Скрыть
5:1
5:2
5:3
5:4
5:5
5:6
5:7
5:8
5:9
5:11
5:12
5:13
5:14
5:15
5:16
5:19
5:20
5:21
5:24
5:25
5:26
5:31
5:34
5:35
5:38
5:41
5:42
5:43
5:45
5:47
Глава 10 
10:1
10:2
10:3
10:4
10:5
10:6
10:7
10:10
10:12
10:13
10:15
10:19
10:21
10:23
10:24
10:27
10:28
10:30
10:32
10:33
10:35
10:37
10:39
10:42
Глава 11 
11:1
11:3
11:5
11:6
11:7
11:11
11:12
11:13
11:14
11:15
11:16
11:17
11:18
11:19
11:20
11:21
11:22
11:23
11:25
11:28
11:29
11:30
11:31
11:32
11:33
11:34
11:35
11:36
11:38
11:39
11:40
11:41
11:42
11:43
11:44
11:45
11:46
11:48
11:49
11:51
11:54
11:56
11:57
Глава 14 
14:1
14:2
14:4
14:5
14:7
14:8
14:9
14:10
14:11
14:12
14:14
14:15
14:16
14:18
14:20
14:21
14:22
14:25
14:28
14:29
Церковнослав. (рус. дореф.)
[Зач. 14.] По си́хъ [же] бѣ́ пра́здникъ Иуде́йскiй, и взы́де Иису́съ во Иерусали́мъ.
Е́сть же во Иерусали́мѣхъ О́вчая купѣ́ль, я́же глаго́лет­ся евре́йски Виѳесда́, пя́ть при­­тво́ръ иму́щи:
въ тѣ́хъ слежа́­ше мно́же­с­т­во боля́щихъ, слѣпы́хъ, хромы́хъ, сухи́хъ, ча́ющихъ движе́нiя воды́:
А́нгелъ бо Госпо́день на [вся́ко] лѣ́то схожда́­ше въ купѣ́ль и воз­муща́­ше во́ду: [и] и́же пе́рвѣе вла́зяше по воз­муще́нiи воды́, здра́въ быва́­ше, яцѣ́мъ же неду́гомъ одержи́мь быва́­ше.
Бѣ́ же ту́ нѣ́кiй человѣ́къ, три́десять и о́смь лѣ́тъ имы́й въ неду́зѣ [сво­е́мъ].
Сего́ ви́дѣвъ Иису́съ лежа́ща, и разумѣ́въ, я́ко мно́га лѣ́та уже́ имя́ше [въ неду́зѣ], глаго́ла ему́: хо́щеши ли цѣ́лъ бы́ти?
Отвѣща́ Ему́ неду́жный: е́й, Го́споди, человѣ́ка не и́мамъ, да, егда́ воз­мути́т­ся вода́, вве́ржетъ мя́ въ купѣ́ль: егда́ же при­­хожду́ а́зъ, и́нъ пре́жде мене́ сла́зитъ.
Глаго́ла ему́ Иису́съ: воста́ни, воз­ми́ о́дръ тво́й, и ходи́.
И а́бiе здра́въ бы́сть человѣ́къ: и взе́мъ о́дръ сво́й, и хожда́­ше. Бѣ́ же суббо́та въ то́й де́нь.
Глаго́лаху же Жи́дове исцѣлѣ́в­шему: суббо́та е́сть, и не досто́итъ ти́ взя́ти одра́ [тво­его́].
О́нъ [же] от­вѣща́ и́мъ: И́же мя́ сотвори́ цѣ́ла, То́й мнѣ́ рече́: воз­ми́ о́дръ тво́й и ходи́.
Вопроси́ша же его́: кто́ е́сть Человѣ́къ рекі́и ти́: воз­ми́ о́дръ тво́й и ходи́?
Исцѣлѣ́вый же не вѣ́дяше, Кто́ е́сть: Иису́съ бо уклони́ся, наро́ду су́щу на мѣ́стѣ.
Пото́мъ [же] обрѣ́те его́ Иису́съ въ це́ркви, и рече́ ему́: се́ здра́въ е́си: ктому́ не согрѣша́й, да не го́рше ти́ что́ бу́детъ.
И́де [же] человѣ́къ, и повѣ́да Иуде́омъ, я́ко Иису́съ е́сть, и́же мя́ сотвори́ цѣ́ла.
И сего́ ра́ди гоня́ху Иису́са Иуде́е, и иска́ху Его́ уби́ти, зане́ сiя́ творя́ше въ суббо́ту.
Иису́съ же от­вѣща́ваше и́мъ: [Зач. 15.] Оте́цъ Мо́й досе́лѣ дѣ́лаетъ, и А́зъ дѣ́лаю.
И сего́ ра́ди па́че иска́ху Его́ Иуде́е уби́ти, я́ко не то́кмо разоря́ше суббо́ту, но и Отца́ Сво­его́ глаго́лаше Бо́га, ра́венъ Ся́ творя́ Бо́гу.
Отвѣща́ же Иису́съ и рече́ и́мъ: ами́нь, ами́нь глаго́лю ва́мъ, не мо́жетъ Сы́нъ твори́ти о Себѣ́ ничесо́же, а́ще не е́же ви́дитъ Отца́ творя́ща: я́же бо О́нъ твори́тъ, сiя́ и Сы́нъ та́кожде тво́ритъ.
Оте́цъ бо лю́битъ Сы́на, и вся́ показу́етъ Ему́, я́же Са́мъ твори́тъ: и бо́лша си́хъ пока́жетъ Ему́ дѣла́, да вы́ чудите́ся.
Я́коже бо Оте́цъ воскреша́етъ ме́ртвыя и живи́тъ, та́ко и Сы́нъ, и́хже хо́щетъ, живи́тъ.
Оте́цъ бо не су́дитъ ни кому́же, но су́дъ ве́сь даде́ Сы́нови,
да вси́ чту́тъ Сы́на, я́коже чту́тъ Отца́. [А] и́же не чти́тъ Сы́на, не чти́тъ Отца́ посла́в­шаго Его́.
[Зач. 16.] Ами́нь, ами́нь глаго́лю ва́мъ, я́ко слу́шаяй словесе́ Мо­его́ и вѣ́руяй Посла́в­шему Мя́ и́мать живо́тъ вѣ́чный, и на су́дъ не прiи́детъ, но преи́детъ от­ сме́рти въ живо́тъ.
Ами́нь, ами́нь глаго́лю ва́мъ, я́ко гряде́тъ ча́съ, и ны́нѣ е́сть, егда́ ме́ртвiи услы́шатъ гла́съ Сы́на Бо́жiя, и услы́шав­ше оживу́тъ.
Я́коже бо Оте́цъ и́мать живо́тъ въ Себѣ́, та́ко даде́ и Сы́нови живо́тъ имѣ́ти въ Себѣ́
и о́бласть даде́ Ему́ и су́дъ твори́ти, я́ко Сы́нъ Человѣ́чь е́сть.
Не диви́теся сему́: я́ко гряде́тъ ча́съ, въ о́ньже вси́ су́щiи во гробѣ́хъ услы́шатъ гла́съ Сы́на Бо́жiя,
и изы́дутъ сотво́ршiи блага́я въ воскреше́нiе живота́, а сотво́ршiи зла́я въ воскреше́нiе суда́.
Не могу́ А́зъ о Себѣ́ твори́ти ничесо́же. [Зач. 17.] Я́коже слы́шу, сужду́, и су́дъ Мо́й пра́веденъ е́сть, я́ко не ищу́ во́ли Мо­ея́, но во́ли посла́в­шаго Мя́ Отца́.
А́ще А́зъ свидѣ́тел­ст­вую о Мнѣ́, свидѣ́тел­ст­во Мое́ нѣ́сть и́стин­но:
и́нъ е́сть свидѣ́тел­ст­вуяй о Мнѣ́, и вѣ́мъ, я́ко и́стин­но е́сть свидѣ́тел­ст­во, е́же свидѣ́тел­ст­вуетъ о Мнѣ́:
вы́ посла́сте ко Иоа́н­ну, и свидѣ́тел­ст­вова о и́стинѣ.
А́зъ же не от­ человѣ́ка свидѣ́тел­ст­ва прiе́млю, но сiя́ глаго́лю, да вы́ спасе́ни бу́дете.
О́нъ бѣ́ свѣти́лникъ горя́ и свѣтя́: вы́ же восхотѣ́сте воз­ра́доватися въ ча́съ свѣтѣ́нiя его́ {до вре́мене въ свѣтѣ́нiи его́}.
А́зъ же и́мамъ свидѣ́тел­ст­во бо́лѣе Иоа́н­нова: дѣла́ бо, я́же даде́ Мнѣ́ Оте́цъ, да совершу́ я́, та́ дѣла́, я́же А́зъ творю́, свидѣ́тел­ст­вуютъ о Мнѣ́, я́ко Оте́цъ Мя́ посла́.
И посла́вый Мя́ Оте́цъ Са́мъ свидѣ́тел­ст­вова о Мнѣ́. Ни гла́са Его́ нигдѣ́же слы́шасте, ни видѣ́нiя Его́ ви́дѣсте,
и словесе́ Его́ не и́мате пребыва́юща въ ва́съ, зане́, Его́же То́й посла́, Сему́ вы́ вѣ́ры не е́млете.
Испыта́йте Писа́нiй, я́ко вы́ мните́ въ ни́хъ имѣ́ти живо́тъ вѣ́чный: и та́ су́ть свидѣ́тел­ст­ву­ю­щая о Мнѣ́.
И не хо́щете прiити́ ко Мнѣ́, да живо́тъ и́мате.
Сла́вы от­ человѣ́къ не прiе́млю,
но разумѣ́хъ вы́, я́ко любве́ Бо́жiя не и́мате въ себѣ́.
А́зъ прiидо́хъ во и́мя Отца́ Мо­его́, и не прiе́млете Мене́: а́ще и́нъ прiи́детъ во и́мя свое́, того́ прiе́млете.
Ка́ко вы́ мо́жете вѣ́ровати, сла́ву дру́гъ от­ дру́га прiе́млюще, и сла́вы, я́же от­ Еди́наго Бо́га, не и́щете?
Не мни́те, я́ко А́зъ на вы́ реку́ ко Отцу́: е́сть, и́же на вы́ глаго́летъ, Моисе́й, на́ньже вы́ упова́ете.
А́ще бо бы́сте вѣ́ровали Моисе́ови, вѣ́ровали бы́сте [у́бо и] Мнѣ́: о Мнѣ́ бо то́й писа́.
А́ще ли того́ Писа́ниемъ не вѣ́руете, ка́ко Мо­и́мъ глаго́ломъ вѣ́ру и́мете?
Ами́нь, ами́нь глаго́лю ва́мъ: не входя́й две́рьми во дво́ръ о́вчiй, но прела́зя и́нудѣ, то́й та́ть е́сть и разбо́йникъ:
а входя́й две́рьми па́стырь е́сть овца́мъ:
сему́ две́рникъ от­верза́етъ, и о́вцы гла́съ его́ слы́шатъ, и своя́ о́вцы глаша́етъ по и́мени, и изго́нитъ и́хъ:
и егда́ своя́ о́вцы иждене́тъ, предъ ни́ми хо́дитъ: и о́вцы по не́мъ и́дутъ, я́ко вѣ́дятъ гла́съ его́:
по чужде́мъ же не и́дутъ, но бѣжа́тъ от­ него́, я́ко не зна́ютъ чужда́го гла́са.
Сiю́ при́тчу рече́ и́мъ Иису́съ: они́ же не разумѣ́ша, что́ бя́ше, я́же глаго́лаше и́мъ.
Рече́ же па́ки и́мъ Иису́съ: ами́нь, ами́нь глаго́лю ва́мъ, я́ко А́зъ е́смь две́рь овца́мъ.
Вси́, ели́ко [и́хъ] прiи́де пре́жде Мене́, та́тiе су́ть и разбо́йницы: но не послу́шаша и́хъ о́вцы.
[Зач. 36.] А́зъ е́смь две́рь: Мно́ю а́ще кто́ вни́детъ, спасе́т­ся: и вни́детъ и изы́детъ, и па́жить обря́щетъ.
Та́ть не при­­хо́дитъ, ра́звѣ да укра́детъ и убiе́тъ и погуби́тъ: А́зъ прiидо́хъ, да живо́тъ и́мутъ и ли́шше и́мутъ.
А́зъ е́смь па́стырь до́брый: па́стырь до́брый ду́шу свою́ полага́етъ за о́вцы:
а нае́мникъ, и́же нѣ́сть па́стырь, ему́же не су́ть о́вцы своя́, ви́дитъ во́лка гряду́ща, и оставля́етъ о́вцы, и бѣ́гаетъ: и во́лкъ расхи́титъ и́хъ, и распу́дитъ о́вцы:
а нае́мникъ бѣжи́тъ, я́ко нае́мникъ е́сть, и неради́тъ о овца́хъ.
А́зъ е́смь па́стырь до́брый: и зна́ю Моя́, и зна́ютъ Мя́ Моя́:
я́коже зна́етъ Мя́ Оте́цъ, и А́зъ зна́ю Отца́: и ду́шу Мою́ полага́ю за о́вцы.
И и́ны о́вцы и́мамъ, я́же не су́ть от­ двора́ сего́: и ты́я Ми́ подоба́етъ при­­вести́, и гла́съ Мо́й услы́шатъ: и бу́детъ еди́но ста́до и еди́нъ Па́стырь.
[Зач. 37.] Сего́ ра́ди Мя́ Оте́цъ лю́битъ, я́ко А́зъ ду́шу Мою́ полага́ю, да па́ки прiиму́ ю́:
никто́же во́зметъ ю́ от­ Мене́, но А́зъ полага́ю ю́ о Себѣ́: о́бласть и́мамъ положи́ти ю́, и о́бласть и́мамъ па́ки прiя́ти ю́. Сiю́ за́повѣдь прiя́хъ от­ Отца́ Мо­его́.
Ра́спря же па́ки бы́сть во Иуде́ехъ за словеса́ сiя́.
Глаго́лаху же мно́зи от­ ни́хъ: бѣ́са и́мать и неи́стовъ е́сть: что́ Его́ послу́шаете?
Ині́и глаго́лаху: Сiи́ глаго́ли не су́ть бѣсну́ющагося: еда́ мо́жетъ бѣ́съ слѣпы́мъ о́чи от­ве́рсти?
Бы́ша же [тогда́] обновле́нiя во Иерусали́мѣхъ, и зима́ бѣ́.
И хожда́­ше Иису́съ въ це́ркви, въ при­­тво́рѣ Соломо́ни.
Обыдо́ша же Его́ Иуде́е, и глаго́лаху Ему́: доко́лѣ ду́шы на́шя взе́млеши, а́ще Ты́ еси́ Христо́съ, рцы́ на́мъ не обину́яся.
Отвѣща́ и́мъ Иису́съ: рѣ́хъ ва́мъ, и не вѣ́руете: дѣла́, я́же А́зъ творю́ о и́мени Отца́ Мо­его́, та́ свидѣ́тел­ст­вуютъ о Мнѣ́:
но вы́ не вѣ́руете: нѣ́сте бо от­ ове́цъ Мо­и́хъ, я́коже рѣ́хъ ва́мъ:
[Зач. 38.] о́вцы Моя́ гла́са Мо­его́ слу́шаютъ, и А́зъ зна́ю и́хъ, и по Мнѣ́ гряду́тъ:
и А́зъ живо́тъ вѣ́чный да́мъ и́мъ, и не поги́бнутъ во вѣ́ки, и не восхи́титъ и́хъ никто́же от­ руки́ Мо­ея́:
Оте́цъ Мо́й, И́же даде́ Мнѣ́, бо́лiй всѣ́хъ е́сть: и никто́же мо́жетъ восхи́тити и́хъ от­ руки́ Отца́ Мо­его́:
А́зъ и Оте́цъ еди́но есма́.
