[Зач. 53.] И нача́тъ и́мъ въ при́тчахъ глаго́лати: виногра́дъ насади́ человѣ́къ, и огради́ опло́томъ, и ископа́ точи́ло, и созда́ сто́лпъ, и предаде́ его́ тяжа́телемъ {дѣ́лателемъ}, и отъи́де.

И посла́ къ тяжа́телемъ во вре́мя раба́, да от тяжа́тель прiи́метъ от плода́ виногра́да:

они́ же е́мше его́ би́ша и отосла́ша тща́.

И па́ки посла́ къ ни́мъ друга́го раба́: и того́ ка́менiемъ би́вше, проби́ша главу́ ему́ и посла́ша безче́стна.

И па́ки ино́го посла́: и того́ уби́ша: и мно́ги и́ны, о́вы у́бо бiю́ще, о́вы же убива́юще.

Еще́ у́бо еди́наго сы́на имѣ́ возлю́бленнаго своего́, посла́ и того́ къ ни́мъ послѣди́, глаго́ля, я́ко усрамя́тся сы́на моего́.

О́ни же тяжа́теле рѣ́ша къ себѣ́, я́ко се́й е́сть наслѣ́дникъ: прiиди́те, убiе́мъ его́, и на́ше бу́детъ наслѣ́дствiе.

И е́мше его́ уби́ша и изверго́ша его́ во́нъ изъ виногра́да.

Что́ у́бо сотвори́тъ госпо́дь виногра́да? Прiи́детъ и погуби́тъ тяжа́тели и да́стъ виногра́дъ инѣ́мъ.

Ни Писа́нiя ли сего́ чли́ есте́: ка́мень, его́же не въ ряду́ сотвори́ша зи́ждущiи, се́й бы́сть во главу́ у́гла:

от Го́спода бы́сть сiе́, и е́сть ди́вно во о́чiю на́шею?

И иска́ху Его́ я́ти, и убоя́шася наро́да: разумѣ́ша бо, я́ко къ ни́мъ при́тчу рече́: и оста́вльше Его́ отидо́ша.

[Зач. 54.] И посла́ша къ Нему́ нѣ́кiя от фарисе́й и иродiа́нъ, да Его́ обольстя́тъ сло́вомъ.

Они́ же прише́дше глаго́лаша Ему́: Учи́телю, вѣ́мы, я́ко и́стиненъ еси́ и не ради́ши ни о ко́мже: не зри́ши бо на лице́ человѣ́ковъ, но вои́стинну пути́ Бо́жiю учи́ши: досто́итъ ли кинсо́нъ ке́сареви да́ти, или́ ни́? Да́мы ли, или́ не да́мы?

О́нъ же вѣ́дый и́хъ лицемѣ́рiе, рече́ и́мъ: что́ Мя искуша́ете? Принеси́те Ми́ пѣ́нязь, да ви́жу.

Они́ же принесо́ша. И глаго́ла и́мъ: чі́й о́бразъ сі́й и написа́нiе? Они́ же рѣ́ша Ему́: ке́саревъ.

И отвѣща́въ Иису́съ рече́ и́мъ: воздади́те ке́сарева ке́сареви и Бо́жiя Богови. И чуди́шася о Не́мъ.

[Зач. 55.] И прiидо́ша саддуке́е къ Нему́, и́же глаго́лютъ воскресе́нiю не бы́ти: и вопроси́ша Его́, глаго́люще:

Учи́телю, Моисе́й написа́ на́мъ, я́ко а́ще кому́ бра́тъ у́мретъ и оста́витъ жену́, а ча́дъ не оста́витъ: да по́йметъ бра́тъ его́ жену́ его́ и воскреси́тъ сѣ́мя бра́ту своему́.

