Глаго́летъ бо Писа́нiе фарао́нови: я́ко на и́стое сі́е воздвиго́хъ тя́, я́ко да покажу́ тобо́ю си́лу Мою́, и да возвѣсти́тся и́мя Мое́ по все́й земли́.

[Зач. 102.] Тѣ́мже у́бо его́же хо́щетъ, ми́луетъ: а его́же хо́щетъ, ожесточа́етъ.

Рече́ши у́бо ми́: чесо́ ра́ди еще́ укоря́етъ, во́ли бо Его́ кто́ проти́витися мо́жетъ?

Тѣ́мже у́бо, о, человѣ́че, ты́ кто́ еси́, проти́въ отвѣща́яй Богови? Еда́ рече́тъ зда́нiе созда́вшему е́: почто́ мя́ сотвори́лъ еси́ та́ко?

Или́ не и́мать вла́сти скуде́льникъ на бре́нiи, от того́жде смѣше́нiя сотвори́ти о́въ у́бо сосу́дъ въ че́сть, о́въ же не въ че́сть?

А́ще же хотя́ Бо́гъ показа́ти гнѣ́въ Сво́й и яви́ти си́лу Свою́, пренесе́ во мно́зѣ долготерпѣ́нiи сосу́ды гнѣ́ва соверше́ны въ поги́бель:

и да ска́жетъ бога́тство сла́вы Своея́ на сосу́дѣхъ ми́лости, я́же предугото́ва въ сла́ву,

и́хже и призва́ на́съ не то́чiю от Иуде́й, но и от язы́къ:

я́коже и во Осі́и глаго́летъ: нареку́ не лю́ди Моя́ лю́ди Моя́, и невозлю́бленую возлю́блену:

и бу́детъ, на мѣ́стѣ, идѣ́же рече́ся и́мъ: не лю́дiе Мои́ есте́ вы́, та́мо нареку́тся сы́нове Бо́га жива́го.

Иса́iа же вопiе́тъ о Изра́или: а́ще бу́детъ число́ сыно́въ Изра́илевыхъ я́ко песо́къ морскі́й, оста́нокъ спасе́тся:

сло́во бо скончава́я и сокраща́я въ пра́вдѣ, я́ко сло́во сокраще́но сотвори́тъ Госпо́дь на земли́,

и я́коже прорече́ Иса́iа: а́ще не бы Госпо́дь Савао́ѳъ оста́вилъ на́мъ сѣ́мене, я́коже Cодо́мъ у́бо бы́ли бы́хомъ, и я́коже Гомо́рру уподо́билися бы́хомъ.

Что́ у́бо рече́мъ, я́ко язы́цы, не гоня́щiи пра́вду, постиго́ша пра́вду, пра́вду же, я́же от вѣ́ры:

Изра́иль же, гоня́ зако́нъ пра́вды, въ зако́нъ пра́вды не пости́же.

Чесо́ ра́ди? Зане́ не от вѣ́ры, но от дѣ́лъ зако́на: преткну́шася бо о ка́мень претыка́нiя,

я́коже е́сть пи́сано: се́, полага́ю въ Сiо́нѣ ка́мень претыка́нiя и ка́мень собла́зна: и вся́къ вѣ́руяй въ О́нь не постыди́тся.

Украинский (Огієнко)

Кажу правду в Христі, не обманюю, як свідчить мені моє сумління через Духа Святого,

що маю велику скорботу й невпинну муку для серця свого!

Бо я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом;

вони ізраїльтяни, що їм належить синівство, і слава, і заповіти, і законодавство, і Богослужба, і обітниці,

що їхні й отці, і від них же тілом Христос, що Він над усіма Бог, благословенний, навіки, амінь.

Не так, щоб Слово Боже не збулося.
Бо не всі ті ізраїльтяни, хто від Ізраїля,

і не всі діти Авраамові, хто від насіння його, але: в Ісаку буде насіння тобі.

Цебто, не тілесні діти то діти Божі, але діти обітниці признаються за насіння.

А слово обітниці таке: На той час прийду, і буде син у Сари.

І не тільки це, але й Ревекка зачала дітей від одного ложа отця нашого Ісака,

бо коли вони ще не народились, і нічого доброго чи злого не вчинили, щоб позосталась постанова Божа у вибранні

не від учинків, але від Того, Хто кличе, сказано їй: Більший служитиме меншому,

як і написано: Полюбив Я Якова, а Ісава зненавидів.