Взя́ша же ка́менiе па́ки Иуде́е, да побiю́тъ Его́.
Отвѣща́ и́мъ Иису́съ: мно́га добра́ дѣла́ яви́хъ ва́мъ от­ Отца́ Мо­его́: за ко́е и́хъ дѣ́ло ка́менiе ме́щете на Мя́?
Отвѣща́ша Ему́ Иуде́е, глаго́люще: о добрѣ́ дѣ́лѣ ка́менiе не ме́щемъ на Тя́, но о хулѣ́, я́ко Ты́, человѣ́къ сы́й, твори́ши Себе́ Бо́га.
Отвѣща́ и́мъ Иису́съ: нѣ́сть ли пи́сано въ зако́нѣ ва́­шемъ: А́зъ рѣ́хъ: бо́зи есте́?
А́ще о́ныхъ рече́ бого́въ, къ ни́мже сло́во Бо́жiе бы́сть, и не мо́жетъ разори́тися Писа́нiе:
Его́же Оте́цъ святи́ и посла́ въ мíръ, вы́ глаго́лете, я́ко хулу́ глаго́леши, зане́ рѣ́хъ: Сы́нъ Бо́жiй е́смь.
А́ще не творю́ дѣла́ Отца́ Мо­его́, не ими́те Ми́ вѣ́ры:
а́ще ли творю́, а́ще и Мнѣ́ не вѣ́руете, дѣло́мъ [Мо­и́мъ] вѣ́руйте: да разумѣ́ете и вѣ́руете, я́ко во Мнѣ́ Оте́цъ, и А́зъ въ Не́мъ.
Иска́ху у́бо па́ки я́ти Его́: и изы́де от­ ру́къ и́хъ,
и и́де па́ки на о́нъ по́лъ Иорда́на, на мѣ́сто, идѣ́же бѣ́ Иоа́н­нъ пре́жде крестя́: и пребы́сть ту́.
И мно́зи прiидо́ша къ Нему́, и глаго́лаху, я́ко Иоа́н­нъ у́бо зна́менiя не сотвори́ ни еди́наго: вся́ же, ели́ка рече́ Иоа́н­нъ о Се́мъ, и́стин­на бя́ху.
И мно́зи вѣ́роваша въ Него́ ту́.
[Зач. 39.] Бѣ́ же нѣ́кто боля́ Ла́зарь от­ Виѳа́нiи, от­ ве́си Марі́ины и Ма́рѳы сестры́ ея́.
Бѣ́ же Марі́а пома́зав­шая Го́спода ми́ромъ и оте́ршая но́зѣ Его́ власы́ сво­и́ми, ея́же бра́тъ Ла́зарь боля́ше.
Посла́стѣ у́бо сестрѣ́ къ Нему́, глаго́лющѣ: Го́споди, се́, его́же лю́биши, боли́тъ.
Слы́шавъ же Иису́съ рече́: сiя́ болѣ́знь нѣ́сть къ сме́рти, но о сла́вѣ Бо́жiи, да просла́вит­ся Сы́нъ Бо́жiй ея́ ра́ди.
Любля́ше же Иису́съ Ма́рѳу и сестру́ ея́ и Ла́заря.
Егда́ же услы́ша, я́ко боли́тъ, тогда́ пребы́сть на не́мже бѣ́ мѣ́стѣ два́ дни́.
Пото́мъ же глаго́ла ученико́мъ: и́демъ во Иуде́ю па́ки.
Глаго́лаша Ему́ ученицы́: Равви́, ны́нѣ иска́ху Тебе́ ка́менiемъ поби́ти Иуде́е, и па́ки ли и́деши та́мо?
Отвѣща́ Иису́съ: не два́ ли ­на́­де­ся­те часа́ еста́ во дни́? А́ще кто́ хо́дитъ во дни́, не по́ткнет­ся, я́ко свѣ́тъ мíра сего́ ви́дитъ:
а́ще же кто́ хо́дитъ въ нощи́, по́ткнет­ся, я́ко нѣ́сть свѣ́та въ не́мъ.
Сiя́ рече́, и посе́мъ глаго́ла и́мъ: Ла́зарь дру́гъ на́шъ у́спе: но иду́, да воз­бужу́ его́.
Рѣ́ша у́бо ученицы́ Его́: Го́споди, а́ще у́спе, спасе́нъ бу́детъ.
Рече́ же Иису́съ о сме́рти его́: они́ же мнѣ́ша, я́ко о успе́нiи сна́ глаго́летъ.
Тогда́ рече́ и́мъ Иису́съ не обину́яся: Ла́зарь у́мре:
и ра́дуюся ва́съ ра́ди, да вѣ́руете, я́ко не бѣ́хъ та́мо: но и́демъ къ нему́.
Рече́ же Ѳома́, глаго́лемый Близне́цъ, ученико́мъ: и́демъ и мы́, да у́мремъ съ ни́мъ.
Прише́дъ же Иису́съ, обрѣ́те его́ четы́ри дни́ уже́ иму́ща во гро́бѣ.
Бѣ́ же Виѳа́нiа бли́зъ Иерусали́ма я́ко ста́дiй пять­на́­де­сять,
и мно́зи от­ Иуде́й бя́ху при­­шли́ къ Ма́рѳѣ и Марі́и, да утѣ́шатъ и́хъ о бра́тѣ ею́.
Ма́рѳа у́бо егда́ услы́ша, я́ко Иису́съ гряде́тъ, срѣ́те Его́: Марі́а же до́ма сѣдя́ше.
Рече́ же Ма́рѳа ко Иису́су: Го́споди, а́ще бы еси́ здѣ́ бы́лъ, не бы́ бра́тъ мо́й у́мерлъ:
но и ны́нѣ вѣ́мъ, я́ко ели́ка а́ще про́сиши от­ Бо́га, да́стъ Тебѣ́ Бо́гъ.
Глаго́ла е́й Иису́съ: воскре́снетъ бра́тъ тво́й.
Глаго́ла Ему́ Ма́рѳа: вѣ́мъ, я́ко воскре́снетъ въ воскреше́нiе, въ послѣ́днiй де́нь.
Рече́ [же] е́й Иису́съ: А́зъ е́смь воскреше́нiе и живо́тъ: вѣ́руяй въ Мя́, а́ще и у́мретъ, оживе́тъ:
и вся́къ живы́й и вѣ́руяй въ Мя́ не у́мретъ во вѣ́ки. Е́млеши ли вѣ́ру сему́?
Глаго́ла Ему́: е́й, Го́споди: а́зъ вѣ́ровахъ, я́ко Ты́ еси́ Христо́съ Сы́нъ Бо́жiй, и́же въ мíръ гряды́й.
И сiя́ ре́кши, и́де и при­­гласи́ Марі́ю сестру́ свою́ та́й, ре́кши: Учи́тель при­­ше́лъ е́сть, и глаша́етъ тя́.
Она́ [же] я́ко услы́ша, воста́ ско́ро и и́де къ Нему́.
Не уже́ бо бѣ́ при­­ше́лъ Иису́съ въ ве́сь, но бѣ́ на мѣ́стѣ, идѣ́же срѣ́те Его́ Ма́рѳа.
Иуде́е [же] у́бо су́щiи съ не́ю въ дому́ и утѣша́юще ю́, ви́дѣв­ше Марі́ю, я́ко ско́ро воста́ и изы́де, по не́й идо́ша, глаго́люще, я́ко и́детъ на гро́бъ, да пла́четъ та́мо.
Марі́а же я́ко прiи́де, идѣ́же бѣ́ Иису́съ, ви́дѣв­ши Его́, паде́ Ему́ на ногу́, глаго́лющи Ему́: Го́споди, а́ще бы еси́ бы́лъ здѣ́, не бы́ у́мерлъ мо́й бра́тъ.
Иису́съ у́бо, я́ко ви́дѣ ю́ пла́чущуся и при­­ше́дшыя съ не́ю Иуде́и пла́чущя, запрети́ ду́ху, и воз­мути́ся Са́мъ,
и рече́: гдѣ́ положи́сте его́? Глаго́лаша Ему́: Го́споди, прiиди́ и ви́ждь.
Прослези́ся Иису́съ.
Глаго́лаху у́бо Жи́дове: ви́ждь, ка́ко любля́ше его́.
Нѣ́цыи же от­ ни́хъ рѣ́ша: не можа́­ше ли Се́й, от­ве́рзый о́чи слѣпо́му, сотвори́ти, да и се́й не у́мретъ?
Иису́съ же па́ки претя́ въ себѣ́, прiи́де ко гро́бу. Бѣ́ же пеще́ра, и ка́мень лежа́­ше на не́й.
Глаго́ла Иису́съ: воз­ми́те ка́мень. Глаго́ла Ему́ сестра́ уме́ршаго Ма́рѳа: Го́споди, уже́ смерди́тъ: четверодне́венъ бо е́сть.
Глаго́ла е́й Иису́съ: не рѣ́хъ ли ти́, я́ко а́ще вѣ́руеши, у́зриши сла́ву Бо́жiю?
Взя́ша у́бо ка́мень, идѣ́же бѣ́ уме́рый лежя́. Иису́съ же воз­веде́ о́чи горѣ́ и рече́: О́тче, хвалу́ Тебѣ́ воз­даю́, я́ко услы́шалъ еси́ Мя́:
А́зъ же вѣ́дѣхъ, я́ко всегда́ Мя́ послу́шаеши: но наро́да ра́ди стоя́щаго о́крестъ рѣ́хъ, да вѣ́ру и́мутъ, я́ко Ты́ Мя́ посла́лъ еси́.
И сiя́ ре́къ, гла́сомъ вели́кимъ воз­зва́: Ла́заре, гряди́ во́нъ.
И изы́де уме́рый, обя́занъ рука́ма и нога́ма укро́­емъ, и лице́ его́ убру́сомъ обя́зано. Глаго́ла и́мъ Иису́съ: разрѣши́те его́, и оста́вите ити́.
Мно́зи у́бо от­ Иуде́й при­­ше́дшiи къ Марі́и и ви́дѣв­ше, я́же сотвори́ Иису́съ, вѣ́роваша въ Него́:
нѣ́цыи же от­ ни́хъ идо́ша къ фарисе́омъ и реко́ша и́мъ, я́же сотвори́ Иису́съ.
[Зач. 40.] Собра́ша у́бо архiере́е и фарисе́е со́нмъ, и глаго́лаху: что́ сотвори́мъ? Я́ко Человѣ́къ Се́й мно́га зна́менiя твори́тъ:
а́ще оста́вимъ Его́ та́ко, вси́ увѣ́руютъ въ Него́: и прiи́дутъ Ри́мляне, и во́змутъ мѣ́сто и язы́къ на́шъ.
Еди́нъ же нѣ́кто от­ ни́хъ Каiа́фа, архiере́й сы́й лѣ́ту тому́, рече́ и́мъ: вы́ не вѣ́сте ничесо́же,
ни помышля́ете, я́ко у́не е́сть на́мъ, да еди́нъ человѣ́къ у́мретъ за лю́ди, а не ве́сь язы́къ поги́бнетъ.
Сего́ же о себѣ́ не рече́: но архiере́й сы́й лѣ́ту тому́, прорече́, я́ко хотя́ше Иису́съ умре́ти за лю́ди,
и не то́кмо за лю́ди, но да и ча́да Бо́жiя расточе́ная собере́тъ во еди́но.
От того́ у́бо дне́ совѣща́ша, да убiю́тъ Его́.
Иису́съ же ктому́ не я́вѣ хожда́­ше во Иуде́ехъ, но и́де от­ту́ду во страну́ бли́зъ пусты́ни, во Ефре́мъ нарица́емый гра́дъ, и ту́ хожда́­ше со ученики́ Сво­и́ми.
Бѣ́ же бли́зъ Па́сха Иуде́йска, и взыдо́ша мно́зи во Иерусали́мъ от­ стра́нъ пре́жде Па́схи, да очи́стят­ся.
Иска́ху у́бо Иису́са, и глаго́лаху къ себѣ́, въ це́ркви стоя́ще: что́ мни́т­ся ва́мъ, я́ко не и́мать ли прiити́ въ пра́здникъ?
Да́ша же архiере́е и фарисе́е за́повѣдь, да а́ще кто́ ощути́тъ [Его́], гдѣ́ бу́детъ, повѣ́сть, я́ко да и́мутъ Его́.
[Зач. 47.] Да не смуща́ет­ся се́рдце ва́­ше: вѣ́руйте въ Бо́га, и въ Мя́ вѣ́руйте:
въ дому́ Отца́ Мо­его́ оби́тели мно́ги су́ть: а́ще ли же ни́, ре́клъ бы́хъ ва́мъ: иду́ угото́вати мѣ́сто ва́мъ:
и а́ще {а́ще пойду́ и} угото́влю мѣ́сто ва́мъ, па́ки прiиду́ и по­иму́ вы́ къ Себѣ́, да, идѣ́же е́смь А́зъ и вы́ бу́дете:
и а́може А́зъ иду́, вѣ́сте, и пу́ть вѣ́сте.
Глаго́ла Ему́ Ѳома́: Го́споди, не вѣ́мы, ка́мо и́деши: и ка́ко мо́жемъ пу́ть вѣ́дѣти?
Глаго́ла ему́ Иису́съ: А́зъ е́смь пу́ть и и́стина и живо́тъ: никто́же прiи́детъ ко Отцу́, то́кмо Мно́ю:
а́ще Мя́ бы́сте зна́ли, и Отца́ Мо­его́ зна́ли бы́сте [у́бо]: и от­се́лѣ позна́сте Его́, и ви́дѣсте Его́.
Глаго́ла Ему́ Фили́ппъ: Го́споди, покажи́ на́мъ Отца́, и довлѣ́етъ на́мъ.
Глаго́ла ему́ Иису́съ: толи́ко вре́мя съ ва́ми е́смь, и не позна́лъ еси́ Мене́, Фили́ппе? Ви́дѣвый Мене́ ви́дѣ Отца́: и ка́ко ты́ глаго́леши: покажи́ на́мъ Отца́?
Не вѣ́руеши ли, я́ко А́зъ во Отцѣ́, и Оте́цъ во Мнѣ́ е́сть? [Зач. 48.] Глаго́лы, я́же А́зъ глаго́лю ва́мъ, о Себѣ́ не глаго́лю: Оте́цъ же во Мнѣ́ пребыва́яй, То́й твори́тъ дѣла́:
вѣ́руйте Мнѣ́, я́ко А́зъ во Отцѣ́, и Оте́цъ во Мнѣ́: а́ще ли же ни́, за та́ дѣла́ вѣ́ру ими́те Ми́.
Ами́нь, ами́нь глаго́лю ва́мъ: вѣ́руяй въ Мя́, дѣла́, я́же А́зъ творю́, и то́й сотвори́тъ, и бо́лша си́хъ сотвори́тъ: я́ко А́зъ ко Отцу́ Мо­ему́ гряду́:
и е́же а́ще что́ про́сите [от­ Отца́] во и́мя Мое́, то́ сотворю́, да просла́вит­ся Оте́цъ въ Сы́нѣ:
[и] а́ще чесо́ про́сите во и́мя Мое́, А́зъ сотворю́.
А́ще лю́бите Мя́, за́повѣди Моя́ соблюди́те,
и А́зъ умолю́ Отца́, и ино́го Утѣ́шителя да́стъ ва́мъ, да бу́детъ съ ва́ми въ вѣ́къ,
Ду́хъ и́стины, Его́же мíръ не мо́жетъ прiя́ти, я́ко не ви́дитъ Его́, ниже́ зна́етъ Его́: вы́ же зна́ете Его́, я́ко въ ва́съ пребыва́етъ и въ ва́съ бу́детъ.