Се́дмь бра́тiй бѣ́: и пе́рвый поя́тъ жену́ и умира́я не оста́ви сѣ́мене:

и вторы́й поя́тъ ю́ и у́мре, и ни то́й оста́ви сѣ́мене: и тре́тiй та́кожде:

и поя́ша ю́ се́дмь и не оста́виша сѣ́мене: послѣди́ же всѣ́хъ у́мре и жена́.

Въ воскресе́нiе у́бо, егда́ воскре́снутъ, кото́рому и́хъ бу́детъ жена́: се́дмь бо имѣ́ша ю́ жену́.

И отвѣща́въ Иису́съ рече́ и́мъ: не сего́ ли ра́ди прельща́етеся, не вѣ́дуще Писа́нiя, ни си́лы Бо́жiя?

Егда́ бо изъ ме́ртвыхъ воскре́снутъ, ни же́нятся, ни посяга́ютъ, но су́ть я́ко а́нгели на небесѣ́хъ:

о ме́ртвыхъ же, я́ко востаю́тъ, нѣ́сте ли чли́ въ кни́гахъ Моисе́овыхъ, при купинѣ́ я́ко рече́ ему́ Бо́гъ, глаго́ля: А́зъ Бо́гъ Авраа́мовъ и Бо́гъ Исаа́ковъ и Бо́гъ Иа́ковль?

Нѣ́сть Бо́гъ ме́ртвыхъ, но Бо́гъ живы́хъ: вы́ у́бо мно́го прельща́етеся.

[Зач. 56.] И присту́пль еди́нъ от кни́жникъ, слы́шавъ и́хъ стяза́ющихся и ви́дѣвъ, я́ко до́брѣ отвѣща́ и́мъ, вопроси́ Его́: ка́я е́сть пе́рвая всѣ́хъ за́повѣдiй?

Иису́съ же отвѣща́ ему́: я́ко пе́рвѣйши всѣ́хъ за́повѣдiй: слы́ши, Изра́илю, Госпо́дь Бо́гъ ва́шъ Госпо́дь еди́нъ е́сть:

и возлю́биши Го́спода Бо́га твоего́ всѣ́мъ се́рдцемъ твои́мъ, и все́ю душе́ю твое́ю, и всѣ́мъ умо́мъ твои́мъ, и все́ю крѣ́постiю твое́ю: сiя́ е́сть пе́рвая за́повѣдь.

И втора́я подо́бна е́й: возлю́биши бли́жняго своего́ я́ко са́мъ себе́. Бо́лшая сею́ и́на за́повѣдь нѣ́сть.

И рече́ Ему́ кни́жникъ: до́брѣ, Учи́телю, вои́стинну ре́клъ еси́, я́ко еди́нъ е́сть Бо́гъ, и нѣ́сть и́нъ ра́звѣ его́:

и е́же люби́ти Его́ всѣ́мъ се́рдцемъ, и всѣ́мъ ра́зумомъ, и все́ю душе́ю, и все́ю крѣ́постiю: и е́же люби́ти бли́жняго я́ко себе́, бо́лѣ е́сть всѣ́хъ всесожже́нiй и же́ртвъ.

Иису́съ же ви́дѣвъ, я́ко смы́сленно отвѣща́, рече́ ему́: не дале́че еси́ от Ца́рствiя Бо́жiя. И никто́же смѣ́яше ктому́ Его́ вопроси́ти.

И отвѣща́въ Иису́съ глаго́лаше, учя́ въ це́ркви: ка́ко глаго́лютъ кни́жницы, я́ко Христо́съ Сы́нъ е́сть Дави́довъ?

То́й бо Дави́дъ рече́ Ду́хомъ Святы́мъ: глаго́ла Госпо́дь Го́сподеви моему́: сѣди́ одесну́ю Мене́, до́ндеже положу́ враги́ Твоя́ подно́жiе нога́ма Твои́ма.

Са́мъ у́бо Дави́дъ глаго́летъ Его́ Го́спода: и отку́ду Сы́нъ ему́ е́сть? И мно́гъ наро́дъ послу́шаше Его́ въ сла́дость.

