der Not
und lässt ihre Familien wachsen wie Herden.

^107:42Alle Rechtschaffenen werden es sehen und sich freuen;
aber die Lästermäuler müssen verstummen.

^107:43Wer klug ist, achtet darauf
und wird erkennen, wie gütig der HERR ist.

^108:1Ein Lied Davids.

^108:2Mein Herz ist ruhig geworden, Gott,
ich fühle mich wieder sicher;
mit einem Lied will ich dich preisen.
Ja, das will ich!

^108:3Harfe und Laute, wacht auf,
denn heute will ich die Sonne wecken!

^108:4Dir, HERR, bringe ich meinen Dank,
von dir will ich singen vor allen Völkern;

^108:5denn deine Güte ist größer als der Himmel
und deine Treue reicht so weit wie die Wolken!

^108:6Gott, überstrahle den Himmel mit deiner Herrlichkeit
und erfülle die Erde mit deiner Macht!

^108:7Greif ein mit deiner starken Hand,
gib Antwort auf mein Rufen,
rette uns – du liebst uns doch!

^108:8Aus seinem Heiligtum gibt Gott die Antwort:
»Ich juble über meinen Sieg!«, sagt er.
»Ich werde Sichem meinem Volk zuteilen,
das Tal von Sukkot für sie vermessen.

^108:9Mir gehört Gilead, mir gehört Manasse,
Efraïm ist mein Helm
und Juda mein Zepter.

^108:10Moab muss mir als Waschschüssel dienen,
auf Edom werfe ich meinen Schuh,
um mein Besitzrecht anzuzeigen.
Über die Philister breche ich in Siegesjubel aus!«

^108:11Wer bringt mich in die befestigte Stadt,
wer führt mich nach Edom?

^108:12Wer außer dir, Gott, könnte das tun?
Aber du hast uns ja verstoßen
und ziehst nicht mehr mit unseren Heeren in den Kampf!

^108:13Komm du uns in unserer Not zu Hilfe;
auf Hilfe von Menschen ist kein Verlass!

^108:14Mit Gott auf unserer Seite
vollbringen wir Großes;
denn er wird unsere Feinde zertreten.

^109:1Ein Lied Davids.

Du, Gott, dem ich meine Danklieder singe,
schweige nicht länger!

^109:2Gewissenlose Verleumder klagen mich an,
nichts als Lügen höre ich von ihnen.

^109:3Mit gehässigen Reden umringen sie mich,
grundlos dringen sie auf mich ein.

^109:4Für meine Freundschaft feinden sie mich an;
ich aber habe für sie gebetet.

^109:5Gutes vergelten sie mir mit Bösem,
meine Liebe erwidern sie mit Hass.

^109:6Berufe einen Richter gegen meinen Feind,
einen, der so gewissenlos ist wie er selbst,
und einen harten Ankläger neben ihn!

^109:7Am Ende muss er als schuldig dastehen,
selbst sein Gebet soll als Verbrechen gelten!

^109:8Nur wenige Jahre soll sein Leben dauern
und seine Stellung soll ein anderer bekommen!

^109:9Seine Kinder sollen Waisen werden
und seine Frau eine schutzlose Witwe!

^109:10In Trümmern sollen seine Kinder hausen
und weit von dort umherirren und betteln!

^109:11Seinen ganzen Besitz sollen Gläubiger nehmen
und Fremde den Ertrag seiner Arbeit rauben!

^109:12Es darf niemand mehr geben, der sein Andenken ehrt
und Mitleid hat mit seinen verwaisten Kindern!

^109:13Seine Nachkommen sollen ausgerottet werden,
in der nächsten Generation sei ihr Name vergessen!

^109:14Der HERR rechne ihm das Unrecht seiner Vorväter an,
auch die Schuld seiner Mutter bleibe ungetilgt!

^109:15Nichts davon soll der HERR vergessen!
Die Namen dieser Leute lösche er aus,
damit niemand im Land mehr an sie denkt!

^109:16Denn dieser Mensch hat nie daran gedacht,
einem anderen Güte zu erweisen.
Die Armen und Bedürftigen hat er verfolgt,
die Hoffnungslosen in den Tod getrieben.