Не оста́влю ва́съ си́ры: прiиду́ къ ва́мъ:
еще́ ма́ло, и мíръ ктому́ не уви́дитъ Мене́, вы́ же уви́дите Мя́, я́ко А́зъ живу́, и вы́ жи́ви бу́дете:
въ то́й де́нь уразумѣ́ете вы́, я́ко А́зъ во Отцѣ́ Мо­е́мъ, и вы́ во Мнѣ́, и А́зъ въ ва́съ.
[Зач..] Имѣ́яй за́повѣди Моя́ и соблюда́яй и́хъ, то́й е́сть любя́й Мя́: а любя́й Мя́ воз­лю́бленъ бу́детъ Отце́мъ Мо­и́мъ, и А́зъ воз­люблю́ его́, и явлю́ся ему́ Са́мъ.
Глаго́ла Ему́ Иу́да не Искарiо́тскiй: Го́споди, и что́ бы́сть, я́ко на́мъ хо́щеши яви́тися, а не мíрови?
Отвѣща́ Иису́съ и рече́ ему́: а́ще кто́ лю́битъ Мя́, сло́во Мое́ соблюде́тъ: и Оте́цъ Мо́й воз­лю́битъ его́, и къ нему́ прiи́дема, и оби́тель у него́ сотвори́ма:
не любя́й Мя́ слове́съ Мо­и́хъ не соблюда́етъ: и сло́во, е́же слы́шасте, нѣ́сть Мое́, но посла́в­шаго Мя́ Отца́.
Сiя́ глаго́лахъ ва́мъ въ ва́съ сы́й:
Утѣ́шитель же, Ду́хъ Святы́й, Его́же по́слетъ Оте́цъ во и́мя Мое́, то́й вы́ научи́тъ всему́, и воспомяне́тъ ва́мъ вся́, я́же рѣ́хъ ва́мъ.
Ми́ръ оставля́ю ва́мъ, ми́ръ Мо́й даю́ ва́мъ: не я́коже мíръ дае́тъ, А́зъ даю́ ва́мъ. [Зач. 49.] Да не смуща́ет­ся се́рдце ва́­ше, ни устраша́етъ.
Слы́шасте, я́ко А́зъ рѣ́хъ ва́мъ: иду́ и прiиду́ къ ва́мъ. А́ще бы́сте люби́ли Мя́, воз­ра́довалися бы́сте [у́бо], я́ко рѣ́хъ: иду́ ко Отцу́: я́ко Оте́цъ Мо́й бо́лiй Мене́ е́сть.
И ны́нѣ рѣ́хъ ва́мъ, пре́жде да́же не бу́детъ, да, егда́ бу́детъ, вѣ́ру и́мете.
Ктому́ не мно́го глаго́лю съ ва́ми: гряде́тъ бо сего́ мíра кня́зь, и во Мнѣ́ не и́мать ничесо́же.
Но да разумѣ́етъ мíръ, я́ко люблю́ Отца́, и я́коже заповѣ́да Мнѣ́ Оте́цъ, та́ко творю́: воста́ните, и́демъ от­сю́ду.
Греческий [Greek (NT Byz)]
μετὰ ταῦτα ἦν ἑορτὴ τῶν Ἰουδαίων καὶ ἀνέβη Ἰησοῦς εἰς Ἱεροσόλυμα
ἔστιν δὲ ἐν τοῖς Ἱεροσολύμοις ἐπι­̀ τῇ προ­βατικῇ κολυμβήθρα ἡ ἐπι­λεγομένη Ἑβραϊστὶ Βηθζαθά πέν­τε στοὰς ἔχουσα
ἐν ταύταις κατέκειτο πλῆ­θος τῶν ἀσθενούν­των τυφλῶν χωλῶν ξηρῶν
ἦν δέ τις ἄνθρωπος ἐκεῖ τριάκον­τα καὶ ὀκτὼ ἔτη ἔχων ἐν τῇ ἀσθενείᾳ αὐτοῦ
τοῦτον ἰδὼν ὁ Ἰησοῦς κατα­κείμενον καὶ γνοὺς ὅτι πολὺν ἤδη χρόνον ἔχει λέγει αὐτῷ θέλεις ὑγιὴς γενέσθαι
ἀπεκρίθη αὐτῷ ὁ ἀσθενῶν κύριε ἄνθρωπον οὐκ ἔχω ἵνα ὅταν ταραχθῇ τὸ ὕδωρ βάλῃ με εἰς τὴν κολυμβήθραν ἐν ᾧ δὲ ἔρχομαι ἐγὼ ἄλλος προ­̀ ἐμοῦ κατα­βαίνει
λέγει αὐτῷ ὁ Ἰησοῦς ἔγειρε ἆρον τὸν κράβαττόν σου καὶ περιπάτει
καὶ εὐθέως ἐγένετο ὑγιὴς ὁ ἄνθρωπος καὶ ἦρεν τὸν κράβαττον αὐτοῦ καὶ περιεπάτει ἦν δὲ σάββατον ἐν ἐκείνῃ τῇ ἡμέρᾳ
ἔλεγον οὖν οἱ Ἰουδαῖοι τῷ τεθεραπευμένῳ σάββατόν ἐστιν καὶ οὐκ ἔξεστίν σοι ἆραι τὸν κράβαττόν σου
ὁ δὲ ἀπεκρίθη αὐτοῖς ὁ ποιήσας με ὑγιῆ ἐκεῖνός μοι εἶπεν ἆρον τὸν κράβαττόν σου καὶ περιπάτει
ἠρώτησαν αὐτόν τίς ἐστιν ὁ ἄνθρωπος ὁ εἰπών σοι ἆρον καὶ περιπάτει
ὁ δὲ ἰαθεὶς οὐκ ᾔδει τίς ἐστιν ὁ γὰρ Ἰησοῦς ἐξένευσεν ὄχλου ὄν­τος ἐν τῷ τόπῳ
μετὰ ταῦτα εὑρίσκει αὐτὸν ὁ Ἰησοῦς ἐν τῷ ἱερῷ καὶ εἶπεν αὐτῷ ἴδε ὑγιὴς γέγονας μηκέτι ἁμάρτανε ἵνα μὴ χεῖρόν σοί τι γένηται
ἀπῆλθεν ὁ ἄνθρωπος καὶ ἀνήγγειλεν τοῖς Ἰουδαίοις ὅτι Ἰησοῦς ἐστιν ὁ ποιήσας αὐτὸν ὑγιῆ
καὶ δια­̀ τοῦτο ἐδίωκον οἱ Ἰουδαῖοι τὸν Ἰησοῦν ὅτι ταῦτα ἐποίει ἐν σαββάτῳ
ὁ δὲ Ἰησοῦς ἀπεκρίνατο αὐτοῖς ὁ πατήρ μου ἕως ἄρτι ἐργάζεται κἀγὼ ἐργάζομαι
δια­̀ τοῦτο οὖν μᾶλλον ἐζήτουν αὐτὸν οἱ Ἰουδαῖοι ἀπο­κτεῖναι ὅτι οὐ μόνον ἔλυεν τὸ σάββατον ἀλλὰ καὶ πατέρα ἴδιον ἔλεγεν τὸν θεόν ἴσον ἑαυτὸν ποιῶν τῷ θεῷ
ἀπεκρίνατο οὖν ὁ Ἰησοῦς καὶ ἔλεγεν αὐτοῖς ἀμὴν ἀμὴν λέγω ὑμῖν οὐ δύναται ὁ υἱὸς ποιεῖν ἀφ᾿ ἑαυτοῦ οὐδὲν ἐὰν μή τι βλέπῃ τὸν πατέρα ποι­οῦν­τα ἃ γὰρ ἂν ἐκεῖνος ποιῇ ταῦτα καὶ ὁ υἱὸς ὁμοίως ποιεῖ
ὁ γὰρ πατὴρ φιλεῖ τὸν υἱὸν καὶ πάν­τα δείκνυσιν αὐτῷ ἃ αὐτὸς ποιεῖ καὶ μείζονα τούτων δείξει αὐτῷ ἔργα ἵνα ὑμεῖς θαυμάζητε
ὥσπερ γὰρ ὁ πατὴρ ἐγείρει τοὺς νεκροὺς καὶ ζῳοποιεῖ οὕτως καὶ ὁ υἱὸς οὓς θέλει ζῳοποιεῖ
οὐδὲ γὰρ ὁ πατὴρ κρίνει οὐδένα ἀλλὰ τὴν κρίσιν πᾶσαν δέδωκεν τῷ υἱῷ
ἵνα πάν­τες τιμῶσι τὸν υἱὸν καθὼς τιμῶσι τὸν πατέρα ὁ μὴ τιμῶν τὸν υἱὸν οὐ τιμᾷ τὸν πατέρα τὸν πέμψαν­τα αὐτόν
ἀμὴν ἀμὴν λέγω ὑμῖν ὅτι ὁ τὸν λόγον μου ἀκούων καὶ πιστεύ­ων τῷ πέμψαν­τί με ἔχει ζωὴν αἰώνιον καὶ εἰς κρίσιν οὐκ ἔρχεται ἀλλὰ μεταβέβηκεν ἐκ τοῦ θανάτου εἰς τὴν ζωήν
ἀμὴν ἀμὴν λέγω ὑμῖν ὅτι ἔρχεται ὥρα καὶ νῦν ἐστιν ὅτε οἱ νεκροὶ ἀκούσουσιν τῆς φωνῆς τοῦ υἱοῦ τοῦ θεοῦ καὶ οἱ ἀκούσαν­τες ζήσουσιν
ὥσπερ γὰρ ὁ πατὴρ ἔχει ζωὴν ἐν ἑαυτῷ οὕτως καὶ τῷ υἱῷ ἔδωκεν ζωὴν ἔχειν ἐν ἑαυτῷ
καὶ ἐξουσίαν ἔδωκεν αὐτῷ κρίσιν ποιεῖν ὅτι υἱὸς ἀνθρώπου ἐστίν
μὴ θαυμάζετε τοῦτο ὅτι ἔρχεται ὥρα ἐν ᾗ πάν­τες οἱ ἐν τοῖς μνημείοις ἀκούσουσιν τῆς φωνῆς αὐτοῦ
καὶ ἐκπορεύ­σον­ται οἱ τὰ ἀγαθὰ ποιήσαν­τες εἰς ἀνάστασιν ζωῆς οἱ δὲ τὰ φαῦλα πράξαν­τες εἰς ἀνάστασιν κρίσεως
οὐ δύναμαι ἐγὼ ποιεῖν ἀπ᾿ ἐμαυτοῦ οὐδέν καθὼς ἀκούω κρίνω καὶ ἡ κρίσις ἡ ἐμὴ δικαία ἐστίν ὅτι οὐ ζητῶ τὸ θέλημα τὸ ἐμὸν ἀλλὰ τὸ θέλημα τοῦ πέμψαν­τός με
ἐὰν ἐγὼ μαρτυρῶ περὶ ἐμαυτοῦ ἡ μαρτυρία μου οὐκ ἔστιν ἀληθής
ἄλλος ἐστὶν ὁ μαρτυρῶν περὶ ἐμοῦ καὶ οἶδα ὅτι ἀληθής ἐστιν ἡ μαρτυρία ἣν μαρτυρεῖ περὶ ἐμοῦ
ὑμεῖς ἀπεστάλκατε προ­̀ς Ἰωάννην καὶ μεμαρτύρηκεν τῇ ἀληθείᾳ
ἐγὼ δὲ οὐ παρα­̀ ἀνθρώπου τὴν μαρτυρίαν λαμβάνω ἀλλὰ ταῦτα λέγω ἵνα ὑμεῖς σωθῆτε
ἐκεῖνος ἦν ὁ λύχνος ὁ καιό­με­νος καὶ φαίνων ὑμεῖς δὲ ἠθελήσατε ἀγαλλιαθῆναι προ­̀ς ὥραν ἐν τῷ φωτὶ αὐτοῦ
ἐγὼ δὲ ἔχω τὴν μαρτυρίαν μείζω τοῦ Ἰωάννου τὰ γὰρ ἔργα ἃ δέδωκέν μοι ὁ πατὴρ ἵνα τελειώσω αὐτά αὐτὰ τὰ ἔργα ἃ ποιῶ μαρτυρεῖ περὶ ἐμοῦ ὅτι ὁ πατήρ με ἀπέσταλκεν
καὶ ὁ πέμψας με πατὴρ ἐκεῖνος μεμαρτύρηκεν περὶ ἐμοῦ οὔτε φωνὴν αὐτοῦ πώποτε ἀκηκόατε οὔτε εἶδος αὐτοῦ ἑωράκατε
καὶ τὸν λόγον αὐτοῦ οὐκ ἔχετε ἐν ὑμῖν μένον­τα ὅτι ὃν ἀπέστειλεν ἐκεῖνος τούτῳ ὑμεῖς οὐ πιστεύ­ετε
ἐραυνᾶτε τὰς γραφάς ὅτι ὑμεῖς δοκεῖτε ἐν αὐταῖς ζωὴν αἰώνιον ἔχειν καὶ ἐκεῖναί εἰσιν αἱ μαρτυροῦσαι περὶ ἐμοῦ
καὶ οὐ θέλετε ἐλθεῖν προ­́ς με ἵνα ζωὴν ἔχητε
δόξαν παρα­̀ ἀνθρώπων οὐ λαμβάνω
ἀλλὰ ἔγνωκα ὑμᾶς ὅτι τὴν ἀγάπην τοῦ θεοῦ οὐκ ἔχετε ἐν ἑαυτοῖς
ἐγὼ ἐλήλυθα ἐν τῷ ὀνόματι τοῦ πατρός μου καὶ οὐ λαμβάνετέ με ἐὰν ἄλλος ἔλθῃ ἐν τῷ ὀνόματι τῷ ἰδίῳ ἐκεῖνον λήμψεσθε
πῶς δύνασθε ὑμεῖς πιστεῦσαι δόξαν παρα­̀ ἀλλήλων λαμβάνον­τες καὶ τὴν δόξαν τὴν παρα­̀ τοῦ μόνου θεοῦ οὐ ζητεῖτε
μὴ δοκεῖτε ὅτι ἐγὼ κατηγορήσω ὑμῶν προ­̀ς τὸν πατέρα ἔστιν ὁ κατηγορῶν ὑμῶν Μωϋσῆς εἰς ὃν ὑμεῖς ἠλπίκατε
εἰ γὰρ ἐπι­στεύ­ετε Μωϋσεῖ ἐπι­στεύ­ετε ἂν ἐμοί περὶ γὰρ ἐμοῦ ἐκεῖνος ἔγραψεν
εἰ δὲ τοῖς ἐκείνου γράμμασιν οὐ πιστεύ­ετε πῶς τοῖς ἐμοῖς ῥήμασιν πιστεύ­σετε
ἀμὴν ἀμὴν λέγω ὑμῖν ὁ μὴ εἰσερχό­με­νος δια­̀ τῆς θύρας εἰς τὴν αὐλὴν τῶν προ­βάτων ἀλλὰ ἀναβαίνων ἀλλαχόθεν ἐκεῖνος κλέπτης ἐστὶν καὶ λῃστής
ὁ δὲ εἰσερχό­με­νος δια­̀ τῆς θύρας ποιμήν ἐστιν τῶν προ­βάτων