[Зач. 57.] И глаго́лаше и́мъ во уче́нiи Свое́мъ: блюди́теся от кни́жникъ, хотя́щихъ во одѣя́нiихъ ходи́ти, и цѣлова́нiя на то́ржищихъ,

и преждесѣда́нiя на со́нмищихъ, и первовозлежа́нiя на ве́черяхъ:

пояда́юще до́мы вдови́цъ и непщева́нiемъ надо́лзѣ моля́щеся, сі́и прiи́мутъ ли́шшее осужде́нiе.

И сѣ́дъ Иису́съ пря́мо сокро́вищному храни́лищу, зря́ше, ка́ко наро́дъ ме́щетъ мѣ́дь въ сокро́вищное храни́лище. И мно́зи бога́тiи вмета́ху мно́га.

И прише́дши еди́на вдови́ца убо́га, вве́рже ле́птѣ двѣ́, е́же е́сть кодра́нтъ.

И призва́въ ученики́ Своя́, рече́ и́мъ: ами́нь глаго́лю ва́мъ, я́ко вдови́ца сiя́ убо́гая мно́жае всѣ́хъ вве́рже вмета́ющихъ въ сокро́вищное храни́лище:

вси́ бо от избы́тка своего́ вверго́ша: сiя́ же от лише́нiя своего́ вся́, ели́ка имѣ́яше, вве́рже, все́ житiе́ свое́.

Украинский (Огієнко)

І почав Він у притчах до них промовляти: Насадив був один чоловік виноградника, муром обгородив, видовбав у ньому чавило, башту поставив, і віддав його винарям, та й пішов.

А певного часу послав він раба до своїх винарів, щоб прийняти частину плоду з виноградника в тих винарів.

Та вони схопили його та й побили, і відіслали ні з чим.

І знову послав він до них раба іншого, та й того вони зранили в голову та зневажили.

Тоді вислав він іншого, і того вони вбили.
І багатьох іще інших, набили одних, а одних повбивали.

І він мав ще одного, сина улюбленого.
Наостанок послав і того він до них і сказав: Посоромляться сина мого!

А ті винарі міркували собі: Це спадкоємець;
ходім, замордуймо його, і нашою спадщина буде!

І вони схопили його та й убили, і викинули його за виноградник…

Отож, що пан виноградника зробить?
Він прибуде та й вигубить тих винарів, і віддасть виноградника іншим.

Чи ви не читали в Писанні: Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем!

Від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших.

І шукали Його, щоб схопити, але побоялись народу.
Бо вони зрозуміли, що про них Він цю притчу сказав.
І, лишивши Його, відійшли.

І вони вислали деяких із фарисеїв та іродіянів до Нього, щоб зловити на слові Його.

Ті ж прийшли та й говорять Йому: Учителю, знаємо ми, що Ти справедливий, і не зважаєш зовсім ні на кого, бо на людське обличчя не дивишся, а наставляєш на Божу дорогу правдиво.
Чи годиться давати податок для кесаря, чи ні?
Давати нам, чи не давати?

А Ісус, знавши їх лицемірство, сказав їм: Чого ви Мене випробовуєте?
Принесіть Мені гріш податковий, щоб бачити.

І принесли вони.
А Він каже до них: Чий це образ і напис?
Ті ж Йому відказали: Кесарів.

Ісус тоді каже в відповідь їм: Віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже!
І дивувалися з Нього вони…

І прийшли до Нього ті саддукеї, що твердять, ніби нема воскресення, і запитали Його та сказали:

Учителю, Мойсей написав нам: Як помре кому брат, і полишить дружину, а дитини не лишить, то нехай його брат візьме дружину його, та й відновить насіння для брата свого.

Було сім братів.
І перший взяв дружину й умер, не лишивши дітей.