Що ж скажемо?
Може в Бога неправда?
Зовсім ні!

Бо Він каже Мойсеєві: Помилую, кого хочу помилувати, і змилосерджуся, над ким хочу змилосердитись.

Отож, не залежить це ні від того, хто хоче, ні від того, хто біжить, але від Бога, що милує.

Бо Писання говорить фараонові: Власне на те Я поставив тебе, щоб на тобі показати Свою силу, і щоб звістилось по цілій землі Моє Ймення.

Отож, кого хоче Він милує, і кого хоче ожорсточує.

А ти скажеш мені: Чого ж іще Він докоряє, бо хто може противитись волі Його?

Отже, хто ти, чоловіче, що ти сперечаєшся з Богом?
Чи скаже твориво творцеві: Пощо ти зробив мене так?

Чи ганчар не має влади над глиною, щоб із того самого місива зробити одну посудину на честь, а одну на нечесть?

Тож Бог, бажаючи показати гнів і виявити могутність Свою, щадив із великим терпінням посудини гніву, що готові були на погибіль,

і щоб виявити багатство слави Своєї на посудинах милосердя, що їх приготував на славу,

на нас, що їх і покликав не тільки від юдеїв, але й від поган.

Як і в Осії Він говорить: Назву Своїм народом не людей Моїх, і не улюблену улюбленою,

і на місці, де сказано їм: Ви не Мій народ, там названі будуть синами Бога Живого!

А Ісая взиває про Ізраїля: Коли б число синів Ізраїлевих було, як морський пісок, то тільки останок спасеться,

бо вирок закінчений та скорочений учинить Господь на землі!

І як Ісая віщував: Коли б Господь Саваот не лишив нам насіння, то ми стали б, як Содом, і подібні були б до Гоморри!

Що ж скажемо?
Що погани, які не шукали праведности, досягли праведности, тієї праведности, що від віри,

а Ізраїль, що шукав Закона праведности, не досяг Закону праведности.

Чому?
Бо шукали не з віри, але якби з учинків Закону;
вони бо спіткнулись об камінь спотикання,

як написано: Ось Я кладу на Сіоні камінь спотикання та скелю спокуси, і кожен, хто вірує в Нього, не посоромиться!

Арабский (Arabic Van Dyke)

أَقُولُ الصِّدْقَ فِي الْمَسِيحِ، لاَ أَكْذِبُ، وَضَمِيرِي شَاهِدٌ لِي بِالرُّوحِ الْقُدُسِ:

إِنَّ لِي حُزْنًا عَظِيمًا وَوَجَعًا فِي قَلْبِي لاَ يَنْقَطِعُ.

فَإِنِّي كُنْتُ أَوَدُّ لَوْ أَكُونُ أَنَا نَفْسِي مَحْرُومًا مِنَ الْمَسِيحِ لأَجْلِ إِخْوَتِي أَنْسِبَائِي حَسَبَ الْجَسَدِ،

الَّذِينَ هُمْ إِسْرَائِيلِيُّونَ، وَلَهُمُ التَّبَنِّي وَالْمَجْدُ وَالْعُهُودُ وَالاشْتِرَاعُ وَالْعِبَادَةُ وَالْمَوَاعِيدُ،

وَلَهُمُ الآبَاءُ، وَمِنْهُمُ الْمَسِيحُ حَسَبَ الْجَسَدِ، الْكَائِنُ عَلَى الْكُلِّ إِلهًا مُبَارَكًا إِلَى الأَبَدِ. آمِينَ.

وَلكِنْ لَيْسَ هكَذَا حَتَّى إِنَّ كَلِمَةَ اللهِ قَدْ سَقَطَتْ. لأَنْ لَيْسَ جَمِيعُ الَّذِينَ مِنْ إِسْرَائِيلَ هُمْ إِسْرَائِيلِيُّونَ،

وَلاَ لأَنَّهُمْ مِنْ نَسْلِ إِبْرَاهِيمَ هُمْ جَمِيعًا أَوْلاَدٌ. بَلْ «بِإِسْحَاقَ يُدْعَى لَكَ نَسْلٌ».