τούτῳ ὁ θυρωρὸς ἀνοίγει καὶ τὰ προ­́βατα τῆς φωνῆς αὐτοῦ ἀκούει καὶ τὰ ἴδια­ προ­́βατα φωνεῖ κατ᾿ ὄνομα καὶ ἐξάγει αὐτά
ὅταν τὰ ἴδια­ πάν­τα ἐκβάλῃ ἔμπρο­σθεν αὐτῶν πορεύ­εται καὶ τὰ προ­́βατα αὐτῷ ἀκολουθεῖ ὅτι οἴδασιν τὴν φωνὴν αὐτοῦ
ἀλλοτρίῳ δὲ οὐ μὴ ἀκολουθήσουσιν ἀλλὰ φεύξον­ται ἀπ᾿ αὐτοῦ ὅτι οὐκ οἴδασιν τῶν ἀλλοτρίων τὴν φωνήν
ταύτην τὴν παροιμίαν εἶπεν αὐτοῖς ὁ Ἰησοῦς ἐκεῖνοι δὲ οὐκ ἔγνωσαν τίνα ἦν ἃ ἐλάλει αὐτοῖς
εἶπεν οὖν πάλιν ὁ Ἰησοῦς ἀμὴν ἀμὴν λέγω ὑμῖν ὅτι ἐγώ εἰμι ἡ θύρα τῶν προ­βάτων
πάν­τες ὅσοι ἦλθον προ­̀ ἐμοῦ κλέπται εἰσὶν καὶ λῃσταί ἀλλ᾿ οὐκ ἤκουσαν αὐτῶν τὰ προ­́βατα
ἐγώ εἰμι ἡ θύρα δι᾿ ἐμοῦ ἐάν τις εἰσέλθῃ σωθή­σε­ται καὶ εἰσελεύ­­σε­ται καὶ ἐξελεύ­­σε­ται καὶ νομὴν εὑρήσει
ὁ κλέπτης οὐκ ἔρχεται εἰ μὴ ἵνα κλέψῃ καὶ θύσῃ καὶ ἀπο­λέσῃ ἐγὼ ἦλθον ἵνα ζωὴν ἔχωσιν καὶ περισ­σὸν ἔχωσιν
ἐγώ εἰμι ὁ ποιμὴν ὁ καλός ὁ ποιμὴν ὁ καλὸς τὴν ψυχὴν αὐτοῦ τίθησιν ὑπὲρ τῶν προ­βάτων
ὁ μισθωτὸς καὶ οὐκ ὢν ποιμήν οὗ οὐκ ἔστιν τὰ προ­́βατα ἴδια­ θεωρεῖ τὸν λύκον ἐρχόμενον καὶ ἀφίησιν τὰ προ­́βατα καὶ φεύ­γει καὶ ὁ λύκος ἁρπάζει αὐτὰ καὶ σκορπίζει
ὅτι μισθωτός ἐστιν καὶ οὐ μέλει αὐτῷ περὶ τῶν προ­βάτων
ἐγώ εἰμι ὁ ποιμὴν ὁ καλός καὶ γινώσκω τὰ ἐμὰ καὶ γινώσκουσί με τὰ ἐμά
καθὼς γινώσκει με ὁ πατὴρ κἀγὼ γινώσκω τὸν πατέρα καὶ τὴν ψυχήν μου τίθημι ὑπὲρ τῶν προ­βάτων
καὶ ἄλλα προ­́βατα ἔχω ἃ οὐκ ἔστιν ἐκ τῆς αὐλῆς ταύτης κἀκεῖνα δεῖ με ἀγαγεῖν καὶ τῆς φωνῆς μου ἀκούσουσιν καὶ γενήσον­ται μία ποίμνη εἷς ποιμήν
δια­̀ τοῦτό με ὁ πατὴρ ἀγαπᾷ ὅτι ἐγὼ τίθημι τὴν ψυχήν μου ἵνα πάλιν λάβω αὐτήν
οὐδεὶς αἴρει αὐτὴν ἀπ᾿ ἐμοῦ ἀλλ᾿ ἐγὼ τίθημι αὐτὴν ἀπ᾿ ἐμαυτοῦ ἐξουσίαν ἔχω θεῖναι αὐτήν καὶ ἐξουσίαν ἔχω πάλιν λαβεῖν αὐτήν ταύτην τὴν ἐν­τολὴν ἔλαβον παρα­̀ τοῦ πατρός μου
σχίσμα πάλιν ἐγένετο ἐν τοῖς Ἰουδαίοις δια­̀ τοὺς λόγους τούτους
ἔλεγον δὲ πολλοὶ ἐξ αὐτῶν δαιμόνιον ἔχει καὶ μαίνεται τί αὐτοῦ ἀκούετε
ἄλλοι ἔλεγον ταῦτα τὰ ῥήματα οὐκ ἔστιν δαιμονιζο­μέ­νου μὴ δαιμόνιον δύναται τυφλῶν ὀφθαλμοὺς ἀνοῖξαι
ἐγένετο τότε τὰ ἐγκαίνια ἐν τοῖς Ἱεροσολύμοις χειμὼν ἦν
καὶ περιεπάτει ὁ Ἰησοῦς ἐν τῷ ἱερῷ ἐν τῇ στοᾷ τοῦ Σολομῶνος
ἐκύκλωσαν οὖν αὐτὸν οἱ Ἰουδαῖοι καὶ ἔλεγον αὐτῷ ἕως πότε τὴν ψυχὴν ἡμῶν αἴρεις εἰ σὺ εἶ ὁ Χριστός εἰπὲ ἡμῖν παρρησίᾳ
ἀπεκρίθη αὐτοῖς ὁ Ἰησοῦς εἶπον ὑμῖν καὶ οὐ πιστεύ­ετε τὰ ἔργα ἃ ἐγὼ ποιῶ ἐν τῷ ὀνόματι τοῦ πατρός μου ταῦτα μαρτυρεῖ περὶ ἐμοῦ
ἀλλὰ ὑμεῖς οὐ πιστεύ­ετε ὅτι οὐκ ἐστὲ ἐκ τῶν προ­βάτων τῶν ἐμῶν
τὰ προ­́βατα τὰ ἐμὰ τῆς φωνῆς μου ἀκούουσιν κἀγὼ γινώσκω αὐτά καὶ ἀκολουθοῦσίν μοι
κἀγὼ δίδωμι αὐτοῖς ζωὴν αἰώνιον καὶ οὐ μὴ ἀπό­λων­ται εἰς τὸν αἰῶνα καὶ οὐχ ἁρπάσει τις αὐτὰ ἐκ τῆς χειρός μου
ὁ πατήρ μου ὃ δέδωκέν μοι πάν­των μεῖζόν ἐστιν καὶ οὐδεὶς δύναται ἁρπάζειν ἐκ τῆς χειρὸς τοῦ πατρός
ἐγὼ καὶ ὁ πατὴρ ἕν ἐσμεν
ἐβάστασαν πάλιν λίθους οἱ Ἰουδαῖοι ἵνα λιθάσωσιν αὐτόν
ἀπεκρίθη αὐτοῖς ὁ Ἰησοῦς πολλὰ ἔργα καλὰ ἔδειξα ὑμῖν ἐκ τοῦ πατρός δια­̀ ποῖον αὐτῶν ἔργον ἐμὲ λιθάζετε
ἀπεκρίθησαν αὐτῷ οἱ Ἰουδαῖοι περὶ καλοῦ ἔργου οὐ λιθάζομέν σε ἀλλὰ περὶ βλασφημίας καὶ ὅτι σὺ ἄνθρωπος ὢν ποιεῖς σεαυτὸν θεόν
ἀπεκρίθη αὐτοῖς ὁ Ἰησοῦς οὐκ ἔστιν γεγραμμένον ἐν τῷ νόμῳ ὑμῶν ὅτι ἐγὼ εἶπα θεοί ἐστε
εἰ ἐκείνους εἶπεν θεοὺς προ­̀ς οὓς ὁ λόγος τοῦ θεοῦ ἐγένετο καὶ οὐ δύναται λυθῆναι ἡ γραφή
ὃν ὁ πατὴρ ἡγίασεν καὶ ἀπέστειλεν εἰς τὸν κόσμον ὑμεῖς λέγετε ὅτι βλασφημεῖς ὅτι εἶπον υἱὸς τοῦ θεοῦ εἰμι
εἰ οὐ ποιῶ τὰ ἔργα τοῦ πατρός μου μὴ πιστεύ­ετέ μοι
εἰ δὲ ποιῶ κἂν ἐμοὶ μὴ πιστεύ­ητε τοῖς ἔργοις πιστεύ­ετε ἵνα γνῶτε καὶ γινώσκητε ὅτι ἐν ἐμοὶ ὁ πατὴρ κἀγὼ ἐν τῷ πατρί
ἐζήτουν οὖν αὐτὸν πάλιν πιάσαι καὶ ἐξῆλθεν ἐκ τῆς χειρὸς αὐτῶν
καὶ ἀπῆλθεν πάλιν πέραν τοῦ Ἰορδάνου εἰς τὸν τόπον ὅπου ἦν Ἰωάννης τὸ πρῶτον βαπτίζων καὶ ἔμεινεν ἐκεῖ
καὶ πολλοὶ ἦλθον προ­̀ς αὐτὸν καὶ ἔλεγον ὅτι Ἰωάννης μὲν σημεῖον ἐποίησεν οὐδέν πάν­τα δὲ ὅσα εἶπεν Ἰωάννης περὶ τούτου ἀληθῆ ἦν
καὶ πολλοὶ ἐπι­́στευσαν εἰς αὐτὸν ἐκεῖ
ἦν δέ τις ἀσθενῶν Λάζαρος ἀπο­̀ Βηθανίας ἐκ τῆς κώμης Μαρίας καὶ Μάρθας τῆς ἀδελφῆς αὐτῆς
ἦν δὲ Μαριὰμ ἡ ἀλείψασα τὸν κύριον μύρῳ καὶ ἐκμάξασα τοὺς πόδας αὐτοῦ ταῖς θριξὶν αὐτῆς ἧς ὁ ἀδελφὸς Λάζαρος ἠσθένει
ἀπέστειλαν οὖν αἱ ἀδελφαὶ προ­̀ς αὐτὸν λέγουσαι κύριε ἴδε ὃν φιλεῖς ἀσθενεῖ
ἀκούσας δὲ ὁ Ἰησοῦς εἶπεν αὕτη ἡ ἀσθένεια οὐκ ἔστιν προ­̀ς θάνατον ἀλλ᾿ ὑπὲρ τῆς δόξης τοῦ θεοῦ ἵνα δοξασθῇ ὁ υἱὸς τοῦ θεοῦ δι᾿ αὐτῆς
ἠγάπα δὲ ὁ Ἰησοῦς τὴν Μάρθαν καὶ τὴν ἀδελφὴν αὐτῆς καὶ τὸν Λάζαρον
ὡς οὖν ἤκουσεν ὅτι ἀσθενεῖ τότε μὲν ἔμεινεν ἐν ᾧ ἦν τόπῳ δύο ἡμέρας
ἔπειτα μετὰ τοῦτο λέγει τοῖς μαθηταῖς ἄγωμεν εἰς τὴν Ἰουδαίαν πάλιν
λέγουσιν αὐτῷ οἱ μαθηταί ῥαββί νῦν ἐζήτουν σε λιθάσαι οἱ Ἰουδαῖοι καὶ πάλιν ὑπάγεις ἐκεῖ
ἀπεκρίθη Ἰησοῦς οὐχὶ δώδεκα ὧραί εἰσιν τῆς ἡμέρας ἐάν τις περιπατῇ ἐν τῇ ἡμέρᾳ οὐ προ­σκόπτει ὅτι τὸ φῶς τοῦ κόσμου τούτου βλέπει
ἐὰν δέ τις περιπατῇ ἐν τῇ νυκτί προ­σκόπτει ὅτι τὸ φῶς οὐκ ἔστιν ἐν αὐτῷ
ταῦτα εἶπεν καὶ μετὰ τοῦτο λέγει αὐτοῖς Λάζαρος ὁ φίλος ἡμῶν κεκοίμηται ἀλλὰ πορεύ­ομαι ἵνα ἐξυπνίσω αὐτόν
εἶπαν οὖν οἱ μαθηταὶ αὐτῷ κύριε εἰ κεκοίμηται σωθή­σε­ται
εἰρήκει δὲ ὁ Ἰησοῦς περὶ τοῦ θανάτου αὐτοῦ ἐκεῖνοι δὲ ἔδοξαν ὅτι περὶ τῆς κοιμήσεως τοῦ ὕπνου λέγει
τότε οὖν εἶπεν αὐτοῖς ὁ Ἰησοῦς παρρησίᾳ Λάζαρος ἀπέθανεν
καὶ χαίρω δι᾿ ὑμᾶς ἵνα πιστεύ­σητε ὅτι οὐκ ἤμην ἐκεῖ ἀλλὰ ἄγωμεν προ­̀ς αὐτόν
εἶπεν οὖν Θωμᾶς ὁ λεγό­με­νος Δίδυμος τοῖς συμμαθηταῖς ἄγωμεν καὶ ἡμεῖς ἵνα ἀπο­θάνωμεν μετ᾿ αὐτοῦ
ἐλθὼν οὖν ὁ Ἰησοῦς εὗρεν αὐτὸν τέσ­σαρας ἤδη ἡμέρας ἔχον­τα ἐν τῷ μνημείῳ
ἦν δὲ ἡ Βηθανία ἐγγὺς τῶν Ἱεροσολύμων ὡς ἀπο­̀ σταδίων δεκαπέν­τε
πολλοὶ δὲ ἐκ τῶν Ἰουδαίων ἐληλύθεισαν προ­̀ς τὴν Μάρθαν καὶ Μαριὰμ ἵνα παρα­μυθήσων­ται αὐτὰς περὶ τοῦ ἀδελφοῦ
ἡ οὖν Μάρθα ὡς ἤκουσεν ὅτι Ἰησοῦς ἔρχεται ὑπήν­τησεν αὐτῷ Μαριὰμ δὲ ἐν τῷ οἴκῳ ἐκαθέζετο
εἶπεν οὖν ἡ Μάρθα προ­̀ς τὸν Ἰησοῦν κύριε εἰ ἦς ὧδε οὐκ ἂν ἀπέθανεν ὁ ἀδελφός μου
ἀλλὰ καὶ νῦν οἶδα ὅτι ὅσα ἂν αἰτήσῃ τὸν θεὸν δώσει σοι ὁ θεός
λέγει αὐτῇ ὁ Ἰησοῦς ἀναστή­σε­ται ὁ ἀδελφός σου
λέγει αὐτῷ ἡ Μάρθα οἶδα ὅτι ἀναστή­σε­ται ἐν τῇ ἀναστάσει ἐν τῇ ἐσχάτῃ ἡμέρᾳ
εἶπεν αὐτῇ ὁ Ἰησοῦς ἐγώ εἰμι ἡ ἀνάστασις καὶ ἡ ζωή ὁ πιστεύ­ων εἰς ἐμὲ κἂν ἀπο­θάνῃ ζή­σε­ται
καὶ πᾶς ὁ ζῶν καὶ πιστεύ­ων εἰς ἐμὲ οὐ μὴ ἀπο­θάνῃ εἰς τὸν αἰῶνα πιστεύ­εις τοῦτο
λέγει αὐτῷ ναί κύριε ἐγὼ πεπίστευκα ὅτι σὺ εἶ ὁ Χριστὸς ὁ υἱὸς τοῦ θεοῦ ὁ εἰς τὸν κόσμον ἐρχό­με­νος
καὶ τοῦτο εἰποῦσα ἀπῆλθεν καὶ ἐφώνησεν Μαριὰμ τὴν ἀδελφὴν αὐτῆς λάθρᾳ εἰποῦσα ὁ διδάσκαλος πάρεστιν καὶ φωνεῖ σε
ἐκείνη δὲ ὡς ἤκουσεν ἠγέρθη ταχὺ καὶ ἤρχετο προ­̀ς αὐτόν
οὔπω δὲ ἐληλύθει ὁ Ἰησοῦς εἰς τὴν κώμην ἀλλ᾿ ἦν ἔτι ἐν τῷ τόπῳ ὅπου ὑπήν­τησεν αὐτῷ ἡ Μάρθα
