Тѣ́мже у́бо, жи́ву су́щу му́жу, прелюбодѣ́йца быва́етъ, а́ще бу́детъ му́жеви ино́му: а́ще ли у́мретъ му́жъ ея́, свобо́дна е́сть от зако́на, не бы́ти е́й прелюбодѣ́йцѣ, бы́вшей му́жу ино́му.

Тѣ́мже, бра́тiе моя́, и вы́ умро́сте зако́ну тѣ́ломъ Христо́вымъ, во е́же бы́ти ва́мъ ино́му, Воста́вшему изъ ме́ртвыхъ, да пло́дъ принесе́мъ Богови.

Егда́ бо бѣ́хомъ во пло́ти, стра́сти грѣхо́вныя, я́же зако́номъ, дѣ́йствоваху во у́дѣхъ на́шихъ, во е́же пло́дъ твори́ти сме́рти:

ны́нѣ же упраздни́хомся от зако́на, уме́рше, и́мже держи́ми бѣ́хомъ, я́ко рабо́тати на́мъ [Бо́гови] во обновле́нiи ду́ха, а не въ ве́тхости пи́смене.

Что́ у́бо рече́мъ? Зако́нъ ли грѣ́хъ? Да не бу́детъ: но грѣха́ не зна́хъ, то́чiю зако́номъ: по́хоти же не вѣ́дахъ, а́ще не бы́ зако́нъ глаго́лалъ: не похо́щеши.

Вину́ же прiе́мъ грѣ́хъ за́повѣдiю, содѣ́ла во мнѣ́ вся́ку по́хоть: безъ зако́на бо грѣ́хъ ме́ртвъ е́сть.

А́зъ же живя́хъ кромѣ́ зако́на иногда́: прише́дшей же за́повѣди, грѣ́хъ у́бо оживе́,

а́зъ же умро́хъ: и обрѣ́теся ми́ за́повѣдь, я́же въ живо́тъ, сiя́ въ сме́рть,

грѣ́хъ бо вину́ прiе́мъ за́повѣдiю, прельсти́ мя, и то́ю умертви́ мя.

Тѣ́мже у́бо зако́нъ свя́тъ, и за́повѣдь свя́та и пра́ведна и блага́.

Благо́е ли у́бо бы́сть мнѣ́ сме́рть? Да не бу́детъ: но грѣ́хъ, да яви́тся грѣ́хъ, благи́мъ ми́ содѣва́я сме́рть, да бу́детъ по премно́гу грѣ́шенъ грѣ́хъ за́повѣдiю.

[Зач. 95.] Вѣ́мы бо, я́ко зако́нъ духо́венъ е́сть: а́зъ же пло́тянъ е́смь, про́данъ подъ грѣ́хъ.

Е́же бо содѣва́ю, не разумѣ́ю: не е́же бо хощу́, сiе́ творю́, но е́же нена́вижду, то́ содѣ́ловаю.

А́ще ли, е́же не хощу́, сiе́ творю́, хвалю́ зако́нъ я́ко до́бръ,

ны́нѣ же не ктому́ а́зъ сiе́ содѣва́ю, но живы́й во мнѣ́ грѣ́хъ.

Вѣ́мъ бо, я́ко не живе́тъ во мнѣ́, си́рѣчь во пло́ти мое́й, до́брое: е́же бо хотѣ́ти прилежи́тъ ми́, а е́же содѣ́яти до́брое, не обрѣта́ю.

Не е́же бо хощу́ до́брое, творю́, но е́же не хощу́ зло́е, сiе́ содѣва́ю.

А́ще ли, е́же не хощу́ а́зъ, сiе́ творю́, уже́ не а́зъ сiе́ творю́, но живы́й во мнѣ́ грѣ́хъ.

Обрѣта́ю у́бо зако́нъ, хотя́щу ми́ твори́ти до́брое, я́ко мнѣ́ зло́е прилежи́тъ.

Соуслажда́юся бо зако́ну Бо́жiю по вну́треннему человѣ́ку:

ви́жду же и́нъ зако́нъ во у́дѣхъ мои́хъ, проти́ву вою́ющь зако́ну ума́ моего́ и плѣня́ющь мя́ зако́номъ грѣхо́внымъ, су́щимъ во у́дѣхъ мои́хъ.