Другий теж її взяв та й помер, і він не лишив дітей.
Так само і третій.

І всі семеро не полишили дітей.
А по всіх вмерла й жінка.

А в воскресенні, як воскреснуть вони, то котрому із них вона дружиною буде?
Бо семеро мали за дружину її.

Ісус їм відказав: Чи ви не тому помиляєтесь, що не знаєте ані Писання, ані Божої сили?

Бо як із мертвих воскреснуть, то не будуть женитись, ані заміж виходити, але будуть, немов Анголи ті на небі.

Щождо мертвих, що воскреснуть, чи ж ви не читали в Мойсеєвій книзі, як при кущі сказав йому Бог, промовляючи: Я Бог Авраамів, і Бог Ісаків, і Бог Яковів,

Бо Він є Бог не мертвих, а живих!
Тим то ви помиляєтесь дуже.

А один із тих книжників, що чув, як вони сперечались, та бачив, як добре Він відповідав їм, приступив та й спитався Його: Котра заповідь перша з усіх?

Ісус відповів: Перша: Слухай, Ізраїлю: наш Господь Бог Бог єдиний.

І: Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї!
Це заповідь перша!

А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе!
Нема іншої більшої заповіді над оці!

І сказав Йому книжник: Добре, Учителю!
Ти поправді сказав, що Один Він, і нема іншого, окрім Нього,

і що Любити Його всім серцем, і всім розумом, і всією душею, і з цілої сили, і що Любити свого ближнього, як самого себе, це важливіше за всі цілопалення й жертви!

Ісус же, побачивши, що розумно той відповідь дав, промовив до нього: Ти недалеко від Божого Царства!
І ніхто не насмілювався вже питати Його.

Потому Ісус відповів і промовив, у храмі навчаючи: Як то книжники кажуть, що ніби Христос син Давидів?

Адже той Давид Святим Духом сказав: Промовив Господь Господеві моєму: сядь праворуч Мене, доки не покладу Я Твоїх ворогів підніжком ногам Твоїм!

Сам Давид Його Господом зве, як же Він йому син?
І багато людей залюбки Його слухали.

Він же казав у науці Своїй: Стережіться тих книжників, що люблять у довгих одежах проходжуватись, і привіти на ринках,

і перші лавки в синагогах, і перші місця на прийняттях,

що вдовині хати поїдають, і моляться довго напоказ, вони тяжче осудження приймуть!

І сів Він навпроти скарбниці, і дививсь, як народ мідяки до скарбниці вкидає.
І багато заможних укидали багато.

І підійшла одна вбога вдовиця, і поклала дві лепті, цебто гріш.

І покликав Він учнів Своїх та й промовив до них: Поправді кажу вам, що ця вбога вдовиця поклала найбільше за всіх, хто клав у скарбницю.

Бо всі клали від лишка свого, а вона поклала з убозтва свого все, що мала, свій прожиток увесь…

Немецкий (GNB)

Языки

Dann wandte sich Jesus mit einem Gleichnis an sie. Er sagte:

»Ein Mann legte einen Weinberg an, machte einen Zaun darum, baute eine Weinpresse und errichtete einen Wachtturm. Dann verpachtete er den Weinberg und verreiste.

Zur gegebenen Zeit schickte er einen Boten zu den Pächtern, um seinen Anteil am Ertrag des Weinbergs abholen zu lassen.

Die Pächter aber verprügelten den Boten und ließen ihn unverrichteter Dinge abziehen.

Der Besitzer schickte einen zweiten, dem schlugen sie den Kopf blutig und behandelten ihn auf die schimpflichste Weise.

Da schickte er einen weiteren Boten. Den brachten sie sogar um. Und so machten sie es noch mit vielen anderen, die er schickte: Die einen wurden misshandelt, die anderen umgebracht.

