я́ко та́етъ во́скъ от лица́ огня́, и попали́тъ о́гнь супоста́ты, и явле́но бу́детъ и́мя твое́ въ сопроти́вныхъ твои́хъ: от лица́ твоего́ язы́цы возмяту́тся:

егда́ сотвори́ши сла́вная, тре́петъ прiи́мутъ от тебе́ го́ры.

От вѣ́ка не слы́шахомъ, ниже́ о́чи на́ши ви́дѣша Бо́га, ра́звѣ тебе́, и дѣла́ твоя́, я́же сотвори́ши жду́щымъ ми́лости.

Ми́лость бо сря́щетъ творя́щихъ пра́вду, и пути́ твоя́ помяну́тся: се́, ты́ разгнѣ́вался еси́, и мы́ согрѣши́хомъ.

Сего́ ра́ди заблуди́хомъ и бы́хомъ я́ко нечи́сти вси́ мы́, я́коже по́ртъ нечи́стыя вся́ пра́вда на́ша, и отпадо́хомъ я́ко ли́ствiе беззако́нiй ра́ди на́шихъ: та́ко вѣ́тръ восхи́титъ на́съ.

И нѣ́сть призыва́яй и́мя твое́ и помяну́вый удержа́ти тя́: я́ко отврати́лъ еси́ лице́ твое́ от на́съ и пре́далъ ны́ еси́ беззако́нiй ра́ди на́шихъ.

И ны́нѣ, Го́споди, Оте́цъ на́шъ еси́ ты́, мы́ же бре́нiе, дѣла́ руку́ твое́ю вси́:

не прогнѣ́вайся на ны́ зѣло́ и не помяни́ во вре́мя беззако́нiй на́шихъ, и ны́нѣ при́зри, я́ко лю́дiе твои́ вси́ мы́.

Гра́дъ святи́лища твоего́ бы́сть пу́стъ, Сiо́нъ я́коже пусты́ня бы́сть, Иерусали́мъ на прокля́тiе:

до́мъ святы́й на́шъ и сла́ва, ю́же благослови́ша отцы́ на́ши, бы́сть огне́мъ пожже́нъ, и вся́ сла́вная на́ша ку́пно падо́ша.

И от всѣ́хъ си́хъ терпѣ́лъ еси́, Го́споди, и молча́лъ, и смири́лъ еси́ ны́ зѣло́.

Украинский (Огієнко)

О, коли б небеса Ти роздер і зійшов, перед обличчям Твоїм розтопилися б гори,

як хворост горить від огню, як кипить та вода на огні, отак щоб Ім́я Твоє стало відоме Твоїм ворогам, щоб перед обличчям Твоїм затремтіли народи!

Коли Ти чинив страшні речі, ми їх не чекали, коли б Ти зійшов, то перед обличчям Твоїм розтопилися б гори!

І відвіку не чули, до ушей не доходило, око не бачило Бога, крім Тебе, Який би зробив так тому, хто надію на Нього кладе!

Ти стрічаєш того, хто радіє та праведність чинить, отих, що вони на дорогах Твоїх пам́ятають про Тебе.
Та розгнівався Ти, бо ми в тому згрішили навіки та несправедливими стали!

І стали всі ми, як нечистий, а вся праведність наша немов поплямована місячним одіж, і в́янемо всі ми, мов листя, а наша провина, як вітер, несе нас…

І немає нікого, хто кликав би Ймення Твоє, хто збудився б триматися міцно за Тебе, бо від нас заховав Ти обличчя Своє й через нашу вину Ти покинув нас нидіти…

Тепер же, о Господи, Ти наш Отець, ми глина, а Ти наш ганчар, і ми всі чин Твоєї руки!

Не гнівайся, Господи, сильно, і не пам́ятай повсякчасно провини!
Тож споглянь, ми народ Твій усі!

Святі міста Твої стали пустинею, Сіон став пустелею, степом став Єрусалим…

Дім святощі нашої й нашої слави, в якім батьки наші хвалили Тебе, погорілищем став, а все наше любе руїною стало…

Чи й на це ще Себе будеш стримувати, Господи?
Будеш мовчати, й занадто карати нас будеш?

