Во у́трiй [же] наро́дъ, и́же стоя́ше объ о́нъ по́лъ мо́ря, ви́дѣвъ, я́ко корабля́ ино́го не бѣ́ ту́, то́кмо еди́нъ то́й, въ о́ньже внидо́ша ученицы́ Его́, и я́ко не вни́де со ученики́ Свои́ми Иису́съ въ кора́бль, но еди́ни ученицы́ Его́ идо́ша:

и и́ни прiидо́ша корабли́ от Тиверiа́ды бли́зъ мѣ́ста, идѣ́же ядо́ша хлѣ́бы, хвалу́ возда́вше Го́сподеви:

егда́ же ви́дѣша наро́ди, я́ко Иису́са не бы́сть ту́, ни учени́къ Его́, влѣзо́ша са́ми въ корабли́, и прiидо́ша въ Капернау́мъ, и́щуще Иису́са,

и обрѣ́тше Его́ объ о́нъ по́лъ мо́ря, рѣ́ша Ему́: Равви́, когда́ здѣ́ бы́сть {когда́ сѣ́мо прише́лъ еси́}?

Отвѣща́ и́мъ Иису́съ и рече́: ами́нь, ами́нь глаго́лю ва́мъ, и́щете Мене́, не я́ко ви́дѣсте зна́менiе, но я́ко я́ли есте́ хлѣ́бы и насы́тистеся:

[Зач. 20.] дѣ́лайте же не бра́шно ги́блющее, но бра́шно пребыва́ющее въ живо́тъ вѣ́чный, е́же Сы́нъ Человѣ́ческiй ва́мъ да́стъ: Сего́ бо Оте́цъ зна́мена Бо́гъ.

Рѣ́ша же къ Нему́: что́ сотвори́мъ, да дѣ́лаемъ дѣла́ Бо́жiя?

Отвѣща́ Иису́съ и рече́ и́мъ: се́ е́сть дѣ́ло Бо́жiе, да вѣ́руете въ Того́, Его́же посла́ О́нъ.

Рѣ́ша же Ему́: ко́е у́бо Ты́ твори́ши зна́менiе, да ви́димъ и вѣ́ру и́мемъ Тебѣ́, что́ дѣ́лаеши,

отцы́ на́ши ядо́ша ма́нну въ пусты́ни, я́коже е́сть пи́сано: хлѣ́бъ съ небесе́ даде́ и́мъ я́сти.

Рече́ у́бо и́мъ Иису́съ: ами́нь, ами́нь глаго́лю ва́мъ, не Моисе́й даде́ ва́мъ хлѣ́бъ съ небесе́, но Оте́цъ Мо́й дае́тъ ва́мъ хлѣ́бъ и́стинный съ небесе́:

хлѣ́бъ бо Бо́жiй е́сть сходя́й съ небесе́ и дая́й живо́тъ мíру.

Рѣ́ша у́бо къ Нему́: Го́споди, всегда́ да́ждь на́мъ хлѣ́бъ се́й.

Рече́ же и́мъ Иису́съ: [Зач. 21.] А́зъ е́смь хлѣ́бъ живо́тный: гряды́й ко Мнѣ́ не и́мать взалка́тися, и вѣ́руяй въ Мя́ не и́мать вжа́ждатися никогда́же.

Но рѣ́хъ ва́мъ, я́ко и ви́дѣсте Мя́, и не вѣ́руете.

Все́, е́же дае́тъ Мнѣ́ Оте́цъ, ко Мнѣ́ прiи́детъ, и гряду́щаго ко Мнѣ́ не изжену́ во́нъ:

я́ко снидо́хъ съ небесе́, не да творю́ во́лю Мою́, но во́лю посла́вшаго Мя́ Отца́.

Се́ же е́сть во́ля посла́вшаго Мя́ Отца́, да все́, е́же да́де Ми́, не погублю́ от Него́, но воскрешу́ е́ въ послѣ́днiй де́нь.

[Зач. 22.] Се́ же е́сть во́ля Посла́вшаго Мя́, да вся́къ ви́дяй Сы́на и вѣ́руяй въ Него́ и́мать живо́тъ вѣ́чный, и воскрешу́ его́ А́зъ въ послѣ́днiй де́нь.

Ропта́ху у́бо Иуде́е о Не́мъ, я́ко рече́: А́зъ е́смь хлѣ́бъ сше́дый съ небесе́.

И глаго́лаху: не Се́й ли е́сть Иису́съ сы́нъ Ио́сифовъ, Его́же мы́ зна́емъ отца́ и Ма́терь, ка́ко у́бо глаго́летъ Се́й, я́ко съ небесе́ снидо́хъ?