οἱ οὖν Ἰουδαῖοι οἱ ὄν­τες μετ᾿ αὐτῆς ἐν τῇ οἰκίᾳ καὶ παρα­μυθούμενοι αὐτήν ἰδόν­τες τὴν Μαριὰμ ὅτι ταχέως ἀνέστη καὶ ἐξῆλθεν ἠκολούθησαν αὐτῇ δόξαν­τες ὅτι ὑπάγει εἰς τὸ μνημεῖον ἵνα κλαύσῃ ἐκεῖ
ἡ οὖν Μαριὰμ ὡς ἦλθεν ὅπου ἦν Ἰησοῦς ἰδοῦσα αὐτὸν ἔπεσεν αὐτοῦ προ­̀ς τοὺς πόδας λέγουσα αὐτῷ κύριε εἰ ἦς ὧδε οὐκ ἄν μου ἀπέθανεν ὁ ἀδελφός
Ἰησοῦς οὖν ὡς εἶδεν αὐτὴν κλαίουσαν καὶ τοὺς συν­ελθόν­τας αὐτῇ Ἰουδαίους κλαίον­τας ἐνεβριμήσατο τῷ πνεύ­ματι καὶ ἐτάραξεν ἑαυτόν
καὶ εἶπεν ποῦ τεθείκατε αὐτόν λέγουσιν αὐτῷ κύριε ἔρχου καὶ ἴδε
ἐδάκρυσεν ὁ Ἰησοῦς
ἔλεγον οὖν οἱ Ἰουδαῖοι ἴδε πῶς ἐφίλει αὐτόν
τινὲς δὲ ἐξ αὐτῶν εἶπαν οὐκ ἐδύνατο οὗτος ὁ ἀνοίξας τοὺς ὀφθαλμοὺς τοῦ τυφλοῦ ποιῆσαι ἵνα καὶ οὗτος μὴ ἀπο­θάνῃ
Ἰησοῦς οὖν πάλιν ἐμβριμώ­με­νος ἐν ἑαυτῷ ἔρχεται εἰς τὸ μνημεῖον ἦν δὲ σπήλαιον καὶ λίθος ἐπέκειτο ἐπ᾿ αὐτῷ
λέγει ὁ Ἰησοῦς ἄρατε τὸν λίθον λέγει αὐτῷ ἡ ἀδελφὴ τοῦ τετελευτηκότος Μάρθα κύριε ἤδη ὄζει τεταρταῖος γάρ ἐστιν
λέγει αὐτῇ ὁ Ἰησοῦς οὐκ εἶπόν σοι ὅτι ἐὰν πιστεύ­σῃς ὄψῃ τὴν δόξαν τοῦ θεοῦ
ἦραν οὖν τὸν λίθον ὁ δὲ Ἰησοῦς ἦρεν τοὺς ὀφθαλμοὺς ἄνω καὶ εἶπεν πάτερ εὐχαριστῶ σοι ὅτι ἤκουσάς μου
ἐγὼ δὲ ᾔδειν ὅτι πάν­τοτέ μου ἀκούεις ἀλλὰ δια­̀ τὸν ὄχλον τὸν περιεστῶτα εἶπον ἵνα πιστεύ­σωσιν ὅτι σύ με ἀπέστειλας
καὶ ταῦτα εἰπὼν φωνῇ μεγά­λῃ ἐκραύγασεν Λάζαρε δεῦρο ἔξω
ἐξῆλθεν ὁ τεθνηκὼς δεδεμένος τοὺς πόδας καὶ τὰς χεῖρας κειρίαις καὶ ἡ ὄψις αὐτοῦ σουδαρίῳ περιεδέδετο λέγει αὐτοῖς ὁ Ἰησοῦς λύσατε αὐτὸν καὶ ἄφετε αὐτὸν ὑπάγειν
πολλοὶ οὖν ἐκ τῶν Ἰουδαίων οἱ ἐλθόν­τες προ­̀ς τὴν Μαριὰμ καὶ θεασάμενοι ἃ ἐποίησεν ἐπι­́στευσαν εἰς αὐτόν
τινὲς δὲ ἐξ αὐτῶν ἀπῆλθον προ­̀ς τοὺς Φαρισαίους καὶ εἶπαν αὐτοῖς ἃ ἐποίησεν Ἰησοῦς
συν­ήγαγον οὖν οἱ ἀρχιερεῖς καὶ οἱ Φαρισαῖοι συν­έδριον καὶ ἔλεγον τί ποι­οῦμεν ὅτι οὗτος ὁ ἄνθρωπος πολλὰ ποιεῖ σημεῖα
ἐὰν ἀφῶμεν αὐτὸν οὕτως πάν­τες πιστεύ­σουσιν εἰς αὐτόν καὶ ἐλεύ­σον­ται οἱ ῥωμαῖοι καὶ ἀροῦσιν ἡμῶν καὶ τὸν τόπον καὶ τὸ ἔθνος
εἷς δέ τις ἐξ αὐτῶν Καϊάφας ἀρχιερεὺς ὢν τοῦ ἐνιαυτοῦ ἐκείνου εἶπεν αὐτοῖς ὑμεῖς οὐκ οἴδατε οὐδέν
οὐδὲ λογίζεσθε ὅτι συμφέρει ὑμῖν ἵνα εἷς ἄνθρωπος ἀπο­θάνῃ ὑπὲρ τοῦ λαοῦ καὶ μὴ ὅλον τὸ ἔθνος ἀπό­ληται
τοῦτο δὲ ἀφ᾿ ἑαυτοῦ οὐκ εἶπεν ἀλλὰ ἀρχιερεὺς ὢν τοῦ ἐνιαυτοῦ ἐκείνου ἐπρο­φήτευσεν ὅτι ἔμελλεν Ἰησοῦς ἀπο­θνῄσκειν ὑπὲρ τοῦ ἔθνους
καὶ οὐχ ὑπὲρ τοῦ ἔθνους μόνον ἀλλ᾿ ἵνα καὶ τὰ τέκνα τοῦ θεοῦ τὰ διεσκορπισμένα συν­αγάγῃ εἰς ἕν
ἀπ᾿ ἐκείνης οὖν τῆς ἡμέρας ἐβουλεύ­σαν­το ἵνα ἀπο­κτείνωσιν αὐτόν
ὁ οὖν Ἰησοῦς οὐκέτι παρρησίᾳ περιεπάτει ἐν τοῖς Ἰουδαίοις ἀλλὰ ἀπῆλθεν ἐκεῖθεν εἰς τὴν χώραν ἐγγὺς τῆς ἐρήμου εἰς Ἐφραὶμ λεγομένην πόλιν κἀκεῖ ἔμεινεν μετὰ τῶν μαθητῶν
ἦν δὲ ἐγγὺς τὸ πάσχα τῶν Ἰουδαίων καὶ ἀνέβησαν πολλοὶ εἰς Ἱεροσόλυμα ἐκ τῆς χώρας προ­̀ τοῦ πάσχα ἵνα ἁγνίσωσιν ἑαυτούς
ἐζήτουν οὖν τὸν Ἰησοῦν καὶ ἔλεγον μετ᾿ ἀλλήλων ἐν τῷ ἱερῷ ἑστηκότες τί δοκεῖ ὑμῖν ὅτι οὐ μὴ ἔλθῃ εἰς τὴν ἑορτήν
δεδώκεισαν δὲ οἱ ἀρχιερεῖς καὶ οἱ Φαρισαῖοι ἐν­τολὰς ἵνα ἐάν τις γνῷ ποῦ ἐστιν μηνύσῃ ὅπως πιάσωσιν αὐτόν
μὴ ταρασ­σέσθω ὑμῶν ἡ καρδία πιστεύ­ετε εἰς τὸν θεόν καὶ εἰς ἐμὲ πιστεύ­ετε
ἐν τῇ οἰκίᾳ τοῦ πατρός μου μοναὶ πολλαί εἰσιν εἰ δὲ μή εἶπον ἂν ὑμῖν ὅτι πορεύ­ομαι ἑτοιμάσαι τόπον ὑμῖν
καὶ ἐὰν πορευθῶ καὶ ἑτοιμάσω τόπον ὑμῖν πάλιν ἔρχομαι καὶ παρα­λήμψομαι ὑμᾶς προ­̀ς ἐμαυτόν ἵνα ὅπου εἰμὶ ἐγὼ καὶ ὑμεῖς ἦτε
καὶ ὅπου ἐγὼ ὑπάγω οἴδατε τὴν ὁδόν
λέγει αὐτῷ Θωμᾶς κύριε οὐκ οἴδαμεν ποῦ ὑπάγεις πῶς δυνάμεθα τὴν ὁδὸν εἰδέναι
λέγει αὐτῷ ὁ Ἰησοῦς ἐγώ εἰμι ἡ ὁδὸς καὶ ἡ ἀλήθεια καὶ ἡ ζωή οὐδεὶς ἔρχεται προ­̀ς τὸν πατέρα εἰ μὴ δι᾿ ἐμοῦ
εἰ ἐγνώκατέ με καὶ τὸν πατέρα μου γνώσεσθε καὶ ἀπ᾿ ἄρτι γινώσκετε αὐτὸν καὶ ἑωράκατε αὐτόν
λέγει αὐτῷ Φίλιππος κύριε δεῖξον ἡμῖν τὸν πατέρα καὶ ἀρκεῖ ἡμῖν
λέγει αὐτῷ ὁ Ἰησοῦς τοσούτῳ χρόνῳ μεθ᾿ ὑμῶν εἰμι καὶ οὐκ ἔγνωκάς με Φίλιππε ὁ ἑωρακὼς ἐμὲ ἑώρακεν τὸν πατέρα πῶς σὺ λέγεις δεῖξον ἡμῖν τὸν πατέρα
οὐ πιστεύ­εις ὅτι ἐγὼ ἐν τῷ πατρὶ καὶ ὁ πατὴρ ἐν ἐμοί ἐστιν τὰ ῥήματα ἃ ἐγὼ λέγω ὑμῖν ἀπ᾿ ἐμαυτοῦ οὐ λαλῶ ὁ δὲ πατὴρ ἐν ἐμοὶ μένων ποιεῖ τὰ ἔργα αὐτοῦ
πιστεύ­ετέ μοι ὅτι ἐγὼ ἐν τῷ πατρὶ καὶ ὁ πατὴρ ἐν ἐμοί εἰ δὲ μή δια­̀ τὰ ἔργα αὐτὰ πιστεύ­ετε
ἀμὴν ἀμὴν λέγω ὑμῖν ὁ πιστεύ­ων εἰς ἐμὲ τὰ ἔργα ἃ ἐγὼ ποιῶ κἀκεῖνος ποιήσει καὶ μείζονα τούτων ποιήσει ὅτι ἐγὼ προ­̀ς τὸν πατέρα πορεύ­ομαι
καὶ ὅ τι ἂν αἰτήσητε ἐν τῷ ὀνόματί μου τοῦτο ποιήσω ἵνα δοξασθῇ ὁ πατὴρ ἐν τῷ υἱῷ
ἐάν τι αἰτήσητέ με ἐν τῷ ὀνόματί μου ἐγὼ ποιήσω
ἐὰν ἀγαπᾶτέ με τὰς ἐν­τολὰς τὰς ἐμὰς τηρήσετε
κἀγὼ ἐρωτήσω τὸν πατέρα καὶ ἄλλον παρα­́κλητον δώσει ὑμῖν ἵνα μεθ᾿ ὑμῶν εἰς τὸν αἰῶνα ᾖ
τὸ πνεῦμα τῆς ἀληθείας ὃ ὁ κόσμος οὐ δύναται λαβεῖν ὅτι οὐ θεωρεῖ αὐτὸ οὐδὲ γινώσκει ὑμεῖς γινώσκετε αὐτό ὅτι παρ᾿ ὑμῖν μένει καὶ ἐν ὑμῖν ἔσται
οὐκ ἀφήσω ὑμᾶς ὀρφανούς ἔρχομαι προ­̀ς ὑμᾶς
ἔτι μικρὸν καὶ ὁ κόσμος με οὐκέτι θεωρεῖ ὑμεῖς δὲ θεωρεῖτέ με ὅτι ἐγὼ ζῶ καὶ ὑμεῖς ζήσετε
ἐν ἐκείνῃ τῇ ἡμέρᾳ γνώσεσθε ὑμεῖς ὅτι ἐγὼ ἐν τῷ πατρί μου καὶ ὑμεῖς ἐν ἐμοὶ κἀγὼ ἐν ὑμῖν
ὁ ἔχων τὰς ἐν­τολάς μου καὶ τηρῶν αὐτὰς ἐκεῖνός ἐστιν ὁ ἀγαπῶν με ὁ δὲ ἀγαπῶν με ἀγαπηθή­σε­ται ὑπὸ τοῦ πατρός μου κἀγὼ ἀγαπήσω αὐτὸν καὶ ἐμφανίσω αὐτῷ ἐμαυτόν
λέγει αὐτῷ Ἰούδας οὐχ ὁ Ἰσκαριώτης κύριε καὶ τί γέγονεν ὅτι ἡμῖν μέλλεις ἐμφανίζειν σεαυτὸν καὶ οὐχὶ τῷ κόσμῳ
ἀπεκρίθη Ἰησοῦς καὶ εἶπεν αὐτῷ ἐάν τις ἀγαπᾷ με τὸν λόγον μου τηρήσει καὶ ὁ πατήρ μου ἀγαπήσει αὐτόν καὶ προ­̀ς αὐτὸν ἐλευσόμεθα καὶ μονὴν παρ᾿ αὐτῷ ποιησόμεθα
ὁ μὴ ἀγαπῶν με τοὺς λόγους μου οὐ τηρεῖ καὶ ὁ λόγος ὃν ἀκούετε οὐκ ἔστιν ἐμὸς ἀλλὰ τοῦ πέμψαν­τός με πατρός
ταῦτα λελάληκα ὑμῖν παρ᾿ ὑμῖν μένων
ὁ δὲ παρα­́κλητος τὸ πνεῦμα τὸ ἅγιον ὃ πέμψει ὁ πατὴρ ἐν τῷ ὀνόματί μου ἐκεῖνος ὑμᾶς διδάξει πάν­τα καὶ ὑπομνήσει ὑμᾶς πάν­τα ἃ εἶπον ὑμῖν ἐγώ
εἰρήνην ἀφίημι ὑμῖν εἰρήνην τὴν ἐμὴν δίδωμι ὑμῖν οὐ καθὼς ὁ κόσμος δίδωσιν ἐγὼ δίδωμι ὑμῖν μὴ ταρασ­σέσθω ὑμῶν ἡ καρδία μηδὲ δειλιάτω
ἠκούσατε ὅτι ἐγὼ εἶπον ὑμῖν ὑπάγω καὶ ἔρχομαι προ­̀ς ὑμᾶς εἰ ἠγαπᾶτέ με ἐχάρητε ἄν ὅτι πορεύ­ομαι προ­̀ς τὸν πατέρα ὅτι ὁ πατὴρ μείζων μού ἐστιν
καὶ νῦν εἴρηκα ὑμῖν πρὶν γενέσθαι ἵνα ὅταν γένηται πιστεύ­σητε
οὐκέτι πολλὰ λαλήσω μεθ᾿ ὑμῶν ἔρχεται γὰρ ὁ τοῦ κόσμου ἄρχων καὶ ἐν ἐμοὶ οὐκ ἔχει οὐδέν
ἀλλ᾿ ἵνα γνῷ ὁ κόσμος ὅτι ἀγαπῶ τὸν πατέρα καὶ καθὼς ἐνετείλατο μοι ὁ πατήρ οὕτως ποιῶ ἐγείρεσθε ἄγωμεν ἐν­τεῦθεν
Таджикский
Пас аз он яҳудиёнро иде буд, ва Исо ба Ерусалим омад.
Дар Ерусалим дар назди дарвозаи Меш ҳавзе ҳаст, ки ба ибронӣ Байт-Ҳасдо мегўянд, ва он ҷо панҷ равоқ дорад:
Дар он ҷо шумораи зиёди беморон, кўрон, лангон ва шалон хобида, мунтазири ҳаракати об буданд;
Зеро фариштаи Худо вақт-вақт ба ҳавз фуромада, обро ҳаракат медод, ва ҳар кӣ дар аснои ҳаракати об аввал ба ҳавз дарояд, аз ҳар касалие ки дошт, шифо меёфт.
