И бы́сть внегда́ судя́ху судiи́, бы́сть гла́дъ на земли́. И и́де му́жъ от Виѳлее́ма Иу́дина обита́ти въ селѣ́ Моа́вли, са́мъ и жена́ его́, и два́ сы́ны его́:

и́мя же му́жеви Елимеле́хъ, и́мя же женѣ́ его́ Ноемми́нь и и́мя двѣма́ сыно́ма его́ маало́нъ и хелео́нъ, Ефраѳе́йстiи от Виѳлее́ма Иу́дина. И прiидо́ша въ село́ Моа́вле, и бѣ́ша та́мо.

И у́мре Елимеле́хъ му́жъ Ноемми́нинъ, и оста́ся она́ и о́ба сы́ны ея́:

и поя́ста себѣ́ жены́ Моави́тскiя: и́мя еди́нѣй орфа́ и и́мя вторѣ́й ру́ѳь: и жи́ша та́мо до десяти́ лѣ́тъ.

И умро́ста о́ба сы́ны ея́, маало́нъ и хелео́нъ, и оста́ся жена́ от му́жа своего́ и от обои́хъ сыно́въ ея́.

И воста́ она́ и о́бѣ снохи́ ея́, и возврати́шася съ села́ Моа́вля: зане́ услы́ша на селѣ́ Моа́вли, я́ко присѣти́ Госпо́дь люді́й свои́хъ да́ти и́мъ хлѣ́бы.

И отъи́де от мѣ́ста, идѣ́же бѣ́, она́ и о́бѣ снохи́ ея́ съ не́ю, и идя́ху въ пу́ть возврати́тися въ зе́млю Иу́дину.

И рече́ Ноемми́нь обѣ́ма сноха́ма свои́ма: иди́те у́бо, возврати́теся ка́яждо въ до́мъ отца́ своего́: да сотвори́тъ Госпо́дь съ ва́ми ми́лость, я́коже сотвори́сте со уме́ршими и со мно́ю:

да да́стъ Госпо́дь Бо́гъ ва́мъ обрѣсти́ поко́й ко́ейждо въ дому́ му́жа своего́. И цѣлова́ я́: они́ же воздвиго́ша гла́сы своя́ и пла́кашася,

и реко́ша е́й: ни́, но и́демъ съ тобо́ю въ лю́ди твоя́.

И рече́ Ноемми́нь: обрати́теся у́бо, дще́ри мои́, вску́ю и́дете со мно́ю? или́ еще́ мнѣ́ сы́нове во утро́бѣ мое́й, и бу́дутъ ва́мъ му́жи?

возврати́теся у́бо, дще́ри мои́ и отиди́те, я́ко состарѣ́хся, и не бу́ду му́жу: а́ще же бы́хъ и рекла́, я́ко у мене́ е́сть наде́жда, да бу́ду му́жу и рожду́ сы́ны,

вы́ ли пожде́те и́хъ, до́ндеже возрасту́тъ? и вы́ ли удержите́ся, да не бу́дете ино́му му́жу? ни́, дще́ри мои́, я́ко го́рько бы́сть мнѣ́ па́че ва́съ, я́ко изы́де на мя́ рука́ Госпо́дня.

И воздвиго́ша гла́сы своя́, и пла́каша па́ки. И цѣлова́ орфа́ свекро́вь свою́, и возврати́ся въ лю́ди своя́, ру́ѳь же послѣ́дова е́й.

И рече́ Ноемми́нь къ ру́ѳѣ: се́, возврати́ся я́тровь твоя́ къ лю́демъ свои́мъ и къ бого́мъ свои́мъ, возврати́ся у́бо и ты́ вслѣ́дъ я́трове своея́.

И рече́ ру́ѳь: не сря́щи мене́ то́, е́же оста́вити тебе́ или́ обрати́тися мнѣ́ от тебе́, но идѣ́же и́деши ты́, и а́зъ пойду́, и идѣ́же водвори́шися ты́, водворю́ся и а́зъ: лю́дiе твои́ лю́дiе мои́, и Бо́гъ тво́й Бо́гъ мо́й:

и идѣ́же а́ще у́мреши, умру́ и та́мо погребу́ся: та́ко да сотвори́тъ мнѣ́ Госпо́дь, и сiя́ да приложи́тъ, я́ко сме́рть разлучи́тъ между́ мно́ю и тобо́ю.

Ви́дѣвши же Ноемми́нь, я́ко укрѣпи́ся она́ ити́ съ не́ю, умолче́ глаго́лати къ не́й ктому́.