Отвѣща́ у́бо Иису́съ и рече́ и́мъ: не ропщи́те между́ собо́ю:

никто́же мо́жетъ прiити́ ко Мнѣ́, а́ще не Оте́цъ посла́вый Мя́ привлече́тъ его́, и А́зъ воскрешу́ его́ въ послѣ́днiй де́нь.

Е́сть пи́сано во проро́цѣхъ: и бу́дутъ вси́ науче́ни Бо́гомъ. Вся́къ слы́шавый от Отца́ и навы́къ, прiи́детъ ко Мнѣ́.

Не я́ко Отца́ ви́дѣлъ е́сть Кто́, то́кмо сы́й от Бо́га, Се́й ви́дѣ Отца́.

Ами́нь, ами́нь глаго́лю ва́мъ: вѣ́руяй въ Мя́ и́мать живо́тъ вѣ́чный.

[Зач. 23.] А́зъ е́смь хлѣ́бъ живо́тный:

отцы́ ва́ши ядо́ша ма́нну въ пусты́ни, и умро́ша:

се́й е́сть хлѣ́бъ сходя́й съ небесе́, да, а́ще кто́ от него́ я́стъ, не у́мретъ:

А́зъ е́смь хлѣ́бъ живо́тный, и́же сше́дый съ небесе́: а́ще кто́ снѣ́сть от хлѣ́ба сего́, жи́въ бу́детъ во вѣ́ки: и хлѣ́бъ, его́же А́зъ да́мъ, Пло́ть Моя́ е́сть, ю́же А́зъ да́мъ за живо́тъ мíра.

Пря́хуся же между́ собо́ю Жи́дове, глаго́люще: ка́ко мо́жетъ Се́й на́мъ да́ти Пло́ть [Свою́] я́сти?

Рече́ же и́мъ Иису́съ: ами́нь, ами́нь глаго́лю ва́мъ: а́ще не снѣ́сте Пло́ти Сы́на Человѣ́ческаго, ни пiе́те Кро́ве Его́, живота́ не и́мате въ себѣ́.

Яды́й Мою́ Пло́ть и пiя́й Мою́ Кро́вь и́мать живо́тъ вѣ́чный, и А́зъ воскрешу́ его́ въ послѣ́днiй де́нь.

Плоть бо Моя́ и́стинно е́сть бра́шно, и Кро́вь Моя́ и́стинно е́сть пи́во.

[Зач. 24.] Яды́й Мою́ Пло́ть и пiя́й Мою́ Кро́вь во Мнѣ́ пребыва́етъ, и А́зъ въ не́мъ.

Я́коже посла́ Мя живы́й Оте́цъ, и А́зъ живу́ Отца́ ра́ди: и яды́й Мя́, и то́й жи́въ бу́детъ Мене́ ра́ди.

Се́й е́сть хлѣ́бъ сше́дый съ небесе́: не я́коже ядо́ша отцы́ ва́ши ма́нну, и умро́ша: яды́й хлѣ́бъ се́й жи́въ бу́детъ во вѣ́ки.

Сiя́ рече́ на со́нмищи, учя́ въ Капернау́мѣ.

Мно́зи у́бо слы́шавше от учени́къ Его́, рѣ́ша: жесто́ко е́сть сло́во сiе́: [и] кто́ мо́жетъ его́ послу́шати?

Вѣ́дый же Иису́съ въ Себѣ́, я́ко ро́пщутъ о се́мъ ученицы́ Его́, рече́ и́мъ: сiе́ ли вы́ блазни́тъ?

А́ще у́бо у́зрите Сы́на Человѣ́ческаго восходя́ща, идѣ́же бѣ́ пре́жде?

Ду́хъ е́сть, и́же оживля́етъ, пло́ть не по́льзуетъ ничто́же: глаго́лы, я́же А́зъ глаго́лахъ ва́мъ, ду́хъ су́ть и живо́тъ су́ть:

но су́ть от ва́съ нѣ́цыи, и́же не вѣ́руютъ. Вѣ́дяше бо искони́ Иису́съ, кі́и су́ть невѣ́рующiи, и кто́ е́сть предая́й Его́.

И глаго́лаше: сего́ ра́ди рѣ́хъ ва́мъ, я́ко никто́же мо́жетъ прiити́ ко Мнѣ́, а́ще не бу́детъ ему́ дано́ от Отца́ Моего́.

От сего́ мно́зи от учени́къ Его́ идо́ша вспя́ть, и ктому́ не хожда́ху съ Ни́мъ.

Рече́ же Иису́съ обѣмана́десяте: еда́ и вы́ хо́щете ити́?

Отвѣща́ у́бо ему́ Си́монъ Пе́тръ: Го́споди, къ кому́ и́демъ? Глаго́лы живота́ вѣ́чнаго и́маши,

и мы́ вѣ́ровахомъ, и позна́хомъ, я́ко Ты́ еси́ Христо́съ, Сы́нъ Бо́га жива́го.