أَيْ لَيْسَ أَوْلاَدُ الْجَسَدِ هُمْ أَوْلاَدَ اللهِ، بَلْ أَوْلاَدُ الْمَوْعِدِ يُحْسَبُونَ نَسْلاً.

لأَنَّ كَلِمَةَ الْمَوْعِدِ هِيَ هذِهِ:«أَنَا آتِي نَحْوَ هذَا الْوَقْتِ وَيَكُونُ لِسَارَةَ ابْنٌ».

وَلَيْسَ ذلِكَ فَقَطْ، بَلْ رِفْقَةُ أَيْضًا، وَهِيَ حُبْلَى مِنْ وَاحِدٍ وَهُوَ إِسْحَاقُ أَبُونَا.

لأَنَّهُ وَهُمَا لَمْ يُولَدَا بَعْدُ، وَلاَ فَعَلاَ خَيْرًا أَوْ شَرًّا، لِكَيْ يَثْبُتَ قَصْدُ اللهِ حَسَبَ الاخْتِيَارِ، لَيْسَ مِنَ الأَعْمَالِ بَلْ مِنَ الَّذِي يَدْعُو،

قِيلَ لَهَا:«إِنَّ الْكَبِيرَ يُسْتَعْبَدُ لِلصَّغِيرِ».

كَمَا هُوَ مَكْتُوبٌ:«أَحْبَبْتُ يَعْقُوبَ وَأَبْغَضْتُ عِيسُوَ».

فَمَاذَا نَقُولُ؟ أَلَعَلَّ عِنْدَ اللهِ ظُلْمًا؟ حَاشَا!

لأَنَّهُ يَقُولُ لِمُوسَى:«إِنِّي أَرْحَمُ مَنْ أَرْحَمُ، وَأَتَرَاءَفُ عَلَى مَنْ أَتَرَاءَفُ».

فَإِذًا لَيْسَ لِمَنْ يَشَاءُ وَلاَ لِمَنْ يَسْعَى، بَلْ ِللهِ الَّذِي يَرْحَمُ.

لأَنَّهُ يَقُولُ الْكِتَابُ لِفِرْعَوْنَ:«إِنِّي لِهذَا بِعَيْنِهِ أَقَمْتُكَ، لِكَيْ أُظْهِرَ فِيكَ قُوَّتِي، وَلِكَيْ يُنَادَى بِاسْمِي فِي كُلِّ الأَرْضِ».

فَإِذًا هُوَ يَرْحَمُ مَنْ يَشَاءُ، وَيُقَسِّي مَنْ يَشَاءُ.

فَسَتَقُولُ لِي:«لِمَاذَا يَلُومُ بَعْدُ؟ لأَنْ مَنْ يُقَاوِمُ مَشِيئَتَهُ؟»

بَلْ مَنْ أَنْتَ أَيُّهَا الإِنْسَانُ الَّذِي تُجَاوِبُ اللهَ؟ أَلَعَلَّ الْجِبْلَةَ تَقُولُ لِجَابِلِهَا:«لِمَاذَا صَنَعْتَنِي هكَذَا؟»

أَمْ لَيْسَ لِلْخَزَّافِ سُلْطَانٌ عَلَى الطِّينِ، أَنْ يَصْنَعَ مِنْ كُتْلَةٍ وَاحِدَةٍ إِنَاءً لِلْكَرَامَةِ وَآخَرَ لِلْهَوَانِ؟

فَمَاذَا؟ إِنْ كَانَ اللهُ، وَهُوَ يُرِيدُ أَنْ يُظْهِرَ غَضَبَهُ وَيُبَيِّنَ قُوَّتَهُ، احْتَمَلَ بِأَنَاةٍ كَثِيرَةٍ آنِيَةَ غَضَبٍ مُهَيَّأَةً لِلْهَلاَكِ.

وَلِكَيْ يُبَيِّنَ غِنَى مَجْدِهِ عَلَى آنِيَةِ رَحْمَةٍ قَدْ سَبَقَ فَأَعَدَّهَا لِلْمَجْدِ،

الَّتِي أَيْضًا دَعَانَا نَحْنُ إِيَّاهَا، لَيْسَ مِنَ الْيَهُودِ فَقَطْ بَلْ مِنَ الأُمَمِ أَيْضًا.