Ва касе дар он ҷо буд, ки сию ҳашт сол боз гирифтори беморӣ буд.
Чун Исо вайро хобида дид ва донист, ки муддати дарозе бемор аст, ба ай гуфт: “Оё мехоҳӣ шифо ёбӣ?“
Бемор ҷавоб дод: “Эй оғо! Касе надорам, ки чун об ба ҳаракат ояд, маро ба ҳавз андозад; пеш аз он ки ман оям, дигаре худро ба ҳавз меандозад“.
Исо ба вай гуфт: “Бархез, бистаратро бардор ва бирав“.
Ҳамон дам бемор шифо ёфт ва бистарашро бардошта, ба роҳ доромад. Он рўз рўзи шанбе буд.
Яҳудиён ба касе ки шифо ёфта буд, гуфтанд: “Имрўз шанбе аст, ва ҷоиз нест, ки бистари худро бардорӣ“.
Вай дар ҷавоби онҳо гуфт: “Он Кас, ки маро шифо дод, ба ман гуфт: ́Бистаратро бардор ва бирав́„.
Аз вай пурсиданд: “Кист Он Кас, ки ба ту гуфт: ́Бистаратро бардор ва бирав́?“.
Лекин он ки шифо ёфта буд, намедонист, ки Ў кист; зеро ки дар он ҷо издиҳоми калоне буд, ва Исо нопадид шуда рафт.
Пас аз он Исо вайро дар маъбад ёфта, гуфт: “Инак, шидо ёфтаӣ; дигар гуноҳе накун, то ки ба вазъияти бадтаре дучор нашавӣ“.
Он мард рафта, ба яҳудиён гуфт, ки шифодиҳандаи ман Исо мебошад.
Аз ин сабаб яҳудиён Исоро таъқиб мекарданд ва Ўро мехостанд ба қатл расонанд, зеро ки ин корро дар рўзи шанбе карда буд.
Исо дар ҷавоби онҳо гуфт: “Падари Ман кунун кор мекунад, ва Ман низ кор мекунам“.
Аз ин сабаб бештар қасд карданд, ки Ўро ба қатл расонанд, зеро ки натанҳо шанберо риоят намекард, балки Худоро низ Падари Худ гуфта, Худро бо Худо баробар медонист.
Исо дар ҷавоби онҳо гуфт: “Ба ростӣ, ба ростӣ ба шумо мегўям:Писар наметавонад аз Худ чизе ба амал оварад, магар он чи бубинад, ки Падар ба амал меоварад: зеро ки чи Ў мекунад, Писар низ мекунад.
Зеро ки Падар Писарро дўст медорад ва ҳар он чи Худаш мекунад, ба Писар нишон медиҳад; ва корҳои бузургтар аз ин ҳам ба Ў нишон хоҳад дод, то ки шумо тааҷҷуб намоед.
Зеро, ҳамчунон Падар мурдагонро эҳьё мекунад ва зинда мегардонад, Писар низ он чунон ҳар киро, ки хоҳад зинда мегардонад.
Зеро ки Падар ба ҳеҷ кас доварӣ намекунад, балки тамоми довариро ба Писар супоридааст,
То ки ҳама Писаро эҳтиром кунанд, ончунон ки Падарро эҳтиром мекунанд. Касе ки Писарро эҳтиром накунад, Падарро, ки Фиристодаи Ўст, эҳтиром накардааст.
Ба ростӣ, ба ростӣ ба шумо мегўям: ҳар кӣ каломи Маро бишнавад ва а Фиристодаи Ман имон оварад, ҳаёти ҷовидонӣ дорад ва ба доварӣ намеояд, балки аз марг ба ҳаёт гузаштааст.
Ба ростӣ, ба ростӣ ба шумо мегўям: соате мерасад, ва аллакай раасидааст, ки мурдагон овози Писари Худоро мешунаванд, ва ҳар кӣ бишнавад, зинда гардад.
Зеро, ҳамчунон ки Падар дар Худ ҳаёт дорад, ба Писар низ ончунон ато кардааст, ки дар Худ ҳаёт дошта бошад;
Ва ба Ў қудрат бахшидааст, ки доварӣ кунад, зеро ки Ў Писари Одам аст“.
Ва аз ин тааҷҷуб накунед: зеро ки соате мерасад, ҳамаи онҳое ки дар қабр мебошанд, овози Ўро хоҳанд шунид,
Ва берун хоҳанд омад –некўкорон барои қиёмати ҳаёт ва бадкорон барои қиёмати доварӣ.
Ман аз Худ чизе ба амал оварда наметавонам. Ончунон ки мешунавам, доварӣ мекунам, ва доварии Ман одил аст, зеро ки толиби иродаи Худ не, балки иродаи Падаре ҳастам, ки маро фиристодааст.
Агар Ман бар Худ шаҳодат диҳам, шаҳодати Ман рост нест:
„Дигаре ҳаст, ки бар Ман шаҳодат медиҳад, ва Ман медонам, ки шаҳодте ки вай бар Ман медиҳад рост аст;
Шумо назди Яҳьё фиристодед; вай ба ростӣ шаҳодат дод.
Аммо Ман шаҳодати одамро қабул намекунам, вале ин суханонро мегўям, то ки шумо наҷот ёбед.
Вай чароғе буд, ки месўхт ва медурахшид; ва шумо хостед, ки соате дар нури вай шодӣ кунед.
Лекин Ман шаҳодате дорам, ки аз шаҳодати Яҳьё бузургтар аст: зеро корҳое ки Падар ба Ман ато кардааст, то анҷом диҳам, яъне ин корҳое ки Ман мекунам, бар Ман шаҳодат медиҳанд, ки Падар Маро фиристодааст.
Ва Худи Падар, ки Маро фиристод, бар Ман шаҳодат додааст, ва шумо ҳаргиз на овози Ўро шунидаед ва на сурати Ўро дидаед,
Ва каломи Ў дар дилҳои шумо ҷой надорад, чунки шумо ба Он Касе ки Ў фиристодааст, имон намеоваред.
Шумо навиштаҳоро тадқиқ мекунед, зеро гумон доред, ки ба воситаи онҳо ҳаёти ҷовидонӣ пайдо кунед, вале онҳо бар Ман шаҳодат медиҳанд.
Ва шумо намехоҳед назди Ман биёед, то ки ҳаёти ёбед.
Ҷалолро аз мардум қабул намекунам.
Лекин шуморо мешиносам: дар дили худ муҳаббати Худоро надоред.
Ман ба исми Падари Худ омадаам, ва Маро қабул намекунед, ва агар дигаре ба исми худаш биёяд, вайро қабл хоҳед кард.
Шумо чӣ тавр метавонед имон оваред, дар сурате ки ҷалол аз якдигар металабед, лекин ҷалолеро, ки аз Худои ягона аст, толиб неастед?
Гумон накунед, ки Ман назди падар бар шумо даъвое хоҳам кард: даъвогар бар шумо Мусо мебошад, ки ба вай умед бастаед.
Зеро ки агар шумо ба Мусо имон медоштед, ба Ман ҳам имон меовардед, чунки вай дар бораи Ман навиштааст.
Модоме ки шумон ба навиштаҳои вай имон надоред, ба суханони Ман чӣ гуна имон хоҳед овард?“.
Ба ростӣ, ба ростӣ ба шумо мегўям: ҳар кӣ ба оғили гўсфанд аз дар надарояд, балки аз роҳи дигар дохил шавад, вай дузд ва роҳзан аст;
Лекин ҳар кӣ аз дар дарояд, вай чўпони гўсфандон аст;
Дарбон дарро барои вай мекушояд, гўсфандон ба овози вай гўш медиҳанд, вай гўсфандони худро ном ба ном мехонад ва берун мебарорад.
Чун гўсфандони худро баровард, пешопеши онҳо меравад; ва гўсфандон аз ақиби вай мераванд, чунки овозашро мешиносанд;
Лекин аз ақиби бегона намераванд, балки аз вай мегурезанд, чунки овози бегонаро намешиносанд“.
Ҳамин масалро Исо ба онҳо гуфт. Лекин онҳо нафаҳмиданд, ки Ў ба онҳо чӣ гуфт.
Боз Исо ба онҳо гуфт: “Ба ростӣ, ба ростӣ ба шумо мегўям: Ман барои гўсфандон дар ҳастам.
Ҳамаи касоне ки пеш аз Ман омаданд, дузд ва роҳзан ҳастанд; лекин гўсфандон ба овози онҳо гўш надоданд.
Ман дар ҳастам: ҳар кӣ ба василаи Ман дохил шавад, наҷот меёбад, ва ба берун меравад, ва чарогоҳ пайдо мекунад.
Дузд меояд, то ки бидуздад, бикушад ва талаф кунад; Ман омадаам, то ки онҳо ҳаёт ёбанд ва онро ба фаровонӣ дошта бошанд“.
Ман Чўпони некам: чўпони нек ҷони худро барои гўсфандон фидо мекунад;
Лекин муздуре ки чўпон нест, ва гўсфандон аз они худаш нестанд, чун бубинад, ки гург меояд, гўсфандонро монда мегурезад, ва гург гўсфандонро мегирад ва пароканда мекунад;
Муздур мегурезад, чунки муздур аст, ва ғами гўсфандонро намехўрад.
Ман чўпони некам, ва мансубони Худро мешиносам, ва мансубонмам Маро мешиносанд:
Чунони ки Падар Маро мешиносад, Ман ҳам Падарро мешиносам, ва ҷони Худро барои гўсфандон фидо мекунам.
Ман гўсфандони дигар низ дорам, ки аз ин оғил нестанд, ва онҳоро низ бояд оварам, онҳо низ овози Маро хоҳанд шунид, ва як рамаю як чўпон хоҳанд шуд.
Аз ин сабаб Падар Маро дўст медорад, ки Ман ҷони Худро фидо мекунам, то ки онро боз ёбам.
Ҳеҷ кас онро аз Ман намегирад, балки Худи Ман онро фидо мекунам: қудрат дорам, ки онро фидо кунам, ва қудрат дорам, ки онро боз ёбам; ин ҳукмро аз Падари Худ гирифтаам“.
Ба сабаби ин суханоно боз дар байни яҳудиён ихтилоф афтод.
Бисьёре аз онҳо гуфтанд: “Ў дев дорад ва девона аст; чаро ба суханоанаш гўш медиҳед?“
Дигарон гуфтанд: “Ин девона нест; оё дев метавонад чашми кўронро воз кунад?“.
Дар Ерусалим иди таҷдид барпо шуд, ва зимистон буд.
Ва Исо дар маъбад, дар равоқи Сулаймон мегашт.
Яҳудиён гирди Ўро гирифта, ба Ў гуфтанд: “То кай моро дар тардид мегузорӣ? Агар Ту Масеҳ бошӣ, ошкоро бигў“.
Исо ба онҳо ҷавоб дод: “Ман ба шумо гуфтам, ва имон наовардед; аъмоле ки Ман ба исми Падари Худ ба ҷо меоварам, бар Ман шаҳодат медиҳад;
Лекин шумо имон намеоваред, зеро ки аз гўсфандони Маннестед, чунон ки ба шумо гуфтам;
Гўсфандони Ман ба овози Ман гўш медиҳанд, ва Ман онҳоро мешиносам, ва онҳо Маро пайравӣ мекунанд,
Ва Ман ба онҳо ҳаёти ҷовидонӣ мебахшам, ва онҳо то абад талаф нахоҳанд шуд, ва ҳеҷ кас наметавонад онҳоро аз дасти Ман кашида гирад;
Падаре ки онҳоро ба Ман дод, аз ҳама бузургтар аст, ва ҳеҷ кас наметавонад онҳоро аз дасти Падари Ман кашида гирад;
Ман ва падар як ҳастем“.
Боз яҳудиён санг бардоштанд, то ки Ўро сангсор кунанд.
Исо ба онҳо ҷавоб дод: “Аз ҷониби Падари Худ ба шумо бисьёр аъмоли нек нишон додаам; аз барои кадоми онҳо Маро сангсор мекунед?“
Яҳудиён дар ҷавоби Ў гуфтанд: “Туро барои амали нек сангсор намекунем, балки барои куфр, зеро Ту одам ҳастӣ, Худро Худо мехонӣ“.
Исо ба онҳо ҷавоб дод: “Оё дар шариати шумо навишта нашудааст: ́Ман гуфтам: шумо худоён ҳастед́?
Агар онҳоеро ки каломи Худо сўяшон нозил шуд, худоён хондааст, ва Навишта наметавонад ботил шавад,
Пас ба Касе ки Падар Ўро тақдис карда, ба ҷаҳон фиристод, чӣ тавр шумо мегўед, ки: ́Куфр мегўӣ́, чунки гуфтам: ́Писари Худо ҳастам́?
Агар аъмоли Падри худро ба ҷо намеоварам, ба Ман имон наоваред;
Ва агар ба ҷо меоварам, ҳарчанд шумо ба Ман имон намеоваред, пас ба аъмол имон оваред, то бидонед ва бовар кунед, ки Падар дар Ман аст, ва Ман дар Ў“.
Он гоҳ бори дигар хостанд Ўро дастгир кунанд; лекин Ў аз дасташон раҳо шуд.
Ва боз ба он тарафи Ўрдун, ба ҳамон ҷое ки пештар Яҳьё таъмид медод, рафт ва дар он ҷо монд.
Ва бисьёр касон назди Ў омаданд ва гуфтанд: “Яҳьё ҳеҷ мўъҷизае нишон надод; лекин ҳар он чи Яҳьё дар бораи Ин Шахс гуфт, рост буд“.
Ва бисьё касон дар он ҷо ба Ў имон оварданд.
Шахсе Лаъзор ном бемор буд аз аҳли Байт-Ҳинӣ, ки деҳаи Марьям ва хоҳараш Марто буд.
Марьям ҳамон буд, ки Худовандро бо равғани атрафшон тадҳин карда, пойҳои Ўро бо мўи худ хушконида; Лаъзори бемор бародари вай буд.
Ва хоҳарон ба Ў кас фиристода, гуфтанд: “Худовандо! Инак, он касе ки дўст медорӣ, бемор аст“.
Чун Исо шунид, гуфт: “Ин касалӣ барои мамот нест, балки барои ҷалоли Худост, то ки Писари Худо ба василаи он ҷалол ёбад“.
Исо Марто ва хоҳари вай ва Лаъзорро дўст медошт.
Чун шунид ки вай бемор аст, дар ҷое ки буд, ду рўз монд.
Пас аз он ба шогирдонаш гуфт: “Боз ба Яҳудо биравем“.
Шогирдонаш ба Ў гуфтанд: “Эй Устод! Бисьёр нагузаштааст, ки яҳудиён мехостанд Туро сангсор кунанд, ва Ту мехоҳӣ боз ба он ҷо биравӣ?“
Исо ҷавоб дод: “Оё рўз дувоздаҳ соат нест? Касе ки рўзона роҳ меравад, пешпо намехўрад, чунки нури ин ҷаҳонро мебинад;
Лекин ҳар ки шабона роҳ меравад, пешпо мехўрад, чунки дар вай нур нест“.
Инро ба забон ронд ва пас аз он ба онҳо гуфт: “Дўсти мо Лаъзор хуфтааст, лекин Ман меравам, то ки вайро бедор кунам“.
Шогирдонаш гуфтанд: “Худовандо! Агар хуфта бошад, шифо хоҳад ёфт“.
Исо дар бораи вафоти вай сухан меронд, лекин онҳо гумон карданд, ки дар бораи хоби муқарарӣ сухан меронад.
Он гоҳ Исо ба онҳо ошкоро гуфт: “Лаъзор мурдааст;„
Ва барои шумо шодам, ки дар он ҷо набудам, то ки имон оваред; вале акнун назди вай биравем“
Тумо, ки Экизак номида мешуд, ба шогирдон гуфт: “Биёед мо ҳам биравем, то ки бо Ў бимирем“.