Отвѣща́ и́мъ Иису́съ: не А́зъ ли ва́съ двана́десяте избра́хъ? И еди́нъ от ва́съ дiа́волъ е́сть.

Глаго́лаше же Иу́ду Симо́нова Искарiо́та: се́й бо хотя́ше преда́ти Его́, еди́нъ сы́й от обоюна́десяте.

Французский (LSG)

Après cela, Jésus s'en alla de l'autre côté de la mer de Galilée, de Tibériade.

Une grande foule le suivait, parce qu'elle voyait les miracles qu'il opérait sur les malades.

Jésus monta sur la montagne, et là il s'assit avec ses disciples.

Or, la Pâque était proche, la fête des Juifs.

Ayant levé les yeux, et voyant qu'une grande foule venait à lui, Jésus dit à Philippe: Où achèterons-nous des pains, pour que ces gens aient à manger?

Il disait cela pour l'éprouver, car il savait ce qu'il allait faire.

Philippe lui répondit: Les pains qu'on aurait pour deux cents deniers ne suffiraient pas pour que chacun en reçût un peu.

Un de ses disciples, André, frère de Simon Pierre, lui dit:

Il y a ici un jeune garçon qui a cinq pains d'orge et deux poissons; mais qu'est-ce que cela pour tant de gens?

Jésus dit: Faites-les asseoir. Il y avait dans ce lieu beaucoup d'herbe. Ils s'assirent donc, au nombre d'environ cinq mille hommes.

Jésus prit les pains, rendit grâces, et les distribua à ceux qui étaient assis; il leur donna de même des poissons, autant qu'ils en voulurent.

Lorsqu'ils furent rassasiés, il dit à ses disciples: Ramassez les morceaux qui restent, afin que rien ne se perde.

Ils les ramassèrent donc, et ils remplirent douze paniers avec les morceaux qui restèrent des cinq pains d'orge, après que tous eurent mangé.

Ces gens, ayant vu le miracle que Jésus avait fait, disaient: Celui-ci est vraiment le prophète qui doit venir dans le monde.

Et Jésus, sachant qu'ils allaient venir l'enlever pour le faire roi, se retira de nouveau sur la montagne, lui seul.

Quand le soir fut venu, ses disciples descendirent au bord de la mer.

Étant montés dans une barque, ils traversaient la mer pour se rendre à Capernaüm. Il faisait déjà nuit, et Jésus ne les avait pas encore rejoints.

Il soufflait un grand vent, et la mer était agitée.

Après avoir ramé environ vingt-cinq ou trente stades, ils virent Jésus marchant sur la mer et s'approchant de la barque. Et ils eurent peur.

Mais Jésus leur dit: C'est moi; n'ayez pas peur!

Ils voulaient donc le prendre dans la barque, et aussitôt la barque aborda au lieu où ils allaient.

La foule qui était restée de l'autre côté de la mer avait remarqué qu'il ne se trouvait là qu'une seule barque, et que Jésus n'était pas monté dans cette barque avec ses disciples, mais qu'ils étaient partis seuls.

Le lendemain, comme d'autres barques étaient arrivées de Tibériade près du lieu où ils avaient mangé le pain après que le Seigneur eut rendu grâces,

les gens de la foule, ayant vu que ni Jésus ni ses disciples n'étaient là, montèrent eux-mêmes dans ces barques et allèrent à Capernaüm à la recherche de Jésus.

Et l'ayant trouvé au delà de la mer, ils lui dirent: Rabbi, quand es-tu venu ici?

Jésus leur répondit: En vérité, en vérité, je vous le dis, vous me cherchez, non parce que vous avez vu des miracles, mais parce que vous avez mangé des pains et que vous avez été rassasiés.

Travaillez, non pour la nourriture qui périt, mais pour celle qui subsiste pour la vie éternelle, et que le Fils de l'homme vous donnera; car c'est lui que le Père, que Dieu a marqué de son sceau.

Ils lui dirent: Que devons-nous faire, pour faire les oeuvres de Dieu?

Jésus leur répondit: L'oeuvre de Dieu, c'est que vous croyiez en celui qu'il a envoyé.

Quel miracle fais-tu donc, lui dirent-ils, afin que nous le voyions, et que nous croyions en toi? Que fais-tu?

Nos pères ont mangé la manne dans le désert, selon ce qui est écrit: Il leur donna le pain du ciel à manger.

Jésus leur dit: En vérité, en vérité, je vous le dis, Moïse ne vous a pas donné le pain du ciel, mais mon Père vous donne le vrai pain du ciel;

car le pain de Dieu, c'est celui qui descend du ciel et qui donne la vie au monde.

Ils lui dirent: Seigneur, donne-nous toujours ce pain.

Jésus leur dit: Je suis le pain de vie. Celui qui vient à moi n'aura jamais faim, et celui qui croit en moi n'aura jamais soif.