^109:17Er hat den Fluch geliebt,
darum soll der Fluch ihn treffen;
er hat sich geweigert, andere zu segnen,
darum soll der Segen von ihm weichen.

^109:18Er hat mit einem Fluch seine Unschuld beteuert
und sich in diesen Fluch gehüllt,
als wäre er ein schützender Mantel.
Und der Fluch ist in ihn eingedrungen
wie Wasser, das man trinkt,
wie Öl, mit dem man sich einreibt.

^109:19Darum soll der Fluch nun bei ihm bleiben,
ihn umhüllen wie sein Hemd,
ihn für immer umschließen wie sein Gürtel!

^109:20So soll der HERR verfahren
mit allen meinen Feinden,
die mich beschuldigen und verleumden!

^109:21HERR, mein Gott, es geht um deine Ehre!
Erweise mir deine große Güte
und rette mich!

^109:22Ich bin arm und hilflos
und im Innersten verwundet.

^109:23Ich schwinde dahin
wie ein Schatten vor der Nacht;
man schüttelt mich ab wie ein lästiges Insekt.

^109:24Vom vielen Fasten wanken mir die Knie,
vor Entbehrung ist mein Körper abgemagert.

^109:25Meine Feinde verhöhnen mich,
wenn sie mich sehen,
und schütteln verächtlich ihre Köpfe.

^109:26HERR, mein Gott, steh mir bei!
Hilf mir, ich rechne mit deiner Güte!

^109:27Lass sie erkennen, dass du es tust,
dass du, HERR, alles so gefügt hast!

^109:28Sie verfluchen mich,
du aber wirst mich segnen.
Sie greifen mich an und werden unterliegen,
ich aber werde voll Freude sein.

^109:29Sie alle, die mich beschuldigen –
Schimpf und Schande soll über sie kommen,
sie völlig umhüllen wie ein Mantel!

^109:30Ich will dem HERRN danken mit lauter Stimme,
in der großen Menge will ich ihn preisen!

^109:31Denn er wird dem Wehrlosen beistehen
und ihn retten vor seinen Richtern,
die ihn zum Tod verurteilen wollen.

Таджикский

Языки

Ҳалелуёҳ. Парвардигорро сипос гӯед, зеро ки некӯст; зеро ки меҳру вафои Ӯ ҷовидонист.

Кист, ки қудрати Парвардигорро баён тавсиф намуда тавонад, тамоми ҳамду санои Ӯро бишнавонад?

Хушо касоне ки инсофро нигоҳ медоранд, ва ҳар вақт ростиро ба амал меоваранд!

Маро ба ёд ор, эй Парвардигор, бо ризомандие ки ба қавми Худ дорӣ; бо наҷоти Худ ба ман назар кун,

То ки хушбахтии баргузидагони Туро бинам, ба шодмонии халқи Ту шод шавам, бо мероси Ту фахр кунам.

Бо падарони Худ хато кардаем, гуноҳкор шудаем, ба бадкорӣ дода шудаем.

Падарони мо дар Миср корҳои аҷоиби Туро нафаҳмиданд, меҳру вафоҳои зиёди Туро ба ёд наоварданд, ва назди баҳр, назди баҳри Қулзум, ошӯб андохтанд.

Валекин ба хотири номи Худ онҳоро наҷот дод, то ки қудрати Худро маълум кунад.

Ва баҳри Қулзумро сарзаниш намуд, ва он хушк шуд; ва Ӯ онҳоро дар обҳои азим, чун дар хушкӣ, роҳбарӣ кард аз обҳои азим чун ба биёбон гузаронд.

Ва онҳоро аз дасти бадбин наҷот дод, ва аз дасти душман раҳо кард.

Ва об бадхоҳони онҳоро пӯшонд: Як нафар ҳам аз онҳо боқӣ намонд.

Ва ба суханони Ӯ бовар карданд, ҳамду санои Ӯро сароиданд.

Аммо ба зудӣ корҳои Ӯро фаромӯш карданд, машварати Ӯро нигарон нашуданд.

Ва дар бодия ба ҳавову ҳавас дода шуданд, ва Худоро дар биёбон озмуданд.