Чун Исо омад, фаҳмид, ки вай чор рўз боз дар қабр мебошад.
Байт-Ҳинӣ дар наздикии Ерусалим, ба масофаи тақрибан понздаҳ стадия воқеъ буд,
Ва бисьёре аз яҳудиён назди Марто ва Марьям омада буданд, то ки барои бародарашон онҳоро тасаллӣ диҳанд.
Чун Марто шунид, ки Исо меояд, ба пешвози Ў берун рафт; лекин Марьям дар хона монд.
Марто ба Исо гуфт: “Худовандо! Агар Ту ин дар ҷо мебудӣ, бародарам намемурд.
Лекин ҳоло низ медонам, ки ҳар чи аз Худо талаб кунӣ, Худо онро ба Ту хоҳад дод“.
Исо ба вай гуфт: “Бародари ту эҳьё хоҳад шуд“.
Марто ба Ў гуфт: “Медонам, ки дар қиёмат, дар рўзи вопасин эҳьё хоҳад шуд“.
Исо ба вай гуфт: “Ман қиёмат ва ҳаёт ҳастам, ҳар кӣ ба Ман имон оварад, агар бимирад ҳам, зинда хоҳад шуд;
Ва ҳар кӣ зинда бошад ва ба Ман имон оварад, то абад нахоҳад мурд. Оё ба ин имон дорӣ?“
Ба Ў гуфт: “Оре, Худованд! Ман имон дорам, ки Ту Масеҳ Писари Худо ҳастӣ, Он Шахс, ки ба ҷаҳон меояд“.
Чун инро гуфт, рафта хоҳари худ Марьямро пинҳонӣ хонд ва гуфт: “Устод ин ҷост ва туро металабад“.
Инро шунида, вай зуд бархост ва назди Ў омад.
Исо ҳанўз ба деҳа ворид нашуда буд, балки дар ҳамон ҷое буд, ки Марто Ўро пешвоз гирифт.
Яҳудиёне ки дар хона бо вай буданд ва тасаллӣ медоданд, чун диданд, ки Марьям зуд бархоста, берун рафт, аз паи вай равона шуданд, ба гумоне он ки ба сари қабр меравад, то ки дар он ҷо гирья кунад.
Чун Марьям ба он ҷое ки Исо буд, омад, Ўро дида, ба пойҳои Ў афтод ва гуфт: “Агар Ту дар инҷо мебудӣ, бародарам намемурд“.
Исо, вақте ки вайро ашкрезон ва яҳудиёни бо вай омадаро низ гирьён дид, аз дил оҳи аламноке кашиду музтариб шуд,
Ва гуфт: “Вайро куҷо гузоштаед?“ Ба Ў гуфтанд: “Худовандо! Биё ва бубин“.
Исо гирья кард.
Яҳудиён гуфтанд: “Бингаред, чӣ қадар вайро дўст медошт!“.
Баъзе аз онҳо гуфтанд: “Оё Ин Шахс, ки чашмони кўрро бино кард, наметавонист амале бикунад, то ки ин ҳам намирад?“
Исо, дар ҳолате ки аз дил оҳ мекашид, ба сари қабр омад; ва он як ғоре буд, ки санге бар даҳонаш гузошта буданд.
Исо гуфт: “Сангро бардоред“ Марто, хоҳари мурда, ба Ў гуфт: “Худовандо! Аллакай бадбўй шудаст; зеро ки чор рўз боз дар ин ҷост“.
Исо ба вай гуфт: “Оё ба ту нагуфтам, ки агар имон оварӣ, ҷалоли Худоро хоҳӣ дид?“.
Пас сангро аз он ҷое ки мурда гузошта шуда буд, бардоштанд. Исо чашмони Худро сўи осмон боло карда гуфт: “Эй Падар! Туро шукр мекунам, ки сухани Маро шунидӣ;
Ва Ман медонистам, ки ҳамеша сухани Маро мешинавӣ; лекин барои мардуме ки дар ин ҷо истодаанд, гуфтам, то имон оваранд, ки Ту Маро фиристодаӣ“.
Чун инро гуфт, бо овози баланд нидо кард: “Эй Лаъзор, берун ой!“.
Ва мурда, ки дастҳо ва пойҳояш ба кафан печида ва рўяш бо рўймоле пўшида буд, берун омад. Исо ба онҳо гуфт: “Вайро воз кунед ва бигзоред биравад;
Бисёре аз яҳудиён, ки бо Марьям омада буданд, чун амали Исоро диданд, ба Ў имон оварданд;
Лекин баъзе аз онҳо назди фарисиён рафта, он чи Исо карда буд, ба онҳо гуфтанд.
Саркоҳинон ва фарисиён дар шўрои пирон ҷамъ омаданд ва гуфтанд: “Чӣ бояд кард? Ин Шахс мўъҷизоти зиёде нишон медиҳад;
Агар Ўро чунин во гузорем, ҳама ба Ў имон хоҳанд овард, ва румиён омада, кишвар ва қавми моро хоҳанд гирифт“.
Яке аз онҳо, ки Қиёфо ном доштва дар он сол саркоҳин буд, гуфт: “Шумо чизе намедонед,
Ва фикр ҳам намекунед, ки барои мо беҳтар аст агар як кас ба хотири қавм бимирад, ва тамоми қавм нобуд нашавад“.
Лекин вай инро аз худ нагуфт, балки, чун дар он сол саркоҳин буд, нубувват кард, ки Исо бояд барои қавм бимирад,
Ва на танҳо барои қавм, балки низ барои он ки фарзандони Худоро, ки пароканда ҳастанд, якҷоя кунад.
Аз ҳамон рўз маслиҳатро ба як ҷо монданд, ки Ўро бикушанд.
Бинобар ин Исо дигар дар миёни яҳудиён ошкоро намегашт, балки аз он ҷо ба мавзее ки наздики биёбон буд, ба шаҳре ки Эфроим ном дошт, равона шуд ва бо шогирдони Худ дар он ҷо монд.
Чун иди фисҳи яҳудиён наздик шуд, мардуми бисьёре аз ҳар тарафи мамлакат пеш аз фисҳ ба Ерусалим омаданд, то ки худро татҳир намоянд.
Ва онҳо дар ҷустуҷўи Исо буданд ва дар маъбад истода, ба якдигар мегуфтанд: “Фикри шумо чист? Оё Ў ба ид намеояд?“
Лекин саркоҳинон ва фирисиён фармоне дода буданд, ки агар касе донад, ки Ў куҷост, бояд хабар диҳад, то ки Ўро дастгир кунанд.
„Дили шумо музтариб нашавад; ба Худо имон оваред, ба Ман низ имон оваред.
Дар хонаи Падари Ман иқоматгоҳ бисьёр аст; ва агар чунин намебуд, магар Ман ба шумо мегуфтам: ́Меравам, то ки барои шумо ҷой тайёр кунам́?
Ва ҳангоме ки биравам ва барои шумо ҷой тайёр кунам, боз омада, шуморо бо Худ мебарам, то дар онҷое ки Ман ҳастам, шумо низ бошед.
Ҷое ки Ман меравам, шумо медонед, роҳро низ медонед“.
Тумо ба Ў гуфт: “Худовандо! Намедонем, ки Ту куҷо меравӣ; пас чӣ гуна метавонем роҳро донем?“.
Исо ба вай гуфт: “Ман роҳ ва ростӣ ва ҳаёт ҳастам; касе наметавонад назди Падар ояд, магар ин ки ба василаи Ман;
Агар маро мешинохтед, Падари Маро низ мешинохтед; ва аз ҳамин дам Ўро мешиносед ва Ўро дидаед“.
Филиппус ба Ў гуфт: “Худовандо! Падарро ба мо нишон деҳ, ва ин барои мо кофист“.
Исо ба вай гуфт: “Ин қадар вақт Ман бо шумо будам, ва ту Маро нашинохтӣ, Филиппус? Ҳар кӣ Маро бинад, Падарро дидааст; пас чӣ тавр мегўӣ: ́Падарро ба мо нишондеҳ́?.
Оё бовар мекунӣ, ки Ман дар Падар ҳастам, ва Падар дар Ман? Суханоне ки Ман ба шумо мегўям, аз Худ намегўям; Падаре ки дар Ман сокин аст, Ў ин аъмолро мекунад.
Ба Ман имон оваред, ки Ман дар Падар ҳастам, ва Падар дар Ман; вагар на, ба хотири он аъмол ба Ман имон оваред“
Ба ростӣ, ба ростӣ ба шумо мегўям: ҳар кӣ ба Ман имон оварад, аъмолеро, ки Ман мекунам, вай низ хоҳад кард ва ҳатто бузургтар аз он ҳам хоҳад кард, зеро ки Ман назди Падар меравам.
Ва ҳар чиро, ки ба исми Ман биталабед, ба ҷо хоҳам овард, то ки Падар дар писар ҷалол ёбад;
Агар чизе ба исми Ман биталабед, Ман онро ба ҷо хоҳам овард,
Агар Маро дўст доред, аҳкоми Маро риоя хоҳед кард.
Ва Ман аз Падар илтомос хоҳам кард, ва Ў ба шумо Пуштибони дигаре ато хоҳад кард, то ки ҳамеша бо шумо бимонад,
Яъне Рўҳи ростӣ, ки ҷаҳон наметавонад Ўро бипазирад, зеро ки Ўро намебинад ва намешиносад, лекин шумо Ўро мешиносед, зеро ки Ў шумо мемонад ва дар шумо хоҳад буд.
Шуморо ятим намегузорам; назди шумо меоям.
Пас аз андак муддате ҷаҳон дигар Маро нахоҳад дид; лекин шумо Маро хоҳед, ва азбаски Ман зиндаам, шумо низ хоҳед зист.
Дар он рўз шумо хоҳед донист, ки Ман дар Падар ҳастам, ва шумо дар Ман, ва Ман дар шумо.
Ҳар кӣ аҳкоми Маро дорад ва роият кунад, вай касест, ки Маро дўст медорад; ва ҳар кӣ Маро дўст дорад, Падари Ман вайро дўст хоҳад дошт, ва Ман вайро дўст хоҳам дошт ва Худро ба вай зоҳир хоҳам сохт“.
Яҳудо, на он ки Яҳудои Исқарьют, ба Ў гуфт: “Худовандо! Ин чист, ки Ту мехоҳӣ Худро ба мо зоҳир созӣ ва на ба ҷаҳон?“.
Исо дар ҷавоби вай гуфт: “Ҳар кӣ Маро дўст дорад, каломи Маро риоя хоҳад кард; ва Падари Ман вайро дўст хоҳад дошт, ва Мо назди вай омада, бо вай маскан хоҳем гирифт.
Касе ки Маро дўст надорад, суханони Маро риоят намекунад; ва каломи ки мешунавед, аз они Ман нест, балки аз они Падарест, ки Маро фиристод“.
Ин суханонро ба шумо гуфтам, вақте ки бо шумо будам.
Лекин Пуштибон, яъне Рўҳулқудс, ки Падар Ўро ба исми Ман хоҳад фиристод, ҳама чизро ба шумо таълим хоҳад дод ва ҳар чиро, ки ба шумо гуфтам, ба ёди шумо хоҳад овард.
Осоиштагиро ба шумо боқӣ мегузорам, осоиштагии Худро ба шумо медиҳам: на ончунон ки ҷаҳон медиҳад, Ман ба шумо медиҳам. Дили шумо музтариб нашавад ва ҳаросон набошад.
Шунидед, ки ба шумо гуфтам: ́Меравам ва назди шумо бармегардам́. Агар Маро дўст медоштед, шод мешудед, ки гуфтам: ́Назди Падар меравам́; зеро ки Падар аз Ман бузургтар аст.
Ва инак, пеш аз вуқўъ ба шумо гуфтам, то ки дар вақти воқеъ шуданаш имон оваред.
Баъд аз ин ба шумо бисьёр гуфтугў нахоҳам кард, зеро ки мири ин ҷаҳон меояд, ва дар Ман вай чизе надорад.
Лекин то ҷаҳон бидонад, ки Ман Падарро дўст медорам, чунон ки Падар ба Ман ҳукм кард, амал мекунам: бархезед, аз ин ҷо биравем.
1 Исцеление расслабленного при овчей купели; иудеи обвиняют Иисуса. 19 Ответ Иисуса Христа: Отец и Сын; свидетельство Иоанна и Писаний.
[Зач. 14.] После сего был праздник Иудейский, и пришел Иисус в Иерусалим.
Есть же в Иерусалиме у Овечьих ворот купальня, называемая по-еврейски Вифезда*, при которой было пять крытых ходов. //*Дом милосердия.
В них лежало великое множество больных, слепых, хромых, иссохших, ожидающих движения воды,
ибо Ангел Господень по временам сходил в купальню и возмущал воду, и кто первый входил в нее по возмущении воды, тот выздоравливал, какою бы ни был одержим болезнью.
Тут был человек, находившийся в болезни тридцать восемь лет.
Иисус, увидев его лежащего и узнав, что он лежит уже долгое время, говорит ему: хочешь ли быть здоров?
Больной отвечал Ему: так, Господи; но не имею человека, который опустил бы меня в купальню, когда возмутится вода; когда же я прихожу, другой уже сходит прежде меня.
Иисус говорит ему: встань, возьми постель твою и ходи.
И он тотчас выздоровел, и взял постель свою и пошел. Было же это в день субботний.
Посему Иудеи говорили исцеленному: сегодня суббота; не должно тебе брать постели.
Он отвечал им: Кто меня исцелил, Тот мне сказал: возьми постель твою и ходи.
Его спросили: кто Тот Человек, Который сказал тебе: возьми постель твою и ходи?
Исцеленный же не знал, кто Он, ибо Иисус скрылся в народе, бывшем на том месте.
Потом Иисус встретил его в храме и сказал ему: вот, ты выздоровел; не греши больше, чтобы не случилось с тобою чего хуже.
Человек сей пошел и объявил Иудеям, что исцеливший его есть Иисус.
И стали Иудеи гнать Иисуса и искали убить Его за то, что Он делал такие дела в субботу.
Иисус же говорил им: [Зач. 15.] Отец Мой доныне делает, и Я делаю.
И еще более искали убить Его Иудеи за то, что Он не только нарушал субботу, но и Отцом Своим называл Бога, делая Себя равным Богу.
На это Иисус сказал: истинно, истинно говорю вам: Сын ничего не может творить Сам от Себя, если не увидит Отца творящего: ибо, что творит Он, то и Сын творит также.
Ибо Отец любит Сына и показывает Ему все, что творит Сам; и покажет Ему дела больше сих, так что вы удивитесь.
Ибо, как Отец воскрешает мертвых и оживляет, так и Сын оживляет, кого хочет.
Ибо Отец и не судит никого, но весь суд отдал Сыну,
дабы все чтили Сына, как чтут Отца. Кто не чтит Сына, тот не чтит и Отца, пославшего Его.
[Зач. 16.] Истинно, истинно говорю вам: слушающий слово Мое и верующий в Пославшего Меня имеет жизнь вечную, и на суд не приходит, но перешел от смерти в жизнь.
Истинно, истинно говорю вам: наступает время, и настало уже, когда мертвые услышат глас Сына Божия и, услышав, оживут.
Ибо, как Отец имеет жизнь в Самом Себе, так и Сыну дал иметь жизнь в Самом Себе.
И дал Ему власть производить и суд, потому что Он есть Сын Человеческий.
Не дивитесь сему; ибо наступает время, в которое все, находящиеся в гробах, услышат глас Сына Божия;
и изыдут творившие добро в воскресение жизни, а делавшие зло – в воскресение осуждения.
Я ничего не могу творить Сам от Себя. Как слышу, так и сужу, и суд Мой праведен; ибо не ищу Моей воли, но воли пославшего Меня Отца.