كَمَا يَقُولُ فِي هُوشَعَ أَيْضًا:«سَأَدْعُو الَّذِي لَيْسَ شَعْبِي شَعْبِي، وَالَّتِي لَيْسَتْ مَحْبُوبَةً مَحْبُوبَةً.

وَيَكُونُ فِي الْمَوْضِعِ الَّذِي قِيلَ لَهُمْ فِيهِ: لَسْتُمْ شَعْبِي، أَنَّهُ هُنَاكَ يُدْعَوْنَ أَبْنَاءَ اللهِ الْحَيِّ».

وَإِشَعْيَاءُ يَصْرُخُ مِنْ جِهَةِ إِسْرَائِيلَ:«وَإِنْ كَانَ عَدَدُ بَنِي إِسْرَائِيلَ كَرَمْلِ الْبَحْرِ، فَالْبَقِيَّةُ سَتَخْلُصُ.

لأَنَّهُ مُتَمِّمُ أَمْرٍ وَقَاضٍ بِالْبِرِّ. لأَنَّ الرَّبَّ يَصْنَعُ أَمْرًا مَقْضِيًّا بِهِ عَلَى الأَرْضِ».

وَكَمَا سَبَقَ إِشَعْيَاءُ فَقَالَ: «لَوْلاَ أَنَّ رَبَّ الْجُنُودِ أَبْقَى لَنَا نَسْلاً، لَصِرْنَا مِثْلَ سَدُومَ وَشَابَهْنَا عَمُورَةَ».

فَمَاذَا نَقُولُ؟ إِنَّ الأُمَمَ الَّذِينَ لَمْ يَسْعَوْا فِي أَثَرِ الْبِرِّ أَدْرَكُوا الْبِرَّ، الْبِرَّ الَّذِي بِالإِيمَانِ.

وَلكِنَّ إِسْرَائِيلَ، وَهُوَ يَسْعَى فِي أَثَرِ نَامُوسِ الْبِرِّ، لَمْ يُدْرِكْ نَامُوسَ الْبِرِّ!

لِمَاذَا؟ لأَنَّهُ فَعَلَ ذلِكَ لَيْسَ بِالإِيمَانِ، بَلْ كَأَنَّهُ بِأَعْمَالِ النَّامُوسِ. فَإِنَّهُمُ اصْطَدَمُوا بِحَجَرِ الصَّدْمَةِ،

كَمَا هُوَ مَكْتُوبٌ: «هَا أَنَا أَضَعُ فِي صِهْيَوْنَ حَجَرَ صَدْمَةٍ وَصَخْرَةَ عَثْرَةٍ، وَكُلُّ مَنْ يُؤْمِنُ بِهِ لاَ يُخْزَى».

Таджикский

Языки

Дар Масеҳ рост мегўям, дурўғ намегўям, виҷдонам дар Рўҳулқудс бо ман шаҳодат медиҳад,

Ки ғуссаи бузургест барои ман, ва сўзи дили ман поён надорад:

Зеро ман мехостам, ки ба хотири бародаронам, ки ба ҳасби ҷисм хешони мананд, худам аз Масеҳ маҳрум шавам.

Онҳо исроилиёнанд; фарзандхондагӣ ва ҷалол, аҳдҳо ва шариат, ибодат ва ваъдаҳо ба онҳо тааллуқ доранд;

Ва падарон аз онҳоянд, ва аз онҳо Масеҳ ба ҳасби ҷисм ба ҷаҳон омадааст, ки Худо бар ҳама ва то абад муборак аст, Омин.

Аммо чунин нест, ки каломи Худо аз эътибор сокит шуда бошад. Зеро на ҳама исроилиянд, ки аз Исроил бошанд,

Ва на ҳама фарзандони Иброҳиманд, ки наслаш ҳастанд; балки́насли ту аз Исҳоқ хонда хоҳанд шуд́.

Яъне на ҳамаи фарзандони ҷисм фарзандони Худо ҳастанд, балки фарзандони ваъда насл ҳисоб меёбанд.

Зеро ки каломи ваъда чунин аст: “Дар ҳамин вақт хоҳам баргашт, ва Сороро писаре хоҳад шуд“.