Ва дархосташонро ба онҳо дод, вале лоғарие бар ҷони онҳо фиристод.

Ва дар бошишгоҳ ба Мусо ҳасад бурданд, ва ба Ҳоруни поки Парвардигор.

Замин кафида, Дотонро фурӯ бурд, ва тӯдаи Абиромро пӯшонд.

Ва дар ҷамоаи онҳо оташ даргирифта, алангаи он бадкоронро сӯзонд.

Дар Ҳӯриб гӯсолае сохтанд, ва ба он бут саҷда карданд.

Ва ҷалоли худро иваз карданд ба сурати гове ки алаф мехӯрад.

Худои наҷотдиҳандаи худро фаромӯш карданд, ки корҳои бузург дар Миср карда буд,

Корҳои аҷоиб дар замини Ҳом, корҳои саҳмгин назди баҳри Қулзум.

Ва мехост онҳоро несту нобуд кунад, агар баргузидаи Ӯ Мусо пеши Ӯ дар рахнагоҳ намеистод, то ки ғазаби Ӯро аз ҳалокати онҳо баргардонад.

Ва аз замини дилпазир нафрат карданд: ба сухани Ӯ бовар накарданд.

Ва дар хаймаҳои худ ғур-ғур мекарданд; овози Парвардигорро намешуниданд.

Ва дасти Худро бар онҳо бардошт, то ки онҳоро дар биёбон афтонад,

Ва зурёташонро дар миёни халқҳо афтонад, ва онҳоро дар заминҳо пароканда кунад.

Ба Баал-Фаӯр часпиданд, ва қурбониҳои мурдагонро мехӯрданд.

Бо кирдорҳои худ ба хашм оварданд, ва бар онҳо вабо омад.

Ва Финҳос бархоста, доварӣ кард, ва он вабо аз байн рафт.

Ва ин барои ӯ росткорӣ ҳисоб карда шуд, аз насл ба насл то ҷовидон.

Ва назди оби Мерибо ба ғазаб оварданд, ва Мусо аз боиси онҳо ҷазо дид;

Зеро ки рӯҳи ӯро ба ҳаяҷон оварданд, ва бо лабонаш носазо гуфт.

Он қавмҳоро нест накарданд, ки Парвардигор ба онҳо гуфта буд,

Балки бо халқҳо омехта, корҳои онҳоро ёд мегирифтанд.

Ва бутҳои онҳоро парастиш мекарданд, ва онҳо барояшон доме буданд.

Ва писарони худ ва духтарони худро барои девҳо қурбонӣ мекарданд;

Ва хуни бегуноҳро мерехтанд, яъне хуни писарони худ ва духтарони худро, ки барои бутҳои Канъон қурбонӣ мекарданд, – ва замин аз хун нопок шуд.

Ва бо корҳои худ палид шуданд, ва бо кирдорҳои худ зинокор гардиданд.

Ва ғазаби Парвардигор бар қавми Ӯ аланга зад, ва аз мероси Худ нафрат кард,

Ва онҳоро ба дасти халқҳо супурд, ва бадкинонашон бар онҳо ҳукмфармо шуданд.

Ва душманонашон онҳоро ба танг меоварданд, ва зери дасти онҳо гардан мефуроварданд.

Чандин бор онҳоро раҳо кард, вале онҳо бо худсарии худ ошӯб меандохтанд, ва аз гуноҳи худ ба хорӣ меафтоданд.

Валекин дар тангии онҳо назар кард, вақте ки зории онҳоро шунид,

Ва паймони Худро барои онҳо ба ёд овард, ва аз рӯи меҳру вафоҳои зиёди Худ афсӯс хӯрд,

Ва ба онҳо дилсӯзии ҳамаи асиркунандагонашонро бахшид пеши ҳамаи асиркунандагонашон ҳурмат дод.

Моро наҷот деҳ, эй Парвардигор Худои мо, ва моро аз миёни халқҳо ҷамъ овар, то ки номи поки Туро сипос гӯем, бо ҳамду санои Ту фахр намоем.