Если Я свидетельствую Сам о Себе, то свидетельство Мое не есть истинно.
Есть другой, свидетельствующий о Мне; и Я знаю, что истинно то свидетельство, которым он свидетельствует о Мне.
Вы посылали к Иоанну, и он засвидетельствовал об истине.
Впрочем Я не от человека принимаю свидетельство, но говорю это для того, чтобы вы спаслись.
Он был светильник, горящий и светящий; а вы хотели малое время порадоваться при свете его.
Я же имею свидетельство больше Иоаннова: ибо дела, которые Отец дал Мне совершить, самые дела сии, Мною творимые, свидетельствуют о Мне, что Отец послал Меня.
И пославший Меня Отец Сам засвидетельствовал о Мне. А вы ни гласа Его никогда не слышали, ни лица Его не видели;
и не имеете слова Его пребывающего в вас, потому что вы не веруете Тому, Которого Он послал.
Исследуйте Писания, ибо вы думаете чрез них иметь жизнь вечную; а они свидетельствуют о Мне.
Но вы не хотите прийти ко Мне, чтобы иметь жизнь.
Не принимаю славы от человеков,
но знаю вас: вы не имеете в себе любви к Богу.
Я пришел во имя Отца Моего, и не принимаете Меня; а если иной придет во имя свое, его примете.
Как вы можете веровать, когда друг от друга принимаете славу, а славы, которая от Единого Бога, не ищете?
Не думайте, что Я буду обвинять вас пред Отцом: есть на вас обвинитель Моисей, на которого вы уповаете.
Ибо если бы вы верили Моисею, то поверили бы и Мне, потому что он писал о Мне.
Если же его Писаниям не верите, как поверите Моим словам?
1 «Я дверь овцам»; «Я есмь пастырь добрый». 19 Иисуса Христа обвиняют в богохульстве; Его ответ. 40 Его уход за Иордан.
Истинно, истинно говорю вам: кто не дверью входит во двор овчий, но перелазит инуде, тот вор и разбойник;
а входящий дверью есть пастырь овцам.
Ему придверник отворяет, и овцы слушаются голоса его, и он зовет своих овец по имени и выводит их.
И когда выведет своих овец, идет перед ними; а овцы за ним идут, потому что знают голос его.
За чужим же не идут, но бегут от него, потому что не знают чужого голоса.
Сию притчу сказал им Иисус; но они не поняли, что такое Он говорил им.
Итак, опять Иисус сказал им: истинно, истинно говорю вам, что Я дверь овцам.
Все, сколько их ни приходило предо Мною, суть воры и разбойники; но овцы не послушали их.
[Зач. 36.] Я есмь дверь: кто войдет Мною, тот спасется, и войдет, и выйдет, и пажить найдет.
Вор приходит только для того, чтобы украсть, убить и погубить. Я пришел для того, чтобы имели жизнь и имели с избытком.
Я есмь пастырь добрый: пастырь добрый полагает жизнь свою за овец.
А наемник, не пастырь, которому овцы не свои, видит приходящего волка, и оставляет овец, и бежит; и волк расхищает овец, и разгоняет их.
А наемник бежит, потому что наемник, и нерадит об овцах.
Я есмь пастырь добрый; и знаю Моих, и Мои знают Меня.
Как Отец знает Меня, так и Я знаю Отца; и жизнь Мою полагаю за овец.
Есть у Меня и другие овцы, которые не сего двора, и тех надлежит Мне привести: и они услышат голос Мой, и будет одно стадо и один Пастырь.
[Зач. 37.] Потому любит Меня Отец, что Я отдаю жизнь Мою, чтобы опять принять ее.
Никто не отнимает ее у Меня, но Я Сам отдаю ее. Имею власть отдать ее и власть имею опять принять ее. Сию заповедь получил Я от Отца Моего.
От этих слов опять произошла между Иудеями распря.
Многие из них говорили: Он одержим бесом и безумствует; что слушаете Его?
Другие говорили: это слова не бесноватого; может ли бес отверзать очи слепым?
Настал же тогда в Иерусалиме праздник обновления, и была зима.
И ходил Иисус в храме, в притворе Соломоновом.
Тут Иудеи обступили Его и говорили Ему: долго ли Тебе держать нас в недоумении? если Ты Христос, скажи нам прямо.
Иисус отвечал им: Я сказал вам, и не верите; дела, которые творю Я во имя Отца Моего, они свидетельствуют о Мне.
Но вы не верите, ибо вы не из овец Моих, как Я сказал вам.
[Зач. 38.] Овцы Мои слушаются голоса Моего, и Я знаю их; и они идут за Мною.
И Я даю им жизнь вечную, и не погибнут вовек; и никто не похитит их из руки Моей.
Отец Мой, Который дал Мне их, больше всех; и никто не может похитить их из руки Отца Моего.
Я и Отец – одно.
Тут опять Иудеи схватили каменья, чтобы побить Его.
Иисус отвечал им: много добрых дел показал Я вам от Отца Моего; за которое из них хотите побить Меня камнями?
Иудеи сказали Ему в ответ: не за доброе дело хотим побить Тебя камнями, но за богохульство и за то, что Ты, будучи человек, делаешь Себя Богом.
Иисус отвечал им: не написано ли в законе вашем: Я сказал: вы боги?
Если Он назвал богами тех, к которым было слово Божие, и не может нарушиться Писание, –
Тому ли, Которого Отец освятил и послал в мир, вы говорите: богохульствуешь, потому что Я сказал: Я Сын Божий?
Если Я не творю дел Отца Моего, не верьте Мне;
а если творю, то, когда не верите Мне, верьте делам Моим, чтобы узнать и поверить, что Отец во Мне и Я в Нем.
Тогда опять искали схватить Его; но Он уклонился от рук их,
и пошел опять за Иордан, на то место, где прежде крестил Иоанн, и остался там.
Многие пришли к Нему и говорили, что Иоанн не сотворил никакого чуда, но все, что сказал Иоанн о Нем, было истинно.
И многие там уверовали в Него.
1 Болезнь и смерть Лазаря; Иисус Христос идет в Вифанию. 17 Воскрешение Лазаря: «Я воскресение и жизнь». 47 Первосвященники и фарисеи «положили убить Его».
[Зач. 39.] Был болен некто Лазарь из Вифании, из селения, где жили Мария и Марфа, сестра ее.
Мария же, которой брат Лазарь был болен, была та, которая помазала Господа миром и отерла ноги Его волосами своими.
Сестры послали сказать Ему: Господи! вот, кого Ты любишь, болен.
Иисус, услышав то, сказал: эта болезнь не к смерти, но к славе Божией, да прославится через нее Сын Божий.
Иисус же любил Марфу и сестру ее и Лазаря.
Когда же услышал, что он болен, то пробыл два дня на том месте, где находился.
После этого сказал ученикам: пойдем опять в Иудею.
Ученики сказали Ему: Равви́! давно ли Иудеи искали побить Тебя камнями, и Ты опять идешь туда?
Иисус отвечал: не двенадцать ли часов во дне? кто ходит днем, тот не спотыкается, потому что видит свет мира сего;
а кто ходит ночью, спотыкается, потому что нет света с ним.
Сказав это, говорит им потом: Лазарь, друг наш, уснул; но Я иду разбудить его.
Ученики Его сказали: Господи! если уснул, то выздоровеет.
Иисус говорил о смерти его, а они думали, что Он говорит о сне обыкновенном.
Тогда Иисус сказал им прямо: Лазарь умер;
и радуюсь за вас, что Меня не было там, дабы вы уверовали; но пойдем к нему.
Тогда Фома, иначе называемый Близнец, сказал ученикам: пойдем и мы умрем с ним.
Иисус, придя, нашел, что он уже четыре дня в гробе.
Вифания же была близ Иерусалима, стадиях в пятнадцати;
и многие из Иудеев пришли к Марфе и Марии утешать их в печали о брате их.
Марфа, услышав, что идет Иисус, пошла навстречу Ему; Мария же сидела дома.
Тогда Марфа сказала Иисусу: Господи! если бы Ты был здесь, не умер бы брат мой.
Но и теперь знаю, что чего Ты попросишь у Бога, даст Тебе Бог.
Иисус говорит ей: воскреснет брат твой.
Марфа сказала Ему: знаю, что воскреснет в воскресение, в последний день.
Иисус сказал ей: Я есмь воскресение и жизнь; верующий в Меня, если и умрет, оживет.
И всякий, живущий и верующий в Меня, не умрет вовек. Веришь ли сему?
Она говорит Ему: так, Господи! я верую, что Ты Христос, Сын Божий, грядущий в мир.
Сказав это, пошла и позвала тайно Марию, сестру свою, говоря: Учитель здесь и зовет тебя.
Она, как скоро услышала, поспешно встала и пошла к Нему.
Иисус еще не входил в селение, но был на том месте, где встретила Его Марфа.
Иудеи, которые были с нею в доме и утешали ее, видя, что Мария поспешно встала и вышла, пошли за нею, полагая, что она пошла на гроб – плакать там.
Мария же, придя туда, где был Иисус, и увидев Его, пала к ногам Его и сказала Ему: Господи! если бы Ты был здесь, не умер бы брат мой.
Иисус, когда увидел ее плачущую и пришедших с нею Иудеев плачущих, Сам восскорбел духом и возмутился
и сказал: где вы положили его? Говорят Ему: Господи! пойди и посмотри.
Иисус прослезился.
Тогда Иудеи говорили: смотри, как Он любил его.
А некоторые из них сказали: не мог ли Сей, отверзший очи слепому, сделать, чтобы и этот не умер?
Иисус же, опять скорбя внутренно, приходит ко гробу. То была пещера, и камень лежал на ней.
Иисус говорит: отнимите камень. Сестра умершего, Марфа, говорит Ему: Господи! уже смердит; ибо четыре дня, как он во гробе.
Иисус говорит ей: не сказал ли Я тебе, что, если будешь веровать, увидишь славу Божию?
Итак, отняли камень от пещеры, где лежал умерший. Иисус же возвел очи к небу и сказал: Отче! благодарю Тебя, что Ты услышал Меня.
Я и знал, что Ты всегда услышишь Меня; но сказал сие для народа, здесь стоящего, чтобы поверили, что Ты послал Меня.
Сказав это, Он воззвал громким голосом: Лазарь! иди вон.
И вышел умерший, обвитый по рукам и ногам погребальными пеленами, и лицо его обвязано было платком. Иисус говорит им: развяжите его, пусть идет.
Тогда многие из Иудеев, пришедших к Марии и видевших, что сотворил Иисус, уверовали в Него.
А некоторые из них пошли к фарисеям и сказали им, что сделал Иисус.
[Зач. 40.] Тогда первосвященники и фарисеи собрали совет и говорили: что нам делать? Этот Человек много чудес творит.
Если оставим Его так, то все уверуют в Него, и придут Римляне и овладеют и местом нашим и народом.
Один же из них, некто Каиафа, будучи на тот год первосвященником, сказал им: вы ничего не знаете,
и не подумаете, что лучше нам, чтобы один человек умер за людей, нежели чтобы весь народ погиб.
Сие же он сказал не от себя, но, будучи на тот год первосвященником, предсказал, что Иисус умрет за народ,
и не только за народ, но чтобы и рассеянных чад Божиих собрать воедино.
С этого дня положили убить Его.
Посему Иисус уже не ходил явно между Иудеями, а пошел оттуда в страну близ пустыни, в город, называемый Ефраим, и там оставался с учениками Своими.
Приближалась Пасха Иудейская, и многие из всей страны пришли в Иерусалим перед Пасхою, чтобы очиститься.
Тогда искали Иисуса и, стоя в храме, говорили друг другу: как вы думаете? не придет ли Он на праздник?
Первосвященники же и фарисеи дали приказание, что если кто узнает, где Он будет, то объявил бы, дабы взять Его.
1 «В доме Отца Моего обителей много»; «Я есмь путь и истина и жизнь». Филипп просит показать им Отца; ответ Иисуса Христа. 15 Обещан иной Утешитель, Дух истины; «кто любит Меня, тот соблюдает слово Мое»; «мир Мой даю вам».
[Зач. 47.] Да не смущается сердце ваше; веруйте в Бога, и в Меня веруйте.
В доме Отца Моего обителей много. А если бы не так, Я сказал бы вам: Я иду приготовить место вам.
И когда пойду и приготовлю вам место, приду опять и возьму вас к Себе, чтобы и вы были, где Я.
А куда Я иду, вы знаете, и путь знаете.
Фома сказал Ему: Господи! не знаем, куда идешь; и как можем знать путь?
Иисус сказал ему: Я есмь путь и истина и жизнь; никто не приходит к Отцу, как только через Меня.
Если бы вы знали Меня, то знали бы и Отца Моего. И отныне знаете Его и видели Его.
Филипп сказал Ему: Господи! покажи нам Отца, и довольно для нас.
Иисус сказал ему: столько времени Я с вами, и ты не знаешь Меня, Филипп? Видевший Меня видел Отца; как же ты говоришь, покажи нам Отца?
Разве ты не веришь, что Я в Отце и Отец во Мне? [Зач. 48.] Слова, которые говорю Я вам, говорю не от Себя; Отец, пребывающий во Мне, Он творит дела.
Верьте Мне, что Я в Отце и Отец во Мне; а если не так, то верьте Мне по самым делам.
Истинно, истинно говорю вам: верующий в Меня, дела, которые творю Я, и он сотворит, и больше сих сотворит, потому что Я к Отцу Моему иду.
И если чего попросите у Отца во имя Мое, то сделаю, да прославится Отец в Сыне.
Если чего попросите во имя Мое, Я то сделаю.
Если любите Меня, соблюдите Мои заповеди.
И Я умолю Отца, и даст вам другого Утешителя, да пребудет с вами вовек,
Духа истины, Которого мир не может принять, потому что не видит Его и не знает Его; а вы знаете Его, ибо Он с вами пребывает и в вас будет.
Не оставлю вас сиротами; приду к вам.
Еще немного, и мир уже не увидит Меня; а вы увидите Меня, ибо Я живу, и вы будете жить.
В тот день узнаете вы, что Я в Отце Моем, и вы во Мне, и Я в вас.
Кто имеет заповеди Мои и соблюдает их, тот любит Меня; а кто любит Меня, тот возлюблен будет Отцом Моим; и Я возлюблю его и явлюсь ему Сам.
Иуда – не Искариот – говорит Ему: Господи! что это, что Ты хочешь явить Себя нам, а не миру?
Иисус сказал ему в ответ: кто любит Меня, тот соблюдет слово Мое; и Отец Мой возлюбит его, и Мы придем к нему и обитель у него сотворим.
Нелюбящий Меня не соблюдает слов Моих; слово же, которое вы слышите, не есть Мое, но пославшего Меня Отца.
Сие сказал Я вам, находясь с вами.
Утешитель же, Дух Святой, Которого пошлет Отец во имя Мое, научит вас всему и напомнит вам все, что Я говорил вам.
Мир оставляю вам, мир Мой даю вам; не так, как мир дает, Я даю вам. [Зач. 49.] Да не смущается сердце ваше и да не устрашается.
Вы слышали, что Я сказал вам: иду от вас и приду к вам. Если бы вы любили Меня, то возрадовались бы, что Я сказал: иду к Отцу; ибо Отец Мой более Меня.
И вот, Я сказал вам о том, прежде нежели сбылось, дабы вы поверили, когда сбудется.
Уже немного Мне говорить с вами; ибо идет князь мира сего, и во Мне не имеет ничего.
Но чтобы мир знал, что Я люблю Отца и, как заповедал Мне Отец, так и творю: встаньте, пойдем отсюда.
Толкования стиха Скопировать ссылку Скопировать текст Добавить в избранное
Библ. энциклопедия Библейский словарь Словарь библ. образов Практическая симфония
Цитата из Библии каждое утро
TG: t.me/azbible
Viber: vb.me/azbible