Окая́ненъ а́зъ человѣ́къ: кто́ мя изба́витъ от тѣ́ла сме́рти сея́?

Благодарю́ Бо́га моего́ Иису́съ Христо́мъ Го́сподемъ на́шимъ. Тѣ́мже у́бо са́мъ а́зъ умо́мъ мои́мъ рабо́таю зако́ну Бо́жiю, пло́тiю же зако́ну грѣхо́вному.

Украинский (Огієнко)

Чи ви не знаєте, браття, бо говорю тим, хто знає Закона, що Закон панує над людиною, поки вона живе?

Бо заміжня жінка, поки живе чоловік, прив́язана до нього Законом;
а коли помре чоловік, вона звільняється від закону чоловіка.

Тому то, поки живе чоловік, вона буде вважатися перелюбницею, якщо стане дружиною іншому чоловікові;
коли ж чоловік помре, вона вільна від Закону, і не буде перелюбницею, якщо стане за дружину іншому чоловікові.

Так, мої браття, і ви вмерли для Закону через тіло Христове, щоб належати вам іншому, Воскреслому з мертвих, щоб приносити плід Богові.

Бо коли ми жили за тілом, то пристрасті гріховні, що походять від Закону, діяли в наших членах, щоб приносити плід смерти.

А тепер ми звільнились від Закону, умерши для того, чим були зв́язані, щоб служити нам обновленням духа, а не старістю букви.

Що ж скажемо?
Чи Закон то гріх?
Зовсім ні!
Але я не пізнав гріха, як тільки через Закон, бо я не знав би пожадливости, коли б Закон не наказував: Не пожадай.

Але гріх, узявши привід від заповіді, зробив у мені всяку пожадливість, бо без Закону гріх мертвий.

А я колись жив без Закону, але, коли прийшла заповідь, то гріх ожив,

а я вмер;
і сталася мені та заповідь, що для життя, на смерть,

бо гріх, узявши причину від заповіді, звів мене, і нею вмертвив.

Тому то Закон святий, і заповідь свята, і праведна, і добра.

Тож чи добре стало мені смертю?
Зовсім ні!
Але гріх, щоб стати гріхом, приніс мені смерть добром, щоб гріх став міцно грішний через заповідь.

Бо ми знаємо, що Закон духовний, а я тілесний, проданий під гріх.

Бо що я виконую, не розумію;
я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю.

А коли роблю те, чого я не хочу, то згоджуюсь із Законом, що він добрий,

а тому вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені.

Знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре;
бо бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу.

Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню.

Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені.

Тож знаходжу закона, коли хочу робити добро, що зло лежить у мені.

Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком,

та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх.

Нещасна я людина!
Хто мене визволить від тіла цієї смерти?

Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого.
Тому то я сам служу розумом Законові Божому, але тілом закону гріховному…

Немецкий (GNB)

Brüder und Schwestern, ihr kennt doch das Gesetz und wisst: Es hat für einen Menschen nur Geltung, solange er lebt.

Eine verheiratete Frau zum Beispiel ist durch das Gesetz an ihren Mann gebunden, solange er lebt. Wenn der Mann stirbt, gilt für sie das Gesetz nicht mehr, das sie an ihn bindet.

Wenn sie sich also zu Lebzeiten ihres Mannes mit einem anderen einlässt, nennt man sie zu Recht eine Ehebrecherin. Stirbt aber der Mann, so ist sie frei von dem Gesetz, das sie an ihren Mann bindet. Sie begeht keinen Ehebruch, wenn sie sich einem anderen hingibt.

So steht es auch mit euch, meine Brüder und Schwestern! Weil ihr mit Christus gestorben seid, seid ihr dem Gesetz gegenüber tot. Ihr gehört jetzt nicht mehr dem Gesetz, sondern Christus, der vom Tod erweckt worden ist. Darum können wir nun so leben, dass unser Tun für Gott Frucht bringt.

Als wir noch unserer selbstsüchtigen Natur folgten, war unser ganzes Verhalten beherrscht von den sündigen Leidenschaften, die durch das Gesetz in uns geweckt wurden. Wir lebten so, dass unser Tun nur dem Tod Gewinn brachte.