Муборак аст Парвардигор Худои Исроил аз ҷовидон то ҷовидон! Ва тамоми қавм бигӯянд: «Омин». Ҳалелуёҳ!

Парвардигорро сипос гӯед, зеро ки некӯст; зеро ки меҳру вафои Ӯ ҷовидонист.

Растагорони Парвардигор бигӯянд, ки онҳоро Ӯ аз дасти бадхоҳ раҳо кардааст;

Ва онҳоро аз мамлакатҳо ҷамъ овардааст: аз шарқ ва ғарб, аз шимол ва ҷануб.

Дар биёбон, дар роҳи бероҳа овора буданд; шаҳри аҳолинишине шаҳре барои сокиншавӣ намеёфтанд.

Гурусна ва ташна монданд, ҷонашон андарунашон аз ҳол рафт.

Вале дар тангии худ сӯи Парвардигор фарёд кашиданд; онҳоро аз мусибатҳошон бадбахтиҳошон раҳо кард.

Ва онҳоро ба роҳи рост андохт, то ки ба шаҳре барои сокиншавӣ шаҳри аҳолинишин равона шаванд.

Бигзор Парвардигорро барои меҳру вафои Ӯ сипос гӯянд, ва барои корҳои аҷоиби Ӯ аз баҳри банӣ одам!

Зеро ки ҷони ташнаро сер кардааст, ва ҷони гуруснаро аз нозу неъмат пур кардааст.

Дар торикӣ ва сояи марг менишастанд; бандиёни бадбахтӣ мусибат ва оҳан буданд.

Зеро ки ба суханони Худо беитоатӣ карданд, ва машварати Боломақомро хор диданд қарори Боломақомро рад карданд.

Ва дили онҳоро бо меҳнат фурӯ нишонд; пешпо хӯрданд, ва ёваре мададгоре ёре набуд.

Вале дар тангии худ сӯи Парвардигор фиғон карданд; ва Ӯ онҳоро аз мусибатҳошон мӯҳтоҷиҳошон бадбахтиҳошон наҷот дод.

Онҳоро аз торикӣ ва сояи марг берун овард, ва бандҳошонро барканд.

Бигзор Парвардигорро барои меҳру вафои Ӯ сипос гӯянд, ва барои корҳои аҷоиби Ӯ аз баҳри банӣ одам!

Зеро ки дарҳои мисинро шикастааст, ва ғалақаҳои танбаҳои оҳанинро пора кардааст.

Беақлон аз боиси роҳи ҷинояткоронаи худ ва аз боиси гуноҳҳои худ азоб мекашиданд.

Ҷони онҳо аз ҳар хӯрок нафрат дошт, ва ба дарвозаи марг расида буданд.

Вале дар тангии худ сӯи Парвардигор фиғон карданд; онҳоро аз мусибатҳошон бадбахтиҳошон наҷот дод.

Сухани Худро фиристод, ва онҳоро шифо бахшид, ва онҳоро аз гӯрҳошон халос кард.

Бигзор Парвардигорро барои меҳру вафои Ӯ ҳамд гӯянд, ва барои корҳои аҷоиби Ӯ аз баҳри банӣ одам!

Ва қурбониҳои шукрона забҳ кунанд бикушанд, ва корҳои Ӯро бо сурудхонӣ садои шодӣ васф нақл намоянд!

Касоне ки бо киштиҳо баҳр мепаймоянд ва дар обҳои бисёр кор мекунанд,

Онҳо корҳои Парвардигорро диданд, ва корҳои аҷоиби Ӯро дар жарфҳо қаърҳо:

Амр кард фармуд, ва боди тунде бархезонд, ва мавҷҳои онро бардошт.

Ба осмонҳо мебароварданд, ба обҳои азим мефуроварданд; ҷонашон дар бадбахтӣ мусибат ба ларза афтод.

Мисли мастон чарх мезаданд ва мекалавиданд, ва тамоми ҳикматашон саргум шуд.

Вале дар тангии худ сӯи Парвардигор фарёд кашиданд; ва онҳоро аз мусибатҳошон бадбахтиҳошон берун овард.

Тундбодро ба хомӯшӣ табдил дод, ва мавҷҳои онҳо ором шуданд.