Идо́стѣ же о́бѣ, до́ндеже прiидо́стѣ въ Виѳлее́мъ. И бы́сть егда́ прiидо́стѣ они́ въ Виѳлее́мъ, и возгласи́ ве́сь гра́дъ о ни́хъ, и реко́ша: еда́ сiя́ е́сть Ноемми́нь?

И рече́ къ ни́мъ: не зови́те у́бо мене́ Ноемми́нь, но зови́те мене́ горька́: я́ко испо́лни мя́ го́рести Вседержи́тель зѣло́:

а́зъ испо́лнь отидо́хъ, и ны́нѣ тщу́ мя́ возврати́ Госпо́дь: и вску́ю мя́ нарица́ете Ноемми́нь, Госпо́дь смири́ мя и Вседержи́тель озло́би мя́?

И возврати́ся Ноемми́нь и ру́ѳь Моави́тиня сноха́ ея́ съ не́ю, обраща́ющыяся съ села́ Моа́вля: и прiидо́стѣ въ Виѳлее́мъ въ нача́лѣ жа́твы ячме́ня.

Рус. (Юнгеров)

В этом переводе выбранная книга отсутствует

Украинский (Огієнко)

І сталось за часу, коли судді судили, то був голод у Краю.
І пішов був чоловік з Юдиного Віфлеєму мешкати в моавських полях, він і жінка та двоє синів його.

А ім́я тому чоловікові Елімелех, а ім́я жінці його Ноомі;
і ім́я двох синів його Махлон і Кілйон, ефратяни з Віфлеєму Юдиного.
І прийшли вони на моавські поля, та й залишилися.

І помер Елімелех, муж Ноомі, і зосталася вона та два їхні сини.

І взяли вони собі за жінок моавітянок, ім́я одній Орпа, а ім́я другій Рут.
І сиділи вони там близько десяти літ.

І повмирали й вони обоє, Махлон та Кілйон.
І позосталася та жінка по двох дітях своїх та по чоловікові своєму.

І встала вона та невістки її, і вернулися з моавських піль, бо почула на моавському полі, що Господь згадав про народ Свій, даючи їм хліба.

І вийшла вона з того місця, де була там, та обидві невістки з нею, та й пішли дорогою, щоб вернутися до Юдиного краю.

І сказала Ноомі до двох своїх невісток: Ідіть, верніться кожна до дому своєї матері.
І нехай Господь зробить із вами милість, як ви зробили з померлими та зо мною.

Нехай Господь дасть вам, і ви знайдете відпочинок кожна в домі свого мужа!
І вона поцілувала їх, а вони підняли свій голос та плакали.

І вони сказали до неї: Ні, з тобою ми вернемось до народу твого!

А Ноомі сказала: Вертайтеся, дочки мої, чого ви підете зо мною?
Чи я маю ще в утробі своїй синів, а вони стануть вам за чоловіків?

Верніться, дочки мої, ідіть, бо я занадто стара, щоб бути для мужа.
А коли б я й сказала: Маю надію, і коли б цієї ночі була з мужем, і також породила синів,

чи ж ви чекали б їх, аж поки повиростають?
Чи ж ви зв́язалися б з ними, щоб не бути замужем?
Ні, дочки мої, бо мені значно гірше, як вам, бо Господня рука знайшла мене.

І підняли вони голос свій, і заплакали ще.
І поцілувала Орпа свою свекруху, а Рут пригорнулася до неї.

І сказала Ноомі: Ось зовиця твоя вернулася до народу свого та до богів своїх, вернися й ти за зовицею своєю!

А Рут відказала: Не силуй мене, щоб я покинула тебе, щоб я вернулася від тебе, бо куди підеш ти, туди піду й я, а де житимеш ти, там житиму й я.
Народ твій буде мій народ, а Бог твій мій Бог.

Де помреш ти, там помру й я, і там буду похована.
Нехай Господь зробить мені так, і так нехай додасть, і тільки смерть розлучить мене з тобою.

І побачила Ноомі, що вона настоює йти за нею, і перестала вговорювати її.

І пішли вони вдвох, аж прийшли до Віфлеєму.
І сталося, коли вони входили до Віфлеєму, то зашуміло все місто про них, і говорили: Чи це Ноомі?

А вона сказала їм: Не кличте мене: Ноомі, кличте мене: Мара, бо велику гіркоту зробив мені Всемогутній.

Я заможною пішла була, та порожньою вернув мене Господь.
Чого кличете мене: Ноомі, коли Господь свідчив проти мене, а Всемогутній послав мені горе?

І вернулася Ноомі та з нею моавітянка Рут, невістка її, що верталася з моавських піль.
І прийшли вони до Віфлеєму на початку жнив ячменю.

Немецкий (GNB)

Языки

Es war die Zeit, als das Volk Israel noch von Richtern geführt wurde. Weil im Land eine Hungersnot herrschte, verließ ein Mann aus Betlehem im Gebiet von Juda seine Heimatstadt und suchte mit seiner Frau und seinen zwei Söhnen Zuflucht im Land Moab.

Der Mann hieß Elimelech, die Frau Noomi; die Söhne waren Machlon und Kiljon. Die Familie gehörte zur Sippe Efrat, die in Betlehem in Juda lebte.

Während sie im Land Moab waren,

starb Elimelech und Noomi blieb mit ihren beiden Söhnen allein zurück.

Die Söhne heirateten zwei moabitische Frauen, Orpa und Rut. Aber zehn Jahre später starben auch Machlon und Kiljon,

und ihre Mutter Noomi war nun ganz allein, ohne Mann und ohne Kinder.

Als sie erfuhr, dass der HERR seinem Volk geholfen hatte und es in Juda wieder zu essen gab, entschloss sie sich, das Land Moab zu verlassen und nach Juda zurückzukehren. Ihre Schwiegertöchter gingen mit.

Unterwegs sagte sie zu den beiden: »Kehrt wieder um! Geht zurück, jede ins Haus ihrer Mutter! Der HERR vergelte euch alles Gute, das ihr an den Verstorbenen und an mir getan habt.

Er gebe euch wieder einen Mann und lasse euch ein neues Zuhause finden.«

Noomi küsste die beiden zum Abschied. Doch sie weinten

und sagten zu ihr: »Wir verlassen dich nicht! Wir gehen mit dir zu deinem Volk.«

Noomi wehrte ab: »Kehrt doch um, meine Töchter! Warum wollt ihr mit mir gehen? Habe ich etwa noch Söhne zu erwarten, die eure Männer werden könnten?

Geht, meine Töchter, kehrt um! Ich bin zu alt, um noch einmal zu heiraten. Und selbst wenn es möglich wäre und ich es noch heute tun würde und dann Söhne zur Welt brächte –

wolltet ihr etwa warten, bis sie groß geworden sind? Wolltet ihr so lange allein bleiben und auf einen Mann warten? Nein, meine Töchter! Ich kann euch nicht zumuten, dass ihr das bittere Schicksal teilt, das der HERR mir bereitet hat.«

Da weinten Rut und Orpa noch mehr. Orpa küsste ihre Schwiegermutter und nahm Abschied; aber Rut blieb bei ihr.

Noomi redete ihr zu: »Du siehst, deine Schwägerin ist zu ihrem Volk und zu ihrem Gott zurückgegangen. Mach es wie sie, geh ihr nach!«

Aber Rut antwortete: »Dränge mich nicht, dich zu verlassen. Ich kehre nicht um, ich lasse dich nicht allein. Wohin du gehst, dorthin gehe ich auch; wo du bleibst, da bleibe ich auch. Dein Volk ist mein Volk und dein Gott ist mein Gott.

Wo du stirbst, da will auch ich sterben; dort will ich begraben werden. Der Zorn des HERRN soll mich treffen, wenn ich nicht Wort halte: Nur der Tod kann mich von dir trennen!«

Als Noomi sah, dass Rut so fest entschlossen war, gab sie es auf, sie zur Heimkehr zu überreden.

So gingen die beiden miteinander bis nach Betlehem.

Als sie dort ankamen, sprach es sich sofort in der ganzen Stadt herum und die Frauen riefen: »Ist das nicht Noomi?«

»Nennt mich nicht mehr Noomi«, sagte sie, »nennt mich Mara; denn Gott, der Gewaltige, hat mir ein sehr bitteres Schicksal bereitet.

Mit meinem Mann und mit zwei Söhnen bin ich von hier weggezogen; arm und ohne Beschützer lässt der HERR mich heimkehren. Warum nennt ihr mich noch Noomi? Der HERR, der Gewaltige, hat sich gegen mich gewandt und mich ins Elend gestürzt.«

So war Noomi mit ihrer moabitischen Schwiegertochter Rut wieder nach Betlehem zurückgekehrt. Dort hatte gerade die Gerstenernte begonnen.