Ва на фақат ин, балки ба Ривқо низ ҳамин тавр шуд, вақте ки вай аз яке, яъне аз падарамон Исҳоқ ба як шикам ду писарро ҳомила буд.

Зеро ки пеш аз таваллуди онҳо, ки ҳанўз ҳеҷ амали неке ё баде накарда буданд, барои он ки пешбинии Худо дар интихобашон на аз аъмол, балки аз Даъваткунанда содир шавад,

Ба вай гуфта шуд: “Калонӣ ба хурдӣ хизмат кунад“.

Чунон ки навишта шудааст: “Яъқубро Ман дўст доштам, аммо Эсовро бад дидам“.

Пас чӣ гўем? Магар назди Худо беинсофӣ ҳаст? Ба ҳеҷ ваҷҳ.

Зеро ки Ў ба Мусо мегўяд: “Ҳар киро марҳамат кардан хоҳам, марҳамат мекунам; ба ҳар кӣ раҳм кардан хоҳам, раҳм мекунам“.

Пас, гап на дар он кас аст, ки майл дорад ва саъю кўшиш мекунад, балки дар марҳамати Худост.

Зеро ки Навиштаҳо ба фиръавн мегўяд: “Барои он Ман туро ба по гузоштаам, ки қуввати Худро бар ту нишон диҳам, то ки исми Ман дар тамоми ҷаҳон интишор ёбад“.

Пас, Ў ҳар киро хоҳад, марҳамат мекунад, ва ҳар киро хоҳад, сангдил мегардонад.

Ту ба ман хоҳӣ гуфт: “Пас чаро Ў боз маззамат мекунад? Зеро кист, ки ба иродаи Ў муқобилат карда тавонад?“.

Аммо ту кистӣ, эй одамизод, ки бо Худо баҳсу мунозира мекунӣ? Оё маснўъ ба сонеъ мегўяд: “Чаро маро чунин сохтӣ?“

Оё кўзагар ихтиёр надорад, ки аз айни як гил зарфе барои истеъмоли олӣ ва зарфи дигаре барои истеъмоли паст бисозад?

Пас, чӣ ҷои баҳс аст, ки агар Худо, бо мақсади нишон додани ғазаби Худ ва зоҳир сохтани иқтидори Худ, зарфҳои ғазабро, ки барои ҳалокат сохта шудаанд, бо пурсабрии азиме таҳаммул карда бошад,

То ки фаровонии ҷалоли Худро бар зарфҳои марҳамат, ки Ў пешакӣ онҳоро барои ҷалол омода кардааст, зоҳир созад.

Ва он зарфҳои марҳамат моем, ки Ў моро на фақат аз байни яҳудиён, балки аз байни халқҳо ҳам даъват намудааст,

Чунон ки дар Ҳушаъ низ мегўяд: “Онҳоеро, ки қавми Ман нестанд, қавми Худ хоҳам хонд, ва онро, ки маҳбуба нестанд, маҳбуба хоҳам хонд;

Ва дар он ҷое ки ба онҳо гуфта шудааст: “Шумо қавми Ман нестед“, онҳо фарзандони Худои Ҳай номида хоҳанд шуд“.

Ва Ишаъё дар бораи Исроил нидо мекунад, ки: “Агар шумораи банӣ-Исроил мисли реги баҳр бошад ҳам, бақияе наҷот хоҳад ёфт;

Зеро ки Худованд коре ба итмом мерасонад ва ба зудӣ аз рўи адолат ҳал мекунад, кори қатъие бар замин анҷом медиҳад.

Ва чунон ки Ишаъё пешгўӣ кардааст: “Агар Худованди лашкарҳо барои мо насле боқӣ намегузошт, мо мисли Садўм мешудем ва ба Амўро монандӣ медоштем“.

Пас чӣ гўем? Халқҳое ки дар паи адолат набуданд, адолат ба даст оварданд: адолате ки аз имон аст;

Аммо Исроил, ки дар паи шариати адолат буд, ба шариати адолат нарасид.

Чаро? Чунки онро на дар имон, балки дар аъмол толиб шуданд. Онҳо ба санги пешпое пешпо хўрданд,

Чунон ки навишта шудааст: “Инак, дар Сион санги пешпо ва сахраи васваса мегузорам, ва ҳар кӣ ба Ў имон оварад, хиҷил нахоҳад шуд“.