Ва шод шуданд, ки хомӯш гардиданд; ва онҳоро ба ҷои дилхоҳашон бурда расонд.

Бигзор Парвардигорро барои меҳру вафои Ӯ сипос гӯянд, ва барои корҳои аҷоиби Ӯ аз баҳри банӣ одам!

Ва Ӯро дар ҷамъомади қавм болобардор кунанд, ва дар маҷлиси пирон Ӯро сипос гӯянд!

Дарёҳоро ба биёбон табдил медиҳад, ва чашмаҳои обро ба ташназамин,

Замини ҳосилхезро ба шӯрзамин, аз боиси бадии сокинони он.

Биёбонро ба кӯли об табдил медиҳад, ва замини хушкидаро ба чашмаҳои об.

Ва гуруснагонро дар он ҷо ҷойгир мекунад, ва шаҳри аҳолинишин шаҳре барои сокиншавӣ месозанд;

Ва саҳроҳоро кишт мекунанд, ва токзорҳо мешинонанд, ва онҳо ҳосили фаровон меоваранд.

Ва онҳоро баракат медиҳад, ва онҳо бағоят борвар мешаванд; ва чорпои онҳоро кам намекунад.

Вале камшумор мешаванд ва аз фишори бадӣ ва ғаму ғусса ба хорӣ меафтанд.

Шармандагиро Хориро бар мирон мерезад, ва онҳоро дар бодияи бероҳа сарсону саргардон овора мекунад.

Валекин камбағалро мискинро аз хорӣ боло мебардорад; ва хонаводаҳоро мисли рамаи гӯсфандон сершумор мегардонад.

Ростон инро дида, шод мешаванд; ва ҳамаи ноинсофон даҳони худро мебанданд.

Касе ки соҳиби ҳикмат аст, ба ин чизҳо диққат медиҳад; ва меҳру вафои Парвардигорро хоҳанд фаҳмид.

Суруд. Таронаи Довуд.

Дилам устувор аст, эй Худо; суруд хоҳам хонд ва хоҳам сароид; рӯҳам низ.

Эй уд ва барбат, бедор шавед! Ман субҳидамро бедор хоҳам кард.

Туро, эй Парвардигор, дар миёни қавмҳо сипос хоҳам гуфт: ва Туро дар миёни қабилаҳо хоҳам сароид.

Зеро ки меҳру вафои Ту бузург аст то болои болотар аз осмонҳо, ва ростии Ту то абрҳост.

Бар осмонҳо баланд шав, эй Худо, ва ҷалоли Ту бар тамоми замин бод.

Барои он ки дӯстони Ту халосӣ ёбанд, бо дасти рости Худ наҷот деҳ, ва маро бишнав.

Худо дар покии Худ гуфтааст: «Хурсанд хоҳам шуд, Шакемро тақсим хоҳам кард, ва водии Суккӯтро чен хоҳам намуд.

Ҷилъод аз они Ман аст, Менашше аз они Ман; ва Эфроим хӯди Ман аст, Яҳудо чӯбдасти ҳукмронии Ман;

Мӯоб тоси шустушӯи Ман аст; бар Адӯм кафши Худро хоҳам партофт; бар замини Фалиштӣ фарёд хоҳам зад».

Кист, ки маро ба шаҳри қалъадор истеҳкомдор дарорад? Кист, ки маро ба Адӯм роҳнамо бошад роҳнамун намояд?

Оё на Ту, эй Худо, моро партофтаӣ, ва бо лашкарҳои мо, эй Худо, берун намеоӣ?

Ба мо аз дасти бадхоҳ ёварӣ намо, зеро ки мадади ёрии одамизод ҳеҷ аст.

Бо Худо зафар хоҳем ёфт, ва Ӯ бадхоҳони моро хоку туроб поймол хоҳад кард.

Барои сардори сарояндагон. Таронаи Довуд. Эй Худои ҳамду санои ман, хомӯш набош!

