Услы́ши моли́тву мою́, Го́споди, и моле́нiе мое́ внуши́, сле́зъ мои́хъ не премолчи́: я́ко пресе́лникъ а́зъ е́смь у Тебе́ и пришле́цъ, я́коже вси́ отцы́ мои́.

Осла́би ми́, да почі́ю, пре́жде да́же не отиду́, и ктому́ не бу́ду.

Рус. (Аверинцев)

В этом переводе выбранная книга отсутствует

Украинский (Огієнко)

^39:1 Для дириґетна хору.
Єдутуна.
Псалом Давидів.

^39:2 Я сказав: Пильнувати я буду дороги свої, щоб своїм язиком не грішити, накладу я вуздечку на уста свої, поки передо мною безбожний.

^39:3 Занімів я в мовчанні, замовк про добро, а мій біль був подражнений.

^39:4 Розпалилося серце моє у моєму нутрі, палає огонь від мого роздумування…
Я став говорити своїм язиком:

^39:5 Повідоми мене, Господи, про кінець мій та про днів моїх міру, яка то вона, нехай знаю, коли я помру!

^39:6 Тебе Бог, Твій Бог, оливою радости понад друзів Твоїх.

^39:7 Миро, алое й кассія всі шати Твої, а з темноті лиш ходить людина, клопочеться тільки про марне: громадить вона, та не знає, хто звозити буде оте!

^39:8 А тепер на що маю надіятись, Господи?
Надія моя на Тебе вона!

^39:9 Від усіх моїх прогріхів визволи мене, не чини мене посміхом для нерозумного!

^39:10 Занімів я та уст своїх не відкриваю, бо Ти те вчинив,

^39:11 забери Ти від мене Свій доторк, від порази Твоєї руки я кінчаюсь…

^39:12 Ти караєш людину докорами за беззаконня, Ти знищив, як міль, привабність її, кожна людина направду марнота!
Села.

^39:13 Вислухай, Господи, молитву мою, і почуй благання моє, не будь мовчазний до моєї сльози, бо приходько я в Тебе, мандрівник, як батьки мої всі!

^39:14 Відверни гнів від мене і я підкріплюся, перше ніж відійду, і не буде мене!

Таджикский

Языки

Барои сардори сарояндагон, Едутун. Таронаи Довуд.

Гуфтам: «Роҳҳои худро эҳтиёт хоҳам кард, то ки бо забонам хатое накунам; ба даҳонам посбонӣ хоҳам кард лаҷом хоҳам зад, то даме ки бадкор дар рӯ ба рӯи ман аст».

Ман гунг ва хомӯш будам, аз некӣ низ лаб фурӯ бастам, ва дардам бадтар шуд.

Дилам андарунам аланга зад, дар фикрам оташ даргирифт, бо забони худ сухан гуфтам:

«Аҷаламро, эй Парвардигор, ба ман маълум кун, ва миқдори рӯзҳоямро, ки чист, то донам, ки чӣ қадар нобудшаванда ҳастам кай зиндагиро тарк хоҳам кард.

Инак, рӯзҳои маро ба қадри ваҷабе додаӣ, ва умрам дар назари Ту ҳеҷ аст. Ба ростӣ ҳар одамӣ, ки калонигарона устуворона меистад, чизи бекор аст». Село.

Ба ростӣ одамизод мисли шабаҳе мегардад: бекора шӯру ғавғо менамояд, захира мекунад ва намедонад, ки он насиби кӣ мешавад.

Ва акнун, эй Худованд, ман чиро умедвор бошам? Умеди ман бар Туст.

Аз ҳамаи ҷиноятҳоям маро раҳоӣ деҳ, пеши нобакорон маро шармсор накун.

Ман гунг шудаам, даҳонамро намекушоям; зеро ки Ту инро кардаӣ.

Балои Офати Худро аз ман дур кун; аз зарбаи дасти Ту ман нобуд мешавам.

Агар одамизодро мувофиқи далелҳои гуноҳи вай ҷазо диҳӣ, зебоии вай, мисли он ки куя зада бошад, хароб хоҳад шуд. Ба ростӣ ҳар одамӣ ҳеҷу пуч аст! Село.

Дуои маро бишнав, эй Парвардигор, ва ба ёрихоҳии зории ман гӯш андоз; бар ашкҳоям хомӯш набош, зеро ки ман назди Ту ғарибам ва мисли ҳамаи падаронам мусофирам муҳоҷирам.

Ғазаби Худро аз ман бигардон, то каме кушодарӯй гардам, пеш аз он ки биравам, ва дигар нахоҳам буд.