Mais, je vous l'ai dit, vous m'avez vu, et vous ne croyez point.

Tous ceux que le Père me donne viendront à moi, et je ne mettrai pas dehors celui qui vient à moi;

car je suis descendu du ciel pour faire, non ma volonté, mais la volonté de celui qui m'a envoyé.

Or, la volonté de celui qui m'a envoyé, c'est que je ne perde rien de tout ce qu'il m'a donné, mais que je le ressuscite au dernier jour.

La volonté de mon Père, c'est que quiconque voit le Fils et croit en lui ait la vie éternelle; et je le ressusciterai au dernier jour.

Les Juifs murmuraient à son sujet, parce qu'il avait dit: Je suis le pain qui est descendu du ciel.

Et ils disaient: N'est-ce pas là Jésus, le fils de Joseph, celui dont nous connaissons le père et la mère? Comment donc dit-il: Je suis descendu du ciel?

Jésus leur répondit: Ne murmurez pas entre vous.

Nul ne peut venir à moi, si le Père qui m'a envoyé ne l'attire; et je le ressusciterai au dernier jour.

Il est écrit dans les prophètes: Ils seront tous enseignés de Dieu. Ainsi quiconque a entendu le Père et a reçu son enseignement vient à moi.

C'est que nul n'a vu le Père, sinon celui qui vient de Dieu; celui-là a vu le Père.

En vérité, en vérité, je vous le dis, celui qui croit en moi a la vie éternelle.

Je suis le pain de vie.

Vos pères ont mangé la manne dans le désert, et ils sont morts.

C'est ici le pain qui descend du ciel, afin que celui qui en mange ne meure point.

Je suis le pain vivant qui est descendu du ciel. Si quelqu'un mange de ce pain, il vivra éternellement; et le pain que je donnerai, c'est ma chair, que je donnerai pour la vie du monde.

Là-dessus, les Juifs disputaient entre eux, disant: Comment peut-il nous donner sa chair à manger?

Jésus leur dit: En vérité, en vérité, je vous le dis, si vous ne mangez la chair du Fils de l'homme, et si vous ne buvez son sang, vous n'avez point la vie en vous-mêmes.

Celui qui mange ma chair et qui boit mon sang a la vie éternelle; et je le ressusciterai au dernier jour.

Car ma chair est vraiment une nourriture, et mon sang est vraiment un breuvage.

Celui qui mange ma chair et qui boit mon sang demeure en moi, et je demeure en lui.

Comme le Père qui est vivant m'a envoyé, et que je vis par le Père, ainsi celui qui me mange vivra par moi.

C'est ici le pain qui est descendu du ciel. Il n'en est pas comme de vos pères qui ont mangé la manne et qui sont morts: celui qui mange ce pain vivra éternellement.

Jésus dit ces choses dans la synagogue, enseignant à Capernaüm.

Plusieurs de ses disciples, après l'avoir entendu, dirent: Cette parole est dure; qui peut l'écouter?

Jésus, sachant en lui-même que ses disciples murmuraient à ce sujet, leur dit: Cela vous scandalise-t-il?

Et si vous voyez le Fils de l'homme monter où il était auparavant?...

C'est l'esprit qui vivifie; la chair ne sert de rien. Les paroles que je vous ai dites sont esprit et vie.

Mais il en est parmi vous quelques-uns qui ne croient point. Car Jésus savait dès le commencement qui étaient ceux qui ne croyaient point, et qui était celui qui le livrerait.

Et il ajouta: C'est pourquoi je vous ai dit que nul ne peut venir à moi, si cela ne lui a été donné par le Père.

Dès ce moment, plusieurs de ses disciples se retirèrent, et ils n'allaient plus avec lui.

Jésus donc dit aux douze: Et vous, ne voulez-vous pas aussi vous en aller?

Simon Pierre lui répondit: Seigneur, à qui irions-nous? Tu as les paroles de la vie éternelle.

Et nous avons cru et nous avons connu que tu es le Christ, le Saint de Dieu.

Jésus leur répondit: N'est-ce pas moi qui vous ai choisis, vous les douze? Et l'un de vous est un démon!

Il parlait de Judas Iscariot, fils de Simon; car c'était lui qui devait le livrer, lui, l'un des douze.

Украинский (Огієнко)

Після того Ісус перейшов на той бік Галілейського чи Тіверіядського моря.

А за Ним ішла безліч народу, бо бачили чуда Його, що чинив над недужими.

Ісус же на гору зійшов, і сидів там зо Своїми учнями.

Наближалася ж Пасха, свято юдейське.

А Ісус, звівши очі Свої та побачивши, яка безліч народу до Нього йде, говорить Пилипові: Де ми купимо хліба, щоб вони поживились?

Він же це говорив, його випробовуючи, бо знав Сам, що Він має робити.