Зеро ки даҳони бадӣ ва даҳони дурӯғро макрро бар ман кушодаанд: бо забони дурӯғ фиреб ба ман сухан меронанд;

Ва бо суханони душманӣ маро иҳота менамоянд, ва бесабаб бо ман ҷанг мекунанд;

Ба ивази муҳаббати ман аз ман нафрат мекунанд маро таъқиб менамоянд, валекин ман дуогӯй;

Ба ивази некӣ ба ман бадӣ мекунанд, ва ба ивази муҳаббати ман – душманӣ.

Бадкореро бар ӯ таъин намо, ва бигзор айбдоркунанда шайтон ба дасти рости ӯ биистад.

Вақте ки ӯ ба мурофиа меояд, бигзор айбдор шуда барояд, ва дуои ӯ барои ӯ гуноҳ ҳисоб ёбад;

Умри ӯ кӯтоҳ шавад; ҷоҳу ҷалоли ӯро дигаре бигирад;

Фарзандони ӯ ятим монанд, ва занаш бева шавад;

Ва фарзандони ӯ дарбадар гашта, гадоӣ кунанд, ва аз харобазори худ дур афтода, мадад пурсанд;

Қарзхоҳ тамоми молу мулки ӯро забт кунад, ва бегонаҳо меҳнати ӯро толону тороҷ намоянд;

Касе набошад, ки ба ӯ меҳрубонӣ кунад, ва касе набошад, ки ба ятимони ӯ раҳм намояд;

Зурёти ӯ гирифтори ҳалокат гарданд: дар насли дигар номашон нобуд шавад;

Гуноҳи падарони ӯ назди Парвардигор зикр ёбад, ва хатои модари ӯ аз хотир наравад;

Бигзор ҳамеша пеши Парвардигор Дар мадди назари Парвардигор ҳамеша бошанд, ва Ӯ зикри ёдрасии онҳоро аз замин нест кунад,

Аз барои он ки ӯ меҳру вафо карданро дар ёд надошт, балки одами мискин бечора ва камбағал ва дилрешро таъқиб мекард, то ки ба мурдан расонад.

Ва лаънатро нафринро дӯст медошт, ва он ба сари ӯ омад; ва баракатро хоҳон набуд, ва он аз ӯ дур шуд.

Ва лаънатро мисли либоси худ дар бар кард, ва он мисли об андаруни ӯ дохил шуд, ва мисли равған дар устухонҳои ӯ.

Пас бигзор он барои ӯ мисли ҷомае бошад, ки ӯ пӯшида мегардад, ва мисли миёнбанде ки бо он ҳамеша камар мебандад.

Чунин аст подош аз ҷониби Парвардигор барои бадхоҳонам, ва барои онҳое ки бар ҷонам бадгӯӣ мекунанд!

Валекин Ту, эй Парвардигор Худо, ба хотири номи Худ бо ман амал намо, зеро меҳру вафои Ту некӯст; маро раҳоӣ деҳ.

Зеро ки ман мискин ва камбағал ҳастам, ва дилам андаруни ман реш-реш аст.

Мисли сояе ки нест мешавад, меравам; мисли малах ронда мешавам.

Зонуҳоям аз рӯзадорӣ суст шудаанд меларзанд, ва ҷисмам хароб шудааст ва чарбуе дар он нест ва ҷисмам бе равған монда, лоғар шудааст.

Ва ман назди онҳо нангин шудаам: маро дида, сари худро меҷунбонанд.

Маро мададгор ёр бош, эй Парвардигор Худои ман! Бо меҳру вафои Худ маро наҷот деҳ,

То бидонанд, ки ин дасти Туст, ва Ту, эй Парвардигор, инро кардаӣ.

Онҳо лаънат нафрин мехонанд, вале Ту баракат деҳ; бигзор онҳо бархоста, шарманда шаванд, вале бандаи Ту шод гардад.

Бадхоҳонам либоси расвоӣ дар бар кунанд, ва шармандагии худро мисли ҷомае бипӯшанд.

Парвардигорро бо забони худ сипоси зиёд хоҳам гуфт, ва дар миёни мардуми бисёр Ӯро сипос ситоиш хоҳам кард.

Зеро ки Ӯ ба дасти рости мискин камбағал меистад, то ӯро аз онҳое ки ҷонашро маҳкум кардан мехоҳанд, наҷот диҳад.