Латинский (Nova Vulgata)

Sicut ignis succendit sarmenta, aquam ebullire facit ignis, ut notum facias nomen tuum inimicis tuis, a facie tua gentes turbentur,

cum feceris mirabilia, quae non sperabamus. Descendisti, et a facie tua montes defluxerunt.

A saeculo non audierunt, neque aures perceperunt; oculus non vidit Deum, absque te, qui operaretur pro sperantibus in eum.

Occurris laetanti, facienti iustitiam et his, qui in viis tuis recordantur tui. Ecce tu iratus es, et peccavimus; in ipsis a saeculo nos salvabimur.

Et facti sumus ut immundus omnes nos, et quasi pannus inquinatus universae iustitiae nostrae; et marcuimus quasi folium universi, et iniquitates nostrae quasi ventus abstulerunt nos.

Non est qui invocet nomen tuum, qui consurgat et adhaereat tibi, quia abscondisti faciem tuam a nobis et dissolvisti nos in manu iniquitatis nostrae.

Et nunc, Domine, pater noster es tu, nos vero lutum; et fictor noster tu, et opera manuum tuarum omnes nos.

Ne irascaris, Domine, nimis et ne ultra memineris iniquitatis; ecce, respice: populus tuus omnes nos.

Urbes sanctitatis tuae factae sunt in desertum, Sion deserta facta est, Ierusalem desolata est.

Domus sanctitatis nostrae et gloriae nostrae, ubi laudaverunt te patres nostri, facta est in exustionem ignis, et omnia desiderabilia nostra versa sunt in ruinas.

Numquid super his continebis te, Domine, tacebis et affliges nos vehementer?

Таджикский

Языки

КОШКИ Ту осмонро дарронда, нузул менамудӣ! Кӯҳҳо аз ҳузури Ту гудохта мешуд,

Мисли он ки хасу хошок аз оташ аланга мезанад, ва об аз оташ ба ҷӯш меояд, – нузул намо, то ки номи Худро ба душманони Худ машҳур созӣ, ва халқҳо аз дидори Ту ба ларза оянд.

Вақте ки Ту корномаҳои аҷоибе ки мо чашми интизор надоштем, ба ҷо оварда, нузул менамудӣ, кӯҳҳо аз ҳузури Ту гудохта мешуд.

Ва ҳаргиз нашнидаанд, ва гӯш накардаанд, ва чашм Худоеро ғайр аз Ту надидааст, ки барои умедворонаш чунин амал карда бошад.

Ту бо онҳое ки шодмонанд, ва адолатро ба амал меоваранд, ва дар роҳҳои Ту Туро зикр менамоянд, бо хушӣ мулоқот мекунӣ; лекин Ту ба ғазаб омадаӣ, чунки мо гуноҳ кардаем, ва муддати зиёде дар он ғӯтидаем, – ва оё метавонем наҷот ёбем?

Ва ҳамаамон мисли палиде гардидаем, ва тамоми адолати мо мисли либоси чиркин аст; ва ҳамаамон мисли барг пажмурда шудаем, ва гуноҳҳоямон мисли боде моро бардошта мебарад.

Ва касе нест, ки номи Туро бихонад, ва бедор шуда, Туро пайравӣ намояд, зеро ки Ту рӯи Худро аз мо пинҳон кардаӣ, ва моро гузоштаӣ, ки аз гуноҳҳои худ нобуд шавем.

Ва акнун, эй Парвардигор, Ту Падари мо ҳастӣ; мо гил ҳастем, ва Ту – кӯзагари мо, ва ҳамаамон амали дастҳои Ту мебошем.

Парвардигоро! Бениҳоят дар ғазаб нашав, ва гуноҳро то абад дар хотир нигоҳ надор; лутфан назар андоз, ки ҳамаамон қавми Ту ҳастем,

Шаҳрҳои поки Ту биёбон шудааст; Сион биёбон, ва Ерусалим харобазор гардидааст.

Хонаи қудси мо ва ҷалоли мо, ки падарони мо дар он Туро ҳамду сано мехонданд, тӯъмаи оташ гардидааст, ва ҳар он чи барои мо азиз буд, харобазор шудааст.

Оё баъд аз ҳамаи ин, эй Парвардигор, боз худдорӣ менамоӣ? Ва хомӯш монда, моро бениҳоят хорузор мекунӣ?