Пилип Йому відповідь дав: І за двісті динаріїв їм хліба не стане, щоб кожен із них бодай трохи дістав.

Говорить до Нього Андрій, один з учнів Його, брат Симона Петра:

Є тут хлопчина один, що має п́ять ячних хлібів та дві рибі, але що то на безліч таку!

А Ісус відказав: Скажіть людям сідати!
А була на тім місці велика трава.
І засіло чоловіка числом із п́ять тисяч.

А Ісус узяв хліби, і, подяку вчинивши, роздав тим, хто сидів.
Так само і з риб, скільки хотіли вони.

І, як наїлись вони, Він говорить до учнів Своїх: Позбирайте куски позосталі, щоб ніщо не загинуло.

І зібрали вони.
І дванадцять повних кошів наклали кусків, що лишились їдцям із п́яти ячних хлібів.

А люди, що бачили чудо, яке Ісус учинив, гомоніли: Це Той справді Пророк, що повинен прибути на світ!

Спостерігши ж Ісус, що вони мають замір прийти та забрати Його, щоб настановити царем, знов на гору пішов Сам один.

А як вечір настав, то зійшли Його учні над море.

І, ввійшовши до човна, на другий бік моря вони попливли, до Капернауму.
І темрява вже наступила була, а Ісус ще до них не приходив.

Від великого ж вітру, що віяв, хвилювалося море.

Як вони ж пропливли стадій із двадцять п́ять або з тридцять, то Ісуса побачили, що йде Він по морю, і до човна зближається, і їх страх обгорнув…

Він же каже до них: Це Я, не лякайтесь!

І хотіли вони взяти до човна Його;
та човен зараз пристав до землі, до якої пливли.

А наступного дня той народ, що на тім боці моря стояв, побачив, що там іншого човна, крім одного того, що до нього ввійшли були учні Його, не було, і що до човна не входив Ісус із Своїми учнями, але відпливли самі учні.

А тим часом із Тіверіяди припливли човни інші близько до місця того, де вони їли хліб, як Господь учинив був подяку.

Отож, як побачили люди, що Ісуса та учнів Його там нема, то в човни посідали самі й прибули до Капернауму, і шукали Ісуса.

І, на тім боці моря знайшовши Його, сказали Йому: Коли Ти прибув сюди, Учителю?

Відповів їм Ісус і сказав: Поправді, поправді кажу вам: Мене не тому ви шукаєте, що бачили чуда, а що їли з хлібів і наситились.

Пильнуйте не про поживу, що гине, але про поживу, що зостається на вічне життя, яку дасть нам Син Людський, бо відзначив Його Бог Отець.

Сказали ж до Нього вони: Що ми маємо почати, щоб робити діла Божі?

Ісус відповів і сказав їм: Оце діло Боже, щоб у Того ви вірували, Кого Він послав.

А вони відказали Йому: Яке ж знамено Ти чиниш, щоб побачили ми й поняли Тобі віри?
Що Ти робиш?

Наші отці їли манну в пустині, як написано: Хліб із неба їм дав на поживу.

А Ісус їм сказав: Поправді, поправді кажу вам: Не Мойсей хліб із неба вам дав, Мій Отець дає вам хліб правдивий із неба.

Бо хліб Божий є Той, Хто сходить із неба й дає життя світові.

А вони відказали до Нього: Давай, Господи, хліба такого нам завжди!

Ісус же сказав їм: Я хліб життя.
Хто до Мене приходить, не голодуватиме він, а хто вірує в Мене, ніколи не прагнутиме.

Але Я вам сказав, що Мене хоч ви й бачили, та не віруєте.

Усе прийде до Мене, що Отець дає Мені, а того, хто до Мене приходить, Я не вижену геть.

Бо Я з неба зійшов не на те, щоб волю чинити Свою, але волю Того, Хто послав Мене.

Оце ж воля Того, Хто послав Мене, щоб з усього, що дав Мені Він, Я нічого не стратив, але воскресив те останнього дня.

Оце ж воля Мого Отця, щоб усякий, хто Сина бачить та вірує в Нього, мав вічне життя, і того воскрешу Я останнього дня.

Тоді стали юдеї ремствувати на Нього, що сказав: Я той хліб, що з неба зійшов.

І казали вони: хіба Він не Ісус, син Йосипів, що ми знаємо батька та матір Його?
Як же Він каже: Я з неба зійшов?

А Ісус відповів і промовив до них: Не ремствуйте ви між собою!

Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його, і того воскрешу Я останнього дня.

У Пророків написано: І всі будуть від Бога навчені.
Кожен, хто від Бога почув і навчився, приходить до Мене.

Це не значить, щоб хтось Отця бачив, тільки Той Отця бачив, Хто походить від Бога.

Поправді, поправді кажу Вам: Хто вірує в Мене, життя вічне той має.

Я хліб життя!