Aber jetzt stehen wir nicht mehr unter dem Gesetz; wir sind tot für das Gesetz, das uns früher gefangen hielt. So dienen wir Gott in einem neuen Leben, das sein Geist in uns schafft, und nicht mehr auf die alte Weise nach dem Buchstaben des Gesetzes.

Behaupte ich damit, dass Gesetz und Sünde dasselbe sind? Das ganz gewiss nicht! Aber ohne das Gesetz hätten wir Menschen die Sünde nie kennen gelernt. Die Begehrlichkeit wäre nicht in uns erwacht, wenn das Gesetz nicht gesagt hätte: »Du sollst nicht begehren!«
nach Dtn 5,21; Gen 2,16-17; 3,6

Die Sünde machte sich das Gebot zunutze und stachelte mit seiner Hilfe alle Begierden in uns an. Ohne das Gesetz ist die Sünde tot.

Einst kannten wir das Gesetz noch nicht. Damals lebten wir; aber als das Gebot kam, lebte die Sünde auf

und wir mussten sterben. Das Gebot, das uns das Leben erhalten sollte, brachte uns den Tod.

Denn die Sünde benutzte es für ihre Zwecke: sie täuschte uns Leben vor und tötete uns – eben durch das von ihr missbrauchte Gebot.

Es bleibt also dabei: Das Gesetz ist der heilige Wille Gottes, und die Gebote sind heilig, gerecht und gut.

Hat dann etwa das Gute, das Gesetz, unseren Tod bewirkt? Auf keinen Fall! Die Sünde war schuld; sie hat das gute Gesetz benutzt, um uns den Tod zu bringen. So sollte sie ihr wahres Gesicht zeigen und sich durch den Missbrauch des Gesetzes in ihrer ganzen Verworfenheit enthüllen.

Es steht außer Frage: Das Gesetz ist »geistlich«, es kommt von Gott. Wir aber sind »fleischlich«, das heißt schwache Menschen, der Macht der Sünde ausgeliefert.

Wir sind uns nicht im Klaren darüber, was wir anrichten. Wir tun nämlich nicht, was wir eigentlich wollen, sondern das, was wir verabscheuen.

Wenn wir aber das Böse, das wir tun, gar nicht tun wollen, dann beweist das, dass wir dem Gesetz zustimmen und seine Forderungen als berechtigt anerkennen.

Nicht wir sind es also, die das Böse tun, vielmehr tut es die Sünde, die sich in uns eingenistet hat.

Wir wissen genau: In uns selbst, so wie wir der Sünde ausgeliefert sind, lebt nicht die Kraft zum Guten. Wir bringen es zwar fertig, uns das Gute vorzunehmen; aber wir sind zu schwach, es auszuführen.

Wir tun nicht das Gute, das wir wollen, sondern gerade das Böse, das wir nicht wollen.

Wenn wir aber tun, was wir gar nicht wollen, dann verfügen nicht wir selbst über uns, sondern die Sünde, die sich in uns eingenistet hat.

Wir finden demnach unser Leben von folgender Gesetzmäßigkeit bestimmt: Ich will das Gute tun, bringe aber nur Böses zustande.

In meinem Innern stimme ich dem Gesetz Gottes freudig zu.

Aber in meinen Gliedern, in meinem ganzen Verhalten, sehe ich ein anderes Gesetz am Werk. Dieses Gesetz liegt im Streit mit dem Gesetz, das ich innerlich bejahe, und macht mich zu seinem Gefangenen. Es ist das Gesetz der Sünde, das in meinen Gliedern regiert und mir mein Verhalten diktiert.

Ich unglückseliger Mensch! Wer rettet mich aus dieser tödlichen Verstrickung?

Gott sei gedankt durch Jesus Christus, unseren Herrn: Er hat es getan!

Nun diene also ich, ein und derselbe Mensch, mit meinem bewussten Streben dem Gesetz Gottes, aber mit meinen Gliedern dem Gesetz der Sünde.

Таджикский

Языки

Эй бародарон, магар намедонед, зеро ба воқифони шариат сухан мегўям, ки шариат бар одамизод дар айёми зиндагии вай қудрат дорад?

Зеро ки зани шавҳардор мувофиқи шариат ба шавҳари зинда вобаста аст, ва агар шавҳараш бимирад, вай аз шариати шавҳардорӣ фориғ мешавад.