Schließlich blieb ihm nur noch sein eigener Sohn, dem seine ganze Liebe galt. Den schickte er zu den Pächtern, weil er sich sagte: ́Vor meinem Sohn werden sie Respekt haben.́

Aber die Pächter sagten zueinander: ́Das ist der Erbe! Wir bringen ihn um, dann gehört seine Erbschaft, der Weinberg, uns!́

So töteten sie ihn und warfen die Leiche aus dem Weinberg hinaus.

Was wird nun der Besitzer des Weinbergs tun? Er wird selbst kommen, die Pächter töten und den Weinberg anderen anvertrauen.

Ihr kennt ja wohl die Stelle in den Heiligen Schriften, wo es heißt:

́Der Stein, den die Bauleute als wertlos weggeworfen haben,
ist zum Eckstein geworden.
zit Ps 118,22-23

Der Herr hat dieses Wunder vollbracht,
und wir haben es gesehen.́«

Die führenden Priester, die Gesetzeslehrer und die Ratsältesten hätten Jesus gerne festgenommen; denn sie merkten, dass das Gleichnis auf sie gemünzt war. Aber sie hatten Angst vor der Menge. So ließen sie ihn unbehelligt und gingen weg.

Einige Pharisäer und dazu einige Parteigänger von Herodes wurden nun zu Jesus geschickt, um ihm eine verfängliche Frage zu stellen.

Sie kamen zu ihm und sagten: »Lehrer, wir wissen, dass es dir nur um die Wahrheit geht. Du lässt dich nicht von Menschen beeinflussen, auch wenn sie noch so mächtig sind, sondern sagst uns klar und deutlich, wie wir nach Gottes Willen leben sollen. Ist es nach dem Gesetz Gottes erlaubt, dem römischen Kaiser Steuer zu zahlen, oder nicht? Sollen wir es tun oder nicht?«

Jesus erkannte ihre Scheinheiligkeit und sagte: »Ihr wollt mir doch nur eine Falle stellen! Gebt mir eine Silbermünze; ich will sie mir ansehen.«

Sie gaben ihm eine und er fragte: »Wessen Bild und wessen Name sind denn hier aufgeprägt?«

»Das Bild und der Name des Kaisers«, antworteten sie.

Da sagte Jesus: »Dann gebt dem Kaiser, was dem Kaiser gehört – aber gebt Gott, was Gott gehört!«

Solch eine Antwort hatten sie nicht von ihm erwartet.

Dann kamen Sadduzäer zu Jesus. Die Sadduzäer bestreiten, dass die Toten auferstehen werden.

»Lehrer«, sagten sie, »Mose hat uns die Vorschrift gegeben: ́Wenn ein Mann stirbt und eine Frau hinterlässt, aber kein Kind, dann muss sein Bruder die Witwe heiraten und dem Verstorbenen Nachkommen verschaffen.́
nach Dtn 25,5-6 und Gen 38,8

Nun gab es einmal sieben Brüder. Der älteste heiratete und starb kinderlos.

Darauf heiratete der zweite die Witwe, starb aber auch kinderlos. Beim dritten war es genauso.

Alle sieben heirateten sie und starben ohne Nachkommen. Zuletzt starb auch die Frau.

Wie ist das nun bei der Auferstehung der Toten – wenn es eine gibt? Wem von den Männern soll die Frau dann gehören? Sie war ja mit allen sieben verheiratet!«

Jesus erwiderte: »Liegt euer Fehler nicht darin, dass ihr weder die Heiligen Schriften kennt noch wisst, was Gott in seiner Macht tun kann?

Wenn die Toten auferstehen, werden sie nicht mehr heiraten, sondern sie werden leben wie die Engel im Himmel.