Отці ваші в пустині їли манну, і померли.

То є хліб, Який сходить із неба, щоб не вмер, хто Його споживає.

Я хліб живий, що з неба зійшов: коли хто споживатиме хліб цей, той повік буде жити.
А хліб, що дам Я, то є тіло Моє, яке Я за життя світові дам.

Тоді між собою змагатися стали юдеї, говорячи: Як же Він може дати нам тіла спожити?

І сказав їм Ісус: Поправді, поправді кажу вам: Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити не будете крови Його, то в собі ви не будете мати життя.

Хто тіло Моє споживає та кров Мою п́є, той має вічне життя, і того воскрешу Я останнього дня.

Бо тіло Моє то правдиво пожива, Моя ж кров то правдиво пиття.

Хто тіло Моє споживає та кров Мою п́є, той в Мені перебуває, а Я в ньому.

Як Живий Отець послав Мене, і живу Я Отцем, так і той, хто Мене споживає, і він житиме Мною.

То є хліб, що з неба зійшов.
Не як ваші отці їли манну й померли, хто цей хліб споживає, той жити буде повік!

Оце Він говорив, коли в Капернаумі навчав у синагозі.

А багато-хто з учнів Його, як почули оце, гомоніли: Жорстока це мова!
Хто слухати може її?

А Ісус, Сам у Собі знавши це, що учні Його на те ремствують, промовив до них: Чи оце вас спокушує?

А що ж, як побачите Людського Сина, що сходить туди, де перше Він був?

То дух, що оживлює, тіло ж не помагає нічого.
Слова, що їх Я говорив вам, то дух і життя.

Але є дехто з вас, хто не вірує.
Бо Ісус знав спочатку, хто ті, хто не вірує, і хто видасть Його.

І сказав Він: Я тому й говорив вам, що до Мене прибути не може ніхто, як не буде йому від Отця дане те.

Із того часу відпали багато-хто з учнів Його, і не ходили вже з Ним.

І сказав Ісус Дванадцятьом: Чи не хочете й ви відійти?

Відповів Йому Симон Петро: До кого ми підемо, Господи?
Ти маєш слова життя вічного.

Ми ж увірували та пізнали, що Ти Христос, Син Бога Живого!

Відповів їм Ісус: Чи не Дванадцятьох Я вас вибрав?
Та один із вас диявол…

Це сказав Він про Юду, сина Симонового, Іскаріота.
Бо цей мав Його видати, хоч він був один із Дванадцятьох.

Таджикский

Языки

Пас аз он Исо ба он тарафи баҳри Ҷалил, ё баҳри Табария раҳсипор шуд;

Ва мардуми бисьёре аз ақиби Ў равона шуданд, зеро он мўъҷизотеро, ки ба беморон нишон медод, медиданд.

Исо ба кўҳе баромада, бо шогирдони Худ дар он ҷо нишаст.

Иди фисҳи яҳудиён наздик буд.

Исо чашм андохта, дид, ки мардуми бисьёре назди Ў меоянд, ва ба Филиппус гуфт: “Аз куҷо нон бихарем, ки инҳо бихўранд?“

Лекин инро барои озмоиш ба вай гуфт; зеро Худ медонист, чӣ бояд кард.

Филиппус дар ҷавоби Ў гуфт: “Дусад динор барои онҳо кифоят намекунад, то ки ҳар яке андаке нон бихўранд“.

Яке аз шогирдонаш, Андриёс, бародари Шимъўни Петрус, ба Ў гуфт:

„Дар ин ҷо писаре ҳаст, ки панҷ нони ҷав ва ду моҳӣ дорад; лекин барои ин қадар одам чӣ мешавад?“

Исо гуфт: “Мардумро шинонед“. Дар он ҷо сабза бисьёр буд, ва мардум, ки қариб панҷ ҳазор мард буданд, нишастанд.

Исо нонҳоро гирифта, баракат дод ва пора карда ба шогирдон дод, ва шогирдон ба нишастагон доданд, ва ҳамчунин аз моҳиҳо низ ба қадре ки хостанд.

Ва чун сер шуданд, Исо ба шогирдон гуфт: “Пораҳои боқимондаро ҷамъ кунед, то ки чизе талаф нашавад“.

Ва ҷамъ карда, аз пораҳои панҷ нони ҷав, ки аз хўрандагон зиёдатӣ монда буд, дувоздаҳ сабадро пур карданд.

Вақте ки мардум ин мўъҷизаро, ки Исо нишон дод, диданд, гуфтанд: “Ин ҳақиқатан он Пайғамбар аст, ки бояд ба ҷаҳон биёяд“.

Лекин Исо чун дарьёфт, ки мехоҳанд омада, Ўро ба зўрӣ баранд ва подшоҳ кунанд, боз танҳо ба кўҳ баромад.