Бинобар ин агар вай дар айёми зиндагии шавҳараш ба Марди дигар равад, зинокор номида мешавад; лекин агар шавҳараш бимирад, вай аз шариат фориғ мешавад ва ҳар гоҳ ба марди дигар бирасад, зинокор ҳисоб намеёбад.

Шумо низ, эй бародарон, ба воситаи Бадани Масеҳ ба шариат мурдаем, то ки ба Дигаре, ба Он ки аз мурдагон эҳьё шуд, тааллуқ дошта бошед, барои он ки мо ба Худо самаре оварем.

Зеро, вақте ки мо ба ҳасби ҷисм зиндагӣ мекардем, ҳаваси гуноҳҳое ки ба воситаи шариат ошкор мешуд, дар андоми мо амал мекард, барои он ки мо ба мамот самаре оварем;

Лекин ҳоло мо ба шариате ки моро баста буд, мурда, аз он фориғ шудаем, то ки мувофиқи рўҳи тоза бандагӣ кунем, на ин ки мувофиқи ҳарфи кўҳна.

Пас чӣ гўем? Оё шариат бо гуноҳ якест? Ба ҳеҷ ваҷҳ. Лекин ман гуноҳро ба воситаи шариат донистаам. Зеро агар шариат намегуфт, ки́тамаъ накун́, ман намедонистам, ки тамаъ чист.

Аммо гуноҳ, бо баҳонаи ҳукми шариат, дар дили ман ҳар гуна тамаъро ба вуҷуд овард, зеро ки бе шариат гуноҳ мурда аст.

Ман як вақте бе шариат зиндагӣ мекардам, аммо вақте ки ҳукми шариат ба майдон омад, гуноҳ ҷон гирифт,

Ва ман мурдам, ва он ҳукми ки барои ҳаёт дода шуда буд, сабаби мамоти ман шуд;

Чунки гуноҳ, баҳонаи ҳукми шариат, маро фиреб дод ва ба воситаи он кушт.

Бинобар ин шраиат муқаддас аст, ҳукми он низ муқаддас, барҳақ ва нек аст.

Пас, оё чизи нек барои ман сабаби мамот шуд? Ба ҳеҷ ваҷҳ. Балки гуноҳ сабаби он шуд: барои он ки вай ҳамчун гуноҳ зоҳир шавад, ба воситаи чизи нек ба ман мамот овард, то ки гуноҳ ба воситаи ҳукми шариат ниҳоятдараҷа азим гардад.

Зеро мо медонем, ки шариат рўҳонӣ мебошад, вале ман нафсонӣ ҳастам ва ба гуноҳ фурўхта шудаам.

Ман, охир, он чи мекунам, намефаҳмам; чунки он чи мехоҳам, намекунам, балки он чи бад мебинам, мекунам,

Пас модоме ки он чи намехоҳам, мекунам, бо ҳамин эътироф менамоям, ки шариат нек аст.

Бинобар ин акнун кунандаи он ман нестам, балки гуноҳест, ки дар ман вуҷуд дорад.

Зеро медонам, ки дар ман, яъне дар ҷисми ман, чизи нек мавҷуд нест; чунки майли кардани кори нек дар ман бошад ҳам, ёрои кардани он надорам.

Зеро он кори неке ки мехоҳам, намекунам, лекин кори баде ки намехоҳам, мекунам.

Пас модоме ки он чи намехоҳам, мекунам, акнун кунандаи он ман нестам, балки гуноҳест, ки дар ман вуҷуд дорад.

Хуллас, ман чунин қонун пайдо мекунам, ки ҳангоме ки ман мехоҳам кори нек кунам, аз ман кори бад сар мезанад.

Зеро ки ман ба ҳасби инсони ботинӣ аз шариати Худо лаззат мебарам,

Лекин дар андоми худ қонуни дигаре мебинам, ки он ба муқобили қонуни хиради ман меҷангад ва маро асири он қонуни гуноҳ мегардонад, ки дар андоми ман мавҷуд аст.

Вой бар ҳоли ман, ки шахси мискин ҳастам! Кӣ маро аз ин ҷисми гирифтори мамот раҳоӣ медиҳад?

Худоро ба воситаи Худованди мо Исои Масеҳ шукр мегўям. Пас, ман бо хиради худ шариати Худоро бандагӣ мекунам, вале бо ҷисми худ қонуни гуноҳро.