Was aber die Sache mit den Toten überhaupt betrifft, dass sie nämlich auferweckt werden: Habt ihr nie im Buch Moses die Geschichte vom brennenden Dornbusch gelesen und wie Gott dort zu Mose sagt: ́Ich bin der Gott Abrahams, der Gott Isaaks und der Gott Jakobś?
zit Ex 3,6

Gott ist doch nicht ein Gott von Toten, sondern von Lebenden! Ihr seid also ganz und gar im Irrtum.«

Ein Gesetzeslehrer hatte dieser Auseinandersetzung zugehört. Er war davon beeindruckt, wie Jesus den Sadduzäern geantwortet hatte, und so fragte er ihn: »Welches ist das wichtigste von allen Geboten des Gesetzes?«

Jesus sagte: »Das wichtigste Gebot ist dieses: ́Höre, Israel! Der Herr ist unser Gott, der Herr und sonst keiner.
zit Dtn 6,4-5

Darum liebt ihn von ganzem Herzen und mit ganzem Willen, mit ganzem Verstand und mit aller Kraft.́

Das zweite ist: ́Liebe deinen Mitmenschen wie dich selbst!́ Es gibt kein Gebot, das wichtiger ist als diese beiden.«
zit Lev 19,18; Mt 5,43; 19,19; Röm 13,9; Gal 5,14; Jak 2,8

Da sagte der Gesetzeslehrer zu Jesus: »Du hast vollkommen Recht, Lehrer! Es ist so, wie du sagst: Nur einer ist Gott, und es gibt keinen Gott außer ihm.

Ihn zu lieben von ganzem Herzen, mit ganzem Verstand und mit aller Kraft und unsere Mitmenschen zu lieben wie uns selbst, das ist viel wichtiger als alle die Brandopfer und anderen Opfer, die wir ihm darbringen.«

Jesus fand, dass der Gesetzeslehrer vernünftig geantwortet hatte, und sagte zu ihm: »Du bist nicht weit weg von der neuen Welt Gottes.«

Von da an wagte es niemand mehr, ihn noch etwas zu fragen.

Nach diesen Auseinandersetzungen im Tempel stellte Jesus zuletzt selbst eine Frage an alle. Er sagte: »Wie können die Gesetzeslehrer behaupten, dass der versprochene Retter ein Sohn Davids ist?

David selbst sagte doch, erleuchtet vom Heiligen Geist:

́Gott, der Herr, sagte zu meinem Herrn:
Setze dich an meine rechte Seite!
Ich will dir deine Feinde unterwerfen,
sie als Schemel unter deine Füße legen.́
nach Ps 110,1; Dan 7,13-14; Apg 2,33S; 2,34-35; 1Kor 15,24.27; Hebr 8,1S

Die Menschenmenge hörte Jesus gerne zu.

David selbst nennt ihn also ́Herŕ – wie kann er dann sein Sohn sein?«

Als er zu ihnen redete, warnte er sie:

»Nehmt euch in Acht vor den Gesetzeslehrern! Sie zeigen sich gern in ihren Talaren und lassen sich auf der Straße respektvoll grüßen.

Beim Gottesdienst sitzen sie in der vordersten Reihe, und bei Festmählern nehmen sie die Ehrenplätze ein.

Sie sprechen lange Gebete, um einen guten Eindruck zu machen; in Wahrheit aber sind sie Betrüger, die schutzlose Witwen um ihren Besitz bringen. Sie werden einmal besonders streng bestraft werden.«

Dann setzte sich Jesus im Tempel in der Nähe des Schatzhauses hin und beobachtete, wie die Besucher des Tempels Geld in die Opferkästen warfen. Viele wohlhabende Leute gaben großzügig.

Dann kam eine arme Witwe und steckte zwei kleine Kupfermünzen hinein – zusammen so viel wie ein Groschen.

Da rief Jesus seine Jünger zu sich heran und sagte zu ihnen: »Ich versichere euch: Diese arme Witwe hat mehr gegeben als alle anderen.

Die haben alle nur etwas von ihrem Überfluss abgegeben. Sie aber hat alles hergegeben, was sie selbst dringend zum Leben gebraucht hätte.«