Шомгоҳон шогирдонаш ба лаби баҳр фуромаданд.

Ва ба қаиқ савор шуда, ба он тарафи баҳр, сўи Кафарнаҳум равона шуданд. Ва ҳаво торик шуд, ва Исо назди онҳо наомада буд.

Ва боди шадиде вазида, баҳр ба талотум омад.

Вақте ки ба дурии тақриба бисту панҷ ё сӣ стадия қаиқ ронда буданд, Исоро диданд, ки бар баҳр қадам зада, ба қаиқ наздик меояд, ва ҳаросон шуданд.

Лекин Ў ба онҳо гуфт: “Ин Манам, натарсед“.

Онҳо мехостанд Ўро ба қаиқ дароваранд; ҳамон дам қаиқ ба соҳиле ки сўи он равона буданд, расид.

Фардои он, мардуме ки дар он тарафи баҳр истода буданд, диданд, ки дар он ҷо ҳеҷ қаиқе набуд, ҷуз он ки шогирдони Ў дохили он шуда буданд, ва Исо бо шогирдони Худ ба он надаромада буд, балки шогирдонаш танҳо рафта буданд;

Лекин қаиқҳои дигаре ки аз Табария наздики ҳамон ҷое ки пас аз баракат додани Худованд нон хўрада буданд, расиданд;

Ва чун мардум диданд, ки Исо ва шогирдонаш дар он ҷо нестанд, онҳо низ ба қаиқҳо савор шуда, ба ҷустуҷўи Исо бас Кафарнаҳум омаданд.

Ва Ўро дар он тарафи баҳр ёфта, ба Ў гуфтанд: “Эй Устод! Кай ба ин ҷо омадӣ?“

Исо дар ҷавоби онҳо гуфт: “Ба ростӣ, ба ростӣ ба шумо мегўям: Маро на ба сабаби мўъҷизоте ки дидед, балки ба он сабаб ҷустуҷў мекунед, ки нон хўрда, сер шудед.

На аз барои ғизои фонӣ, балки барои ғизое саъю кўшиш кунед, ки то ҳаёти ҷовидонӣ боқӣ монад, ва Писари Одам онро ба шумо хоҳад дод; зеро ки Худои Падар бар Ў мўҳр задааст“.

Ба Ў гуфтанд: “Чӣ бояд кунем, ки аъмоли писандидаи Худоро ба ҷо оварда бошем?“.

Исо дар ҷавоби онҳо гуфт: “Амали писандидаи Худо ин аст, ки ба Он Касе ки Ў фиристод, имон оваред“.

Ба Ў гуфтанд: “Пас, чӣ аломате Ту нишон медиҳӣ, то ки дида, ба Ту имон оварем? Чӣ кор мекунӣ?

Падарони мо дар биёбон манн хўрданд, чунон ки навишта шудааст: ́Аз осмон ба онҳо нон ато кард то бихўранд́„.

Исо ба онҳо гуфт: “Ба ростӣ, ба ростӣ ба шумо мегўям: Мусо нонро ба шумо аз осмон надодааст, балки Падари Ман нони ҳақиқиро ба шумо аз осмон медиҳад;

Зеро нони Худо Он Касест, ки аз осмон нозил шуда ба ҷаҳон ҳаёт мебахшад“.

Он гоҳ ба Ў гуфтанд: “Эй оғо! Ҳамеша ин нонро ба мо бидеҳ“

Исо ба онҳо гуфт: “Ман нони ҳаёт ҳастам; касе ки назди Ман ояд, ҳаргиз гурусна нахоҳад монд, ва касе ки ба Мам имон оварад, ҳаргиз ташна нахоҳад монд.

Лекин Ман ба шумо гуфтам, ки Маро низ дидаед, ва имон намеоваред.

Ҳар он чи Падар ба Ман ато кунад, назди Ман хоҳад омад, ва ҳар кӣ назди Ман ояд, бадар нахоҳам ронд.

Зеро аз осмон нозил шудаам на аз барои он ки ба иродаи Худ амал кунам, балки ба иродаи Фиристодаи Худ.

Ва иродаи Падаре ки Маро фиристод, ин аст, ки аз он чи ба Ман ато шудааст, чизе талаф накунам, балки дар рўзи вопасин онро эҳьё кунам;

Ва иродаи Фиристодаи Ман ин аст, ки ҳар кӣ Писарро дид ва ба Ў имон овард, ҳаёти ҷовидонӣ дошта бошад ва Ман дар рўзи вопасин вайро эҳьё хоҳам кард“.

Яҳудиён аз Ў шикоят карданд, зеро ки гуфта буд: “Манам он ноне ки аз осмон нозил шуд“.

Ва гуфтанд: “Оё ин Исои писари Юсуф нест, ки мо падару модари Ўро мешиносем? Пас чӣ тавр мегўяд, ки ́Ман аз осмон нозил шудаам́?“

Исо дар ҷавоби онҳо гуфт: “Ба якдигар шикоят накунед:

„Ҳеҷ кас наметавонад назди Ман ояд, магар ин ки Падаре ки Маро фиристод, вайро ҷалб кунад; ва Ман вайро дар рўзи вопасин эҳьё хоҳам кард.

Дар суҳафи анбиё навишта шудааст: ́Ва ҳама аз Худо таълим хоҳанд ёфт́. Ва ҳар кӣ аз Падар шунида ва таълим гирифта бошад, назди Ман меояд.

На ин ки касе Падарро дидааст, ҷуз Он ки аз ҷониби Худост: Ў Падарро дидааст.

Ба ростӣ, ба ростӣ ба шумо мегўям: ҳар кӣ ба Ман имон оварад, ҳаёти ҷовидонӣ дорад.

Ман нони ҳаёт ҳастам.

Падарони шумо дар биёбон манн хўрданд ва мурданд;

Валекин ин ҷо нонест, ки аз осмон нозил шуд, то ҳар кӣ аз он бихўрад, намирад.

Ман ҳастам он нони зинда, ки аз осмон нозил шуд: касе ки аз ин нон бихўрад, то абад зинда хоҳад монд; ва ноне ки Ман ато мекунам, Бадани Ман аст, ки онро барои ҳаёти ҷаҳон мебахшам“.

Яҳудиён бо ҳамдигар мубоҳиса карда, мегуфтанд: “Чӣ тавр Ин Шахс метавонад Бадани Худро бидиҳад, то мо бихўрем?“

Исо ба онҳо гуфт: “Ба ростӣ, ба ростӣ ба шумо мегўям: агар Бадани Писари Одамро нахўред ва Хуни Ўро нанўшед, дар худ ҳаёт надоред;

Ҳар кӣ Бадани Маро бихўрад ва Хуни Маро бинўшад, ҳаёти ҷовидонӣ дорад, ва Ман дар рўзи вопасин вайро эҳьё хоҳам кард;

Зеро ки Бадани Ман ғизои ҳақиқст, ва Хуни Ман нўшокии ҳақиқист;

Ҳар кӣ Бадани Маро бихўрад ва Хуни Маро бинўшад, дар Ман мемонад, ва Ман дар вай;

Чунон ки Падари Ҳай Маро фиристод, ва Ман ба василаи Падар зинда ҳастам, ҳамчунин касе ки Маро бихўрад, ба василаи Ман зинда хоҳад монд;

Ин аст ноне ки аз осмон нозил шуд; на ончунон ки падарони шумо ки маннро хўрданд ва мурданд; ҳар кӣ ин нонро бихўрад, то абад зинда хоҳад монд“.

Ин суханонро, ҳангоме дар Кафарнаҳум таълим медод, дар куништ, гуфт.

Бисьёре аз шогирдони Ў, инро шунида, гуфтанд: “Ин сухани сахт аст; кӣ метавонад онро бишнавад?“

Чун Исо дар дили Худ донист, ки шогирдонаш дар ин бобат шикоят мекунанд, ба онҳо гуфт: “Оё ин шуморо ба васваса меандозад?

Пас агар Писари Одамро бинед, ки ба мақоми аввалааш сууд мекунад, чӣ хоҳед гуфт?

Рўҳ аст, ки ҳаёт мебахшад, лекин аз ҷасм фоидае нест; суханоне ки Ман ба шумо мегўям, рўҳ ва ҳаёт аст;

Лекин баъзе аз шумо ҳастанд, ки имон надоранд“.Зеро Исо аз ибтидо медонист, ки киҳо имон надоранд ва кӣ Ўро таслим хоҳад кард.

Ва гуфт: “Аз ин сабаб ба шумо гуфтам, ки ҳеҷ кас наметавонад назди Ман биёяд, магар ин ки Падари Ман инро ба вай ато кунад“.

Аз он вақт бисьёре аз шогирдонаш аз Ў дур шуда, дигар Ўро пайравӣ накарданд.

Ва Исо ба он дувоздаҳ гуфт: “Оё шумо ҳам мехоҳед Маро тарк кунед?“

Шимъўни Петрус дар ҷавоби Ў гуфт: “Худовандо! Назди кӣ биравем? Суханони ҳаёти ҷовидонӣ назди Туст,

Ва мо имон овардаем ва донистаем, ки Ту Масеҳ, Писари Худои Ҳай ҳастӣ“.

Исо дар ҷавоби онҳо гуфт: “Оё Ман шумо дувоздаҳро интихоб накардаам? Ва ҳол он ки яке аз шумо иблис аст“.

Инро Ў дар бораи Яҳудо писари Шимъўни Исқарьют гуфт, зеро вай, ки яке аз дувоздаҳ буд, мехост Ўро